Альфонс Цiттербаке (на украинском языке)
Шрифт:
Звiсна рiч, за одне катання на каруселi не натренуєшся. Треба купити вiдразу п'ятдесят квиткiв, а це дорого. На жаль, свої заощадження я витратив на їжу в тюбиках. Спробую попросити у мами.
– - Мамо, дай менi, будь ласка, три марки! Розумiю, це багато, але я поверну їх тобi згодом, -- сказав я.
Мама здивовано подивилася на мене:
– - Так, це чимало, але знаєш, Альфi: коли це справдi щось важливе, я дам тобi охоче. Та хто його знає, чи ти не розтринькаєш їх на якусь дурницю. Купиш собi
Я, мабуть, почервонiв, адже мама розгадала мої намiри. Але ж це був мiй обов'язок -- покататися на каруселi. Тiльки як про це сказати мамi?
– - Нi, -- заперечив я.
– - Це серйозна службова справа, але таємна.
Мама насупилась. Треба було швидко ще щось сказати, щоб домогтися свого.
– - Сподiваюся, згодом ти прочитаєш про це в газетах, -- додав я.
Тепер мама зацiкавилась:
– - А чи не можеш ти хоч трохи менi розповiсти?
Я засмучено похитав головою.
– - Ми, пiонери, повиннi також учитися зберiгати таємницi, -пояснив я.
– - Це державна таємниця.
Мама не була цiлком певна i зажадала вiд мене чесного пiонерського слова, що я не розтринькаю грошей на дурницi.
Один квиток на ланцюгову карусель коштує 30 пфенiгiв. Моїх грошей вистачить якраз на десять разiв. Цього замало. Та нiчого, вистачить i десяти. Щоб заощадити на трамваї, я пiвгодини бiг пiшки, поки дiйшов до тих атракцiонiв. Було десь опiвднi. Карусельник налаштовував музику.
– - Хiба сьогоднi не працюєте?
– - запитав я.
– - Ще рано, -- буркнув вiн.
– - От увечерi тут усе закрутиться.
Я витяг свої три марки:
Чи можна у вас за один раз покататися на всi цi грошi?
Карусельник здивувався:
– - Десять квиткiв -- i все за один раз?
– - Це важливо. Треба десять, не менше.
– - А як тобi стане погано?
– - Я вже пройшов харчування з тюбикiв, тепер уже нiчого менi не станеться.
Карусельник здвигнув плечима i попередив:
– - Ну, гаразд, але щоб потiм не наскаржився мамi!
Я сiв на сидiння i прив'язався ланцюжком. На жаль, своїм подвигом я мiг здивувати лише кiлькох малих хлопчакiв. "Дуже шкода, -- сердито подумав я.
– - От якби було багато людей i всi дивувалися!"
Карусель заскрипiла i стала поволi обертатися. Карусельник ще гукнув до мене:
– - Коли стане погано, подай менi знак.
Я замахав на нього обома руками.
З гучномовця полинуло:
"Як люблю я мандрувати по країнi..."
А я почув тiльки: "... люблю я... вати... їнi..." Голосно пiдспiвуючи, я вигукнув:
– - Ракета, старт! Дати газ! Другу швидкiсть!
Карусель закрутилася швидше. Я летiв у напiвлежачому положеннi. Миготiли будинки i дерева парку. А коли я глянув на дерева, то здалося, нiби
Я вже не вiдрiзняв будинкiв од дерев. Все злилося в сiро-зеленi плями. Заплющивши очi, я ледь чутно гукнув:
– - Якщо можна, вимкнiть другу швидкiсть! Здається, я вже став невагомий!
Тiльки мiй живiт ще був вагомий. Навiть поважчав.
Певно, я вже катався за п'ятий квиток. Лунала iнша пiсня, але я вже нiчого не розумiв. Дуже нудило. Але ж космонавт мусить терпiти також нудоту. Тому я не сказав нiчого, а тiльки дужче заплющив очi й поклав руки на живiт, сподiваючись, що скоро буде край цьому польоту в невагомостi. Коли карусель нарештi зупинилась, я -- не мiг пiдвестися.
Карусельник пiдiйшов i злякано сказав:
– - Ти бiлий, мов крейда!
Говорити я теж не мiг. У мене i язик, мабуть, став невагомий. Карусельник пiдняв мене. Спотикаючись, я ледве спромiгся перетнути майданчик i лiг пiд кущем. Розплющив очi, але дерева все кружляли, i грала музика. Звучала знайома мелодiя. "Можливо, це справжня невагомiсть", -- подумав я. Мимо проходила якась дiвчинка. Побачила мене i заверещала:
– - П'яний! П'яний!
Одразу ж до мене пiдiйшов дiдусь, з яким гуляла та дiвчинка. Вiн поглянув на мене i сказав:
– - Вставай, хлопче, а то застудишся!
Я спробував пiдвестися, але знову поточився i впав на другий бiк. Дiдусь нахилився до мого рота i понюхав. Вiн, певно, подумав, що я справдi напився. Але ж нi, я тiльки з'їв бутерброд iз сиром.
– - Тобi погано, хлопче?
Я хотiв похитати головою, але дерева все кружляли навколо мене, i я навiть не зворухнувся. Пiдiйшла якась жiнка.
– - У нього, мабуть, розлад кровообiгу, -- сказала вона.
Я хотiв усе їм пояснити, але язик зовсiм не слухався мене. Здавалося, вiн став товстий, як цеглина. Тому я тiльки промимрив:
– - Як люблю я мандрувати... за три марки... десять квиткiв...
Дiдусь задумливо похитав головою, а тодi пiдвiв мене. Хоча вiн пiдтримував мене, але я заточувався то в один бiк, то в другий. Здавалося, разом iз дiдусем я кружляю все швидше i швидше.
– - А де ти живеш?
– - запитав дiдусь.
Це я мiг сказати.
– - Ходiмо, Фрiдо, -- сказав дiдусь дiвчинцi.
– - Вiдведемо хлопця додому. Пiдтримуй його з того боку.
Вони привели мене на трамвайну зупинку, а потiм i додому.
Мама перелякалася, побачивши мене з дiдусем i дiвчинкою. Коли вони пустили мене в коридорi, я поточився, намацав стiну, якось дiстався до лiжка i впав.
Дiдусь почав розповiдати. Мама дуже розхвилювалась i тiльки сказала:
– - З ним ще нiколи нiчого подiбного не було! Де ви його знайшли?