Альфонс Цiттербаке (на украинском языке)

Гольц-Баумерт Герхард

– - Що за дурний смiх?
– - крикнув я, хоч i розумiв, що смiються надi мною та моєю валiзою.

Ервiн був iз рюкзаком. Смiючись, вiн сказав усiм:

– - Альфонсовi потрiбен носильник! Може, замовимо?

– - Я ще посмiюсь над вами, коли ви їстимете дрижаки, а менi в пуловерi буде тепло, -- вiдрiзав я.

Всi зареготали ще дужче.

– - В червнi не буває холодно i пуловер нi до чого, -- не вгавали вони.

Я розсердився не на жарт.

– - А якщо в дорозi пiде дощ. Вас намочить, а в мене є накидка!
– закричав я.

Усi знову засмiялися. Вони гадали, нiби я хочу, щоб нас застав дощ. Пiд час нашої першої подорожi! На щастя, прийшов Гаррi, наш вожатий.

Всi замовкли i тiльки презирливо позирали на мене, а я мовчав.

Петер почав шикувати нас.

– - Рiвняйся!
– - скомандував вiн.

У строю я став поруч Бруно i поставив бiля себе свою пузату валiзу.

– - Альфонсе, глянь, твоя валiза псує стрiй, -- пробурчав Петер.

Я поставив валiзу перед строєм. Петер лишився задоволений i хотiв уже доповiсти Гаррi, що загiн вишикувано. Вiн пiшов уперед i перечепився через мою валiзу. I знову прикрощi. Всi сказали, що я iз своєю валiзою порушую дисциплiну. А в нiй же тiльки найнеобхiднiше, так сказала мама.

Вже на вокзалi я помiтив у себе на руках пухирi. Це вiд валiзи. У поїздi нашi спiвали веселих пiсень, а я шукав у валiзi рукавицi. Вони були б так до речi для моїх пухирiв. Але мама, певно, подумала, що в червнi рукавицi не потрiбнi.

До нашого сарая треба було йти три кiлометри. Через кiлометр Гаррi взяв у мене валiзу. Вiн чудовий хлопець. А iнших це розсердило. Петер пробурчав:

– - Через його валiзу перечепився голова ради загону, а за нього несуть iншi!

Прийшли. У сараї було повно свiжої соломи. На лузi ми запалили вогнище i стали спiвати пiсень.

Наступного ранку мало вiдбутися змагання слiдопитiв. Три групи за компасом повиннi були розшукати закопаний скарб. Спочатку не знали, що взяти за скарб. Тодi Бруно запропонував:

– - Вiзьмiмо Альфонсову валiзку i заховаймо.

Всi пiдтримали його, i то iз зловтiхи. Я погодився. Гаррi не заперечував. Мої речi склали в ковдру. Потiм Луїза, Поллi та Сiмон пошепталися з Гаррi, i вiн вiдправив їх кудись iз валiзою. Тепер це був скарб. Ми роздiлилися на три групи.

Спочатку вирiшили, що нашу групу поведе Ервiн, та Гаррi порадив iнакше:

– - Альфонс Цiттербаке добровiльно вiддав у наше розпорядження свою валiзу, то нехай вiн поведе вашу групу.

Наша група невдоволено загула, але їм довелося погодитись. Я став командиром!

Кожна група мала свiй маршрут. Хто перший знайде заховану валiзу, той переможець. Нам треба було пройти чотириста крокiв вулицею, потiм три тисячi крокiв на пiвнiч, тодi кiлометр на захiд i там шукати.

Я наказав своїй групi рушати. Ми йшли, рахуючи кроки. Настав час повертати на пiвнiч. Я витяг iз кишенi компас, що його дав менi Гаррi. Покрутив. Де ж та пiвнiч? Всi нетерпляче позирали на мене.

– - Швидше!
– - пiдганяли вони.
– - Ми гаємо час.

Я показав праворуч. Бруно не витримав:

– - Менi здається, пiвнiч має бути в iншому напрямку.

Менi теж мало вiрилося, що треба повертати саме праворуч, але ж я був командир i тому крикнув:

– - Бруно, не порушуй дисциплiни!

I той замовкнув.

Далi шлях нам заступив густий чагарник. Продираючись крiзь нього, ми подряпали собi ноги.

– - Пiонери вмiють переборювати труднощi!
– - не припиняючи рахувати, кинув я. Iншi теж рахували. Я наказав групi зупинитися.

– - Вам не треба рахувати. Рахує командир, -- оголосив я i далi рахував сам.
– - Тисяча сорок вiсiм, сорок дев'ять...

Раптом Ервiн заверещав i вiдскочив за дерево.

– - Знайшов скарб!
– - закричали всi.

– - Нi, -- вiдказав Ервiн.
– - Там ящiрка.

Ми всi залягли, вичiкуючи, -- може, та ящiрка з'явиться знову? I тут я згадав про скарб:

– - Мерщiй вставайте! Треба йти далi!

А скiльки ж я нарахував крокiв? Вiсiмсот дванадцять чи двi тисячi двiстi вiсiм? Через ту кляту ящiрку я збився з рахунку. Проте я нiчого нiкому не сказав.

Раптом лiс розступився, i ми опинилися перед великим полем жита. Далi йти було нiкуди.

– - Ще триста крокiв, -- пошепки сказав я.
– - Вперед.

Одначе група не послухалася. Ервiн навiть покрутив пальцем бiля лоба.

– - То я пiду сам!
– - спересердя крикнув я, бо вони мене сердили всю дорогу. Жито шелестiло i хилилося менi до самiсiньких нiг.

– - Гей, ти, телепню, а йди-но сюди!

Бiля моєї групи стояв якийсь чоловiк. Я повернув назад. Може, вiн знає, куди нам треба йти? Проте чоловiк не дав менi й слова сказати.

– - Ти пiонер, а не знаєш, що таке народне добро? Ти ж топчеш хлiб!

I чого вiн менi тiльки не наказав! Виявилося, що вiн -- бригадир мiсцевого кооперативу. Гаразд, його слова правильнi. Але що робити, коли дорога до скарбу проходить саме тут? Один Ервiн погодився з бригадиром:

– - Цiттербаке все робить сам. I хтозна, куди вiн нас завiв.

Ми знову йшли мовчки i рахували. Зробили три тисячi триста сорок два кроки, обiйшли якесь велике озеро i попали на заболочений луг. Коли ми переходили через струмок по колодi, Бруно впав у воду. Знову ж винен був я. Пройшли три тисячi триста вiсiмдесят шiсть крокiв i зупинилися перед залiзничним насипом.

– - З того боку неодмiнно має бути скарб, -- промимрив я, але нiхто менi не йняв вiри. Ми ще довгенько поневiрялися. Група перешiптувалась. Вони хотiли мене вiдлупцювати, якби я завiв їх у болото.

Раптом зовсiм близько почулися голоси.

– - Гаррi!
– - закричали ми i навiть спробували бiгти, але не змогли. I як це ми опинилися за нашим сараєм? Двi iншi групи давно вже повернулися, попоїли i навiть каструлi вишкребли. На наше щастя, Гаррi залишив для нас трохи їжi.

– - Де ви ходили? Вже двi години, як ми тут. Гаррi вже став побоюватися за вас, -- галасували всi навколо нас.