Альфонс Цiттербаке (на украинском языке)

Гольц-Баумерт Герхард

– - Ну як, обмiряли будинок?
– - буркнув вiн.

– - То ми проводили телефон, -- зiзнався я.

Пан Гопфенгайт не зрозумiв мене. Зате Бруно добре зрозумiв, коли я йому сказав:

– - Можеш дзвонити кому хочеш, а менi зась!

– - Чому це?
– - здивувався вiн.
– - Учора ввечерi у тебе дзвонило? Я дзвонив, але ти знову не взяв трубки.

Що менi довелося пережити через "шахрайську гумку"

Якось приїхала до нас iз Захiдної Нiмеччини моя двоюрiдна бабуся Паулетта. Бабусi завжди хорошi. Я люблю бабусь i

бабусю Паулетту теж, хоч вона завжди приносить нам прикрощi. Але тут я не винний. Бабуся Паулетта завжди сперечається з татом. Вона починає:

– - Ось ви, злидарi зi Сходу...

I не доказує, бо тато гнiвається i в розмову втручається мама:

– - Тiтонько, коли ти, нарештi, все зрозумiєш?

Та цього разу винний я сам. Це ж несправедливо! Але дозвольте розповiсти по порядку.

Бабуся Паулетта прибула на великдень. Мама сказала татовi:

– - Паулю, дивись, щоб обiйшлося хоч цього разу без суперечок.

Тато насупився.

– - Це не моя рiдня, а твоя, тiтка Паулетта -- твоя тiтка, але коли у неї такi дивнi погляди, я не можу мовчати.

Гостювання тiтки Паулетти почалося без пригод. Вона прибула, i спершу все було гаразд.

– - Ну, як у вас справи? Нiчого хорошого, правда ж?
– - усмiхаючись, запитала бабуся Паулетта i витягла чималу пачку маргарину.
– - Це вам знадобиться. Тут же його нема.

Цiлком спокiйно тато сказав:

– - Дорога тiтко Паулетто! Ти у нас бажаний гiсть, але ж ти нiчогiсiнько не знаєш про те, що дiється в свiтi.

– - Будь ласка, -- звернувся вiн до мами, яка сидiла зiщулившись, -- принеси сюди нашу каструлю з маргарином, а також смалець i масло, хай тiтонька побачить на власнi очi.

Тiтка Паулетта побачила.

– - Ну, гаразд, коли так, -- сказала вона, -- але у мене є щось для нашого дорогенького Альфi. Цього у вас точно нема!
– - I вона витягла пакетика, вдвiчi бiльшого за сiрникову коробку.

– - Це справжня американська жувальна гумка!
– - урочисто проказала бабуся.

Тато не витримав:

– - Цього ще у нас не вистачало, американської гидоти! Альфонс же щелепу собi вивихне.

Про всяк випадок я сховав пакетика в кишеню. Менi кортiло скуштувати, яка вона на смак. Я пiшов у вбиральню i оглянув пакетика. "Шахрайська гумка" -- було написано на ньому. Безглузда назва. Витяг плиточку. На смак солодке. Чи не те саме, що й нашi м'ятнi таблетки? Я швидко облизав цукрову пудру -- її було дуже мало. Пiсля четвертої плитки остаточно переконався, ця гумка справдi шахрайська, i мало не викинув усей пакетик.

Я вернувся до кiмнати. Тато i бабуся Паулетта саме говорили про квартирну плату.

– - О, ви навiть уявити собi не можете, якi в нас чудовi квартири.

– - Хай так, -- не заперечував тато.
– - А яка квартплата?

Бабуся образилась i замовкла. А я вставив:

– - Тато має рацiю, а жувальна гумка -- то казна-що. Зовсiм не смачна. Найкраще проковтнути її одразу, як злижеш цукрову пудру.

– - Альфi, -- стурбувалась бабуся Паулетта.
– - А ти, бува, не проковтнув тiєї гумки?

"Що за дурницi, -- подумав я.
– - Всяку їжу треба ковтати. Хай то буде що завгодно: цукерка, шоколад чи щось iнше".

– - Гумку треба тiльки жувати!
– - вигукнула бабуся.

– - Чому тiльки жувати?
– - здивувався я.
– - Жують же для того, щоб з'їсти. Пережоване має бути в шлунку.

– - Та нi ж бо!
– - схвильовано скрикнула бабуся Паулетта.
– Жувальна гумка тiльки для жування!

Якесь безглуздя та й годi.

– - Скiльки ти з'їв?
– - злякано запитала бабуся.

– - Ну, так... чотири плитки чи п'ять.

– - Ой горенько!
– - скрикнула бабуся i кинулась до мами на кухню.
– - Альфi проковтнув жувальну гумку! У нього ж залiпиться кишечник... Негайно клiзму i заварити м'ятний чай... чи викликати лiкаря?

Хорошi справи! Мене вкутали теплими хустками, дали випити гiркуватого чаю. В мене у шлунку бурчало i булькало. Тато вийшов. Вiн був дуже сердитий. Мама прикладала менi до живота теплi компреси, а спантеличена бабуся Паулетта розповiдала казки про снiгурочку, про малого Ганса i його сестричку Грету. Все це було для мене така мука, а надто бабусинi казки.

– - Скажи, а як же користуватися жувальною гумкою?
– - запитав я бабусю, аби тiльки вона припинила розповiдати свої казки.

– - Це ось так, -- сказала вона i, поклавши гумку в рот, почала жувати.
– - Весь час жуєш i перекидаєш язиком: то в правий кут, то в лiвий, то в правий, то в лiвий.

– - Як безглуздо!
– - не витримав я.
– - Це ж так жує жуйку корова.

Я не хотiв образити бабусю, але мама думала iнакше. Вона влаштувала справжнiсiнький спектакль. Менi довелось сiм разiв вибачатися перед бабусею Паулеттою через ту кляту гумку.

Раптом бабуся перестала жувати.

– - М-м-м...
– - вирвалося в неї з рота.

Я подумав, що так воно й має бути; мабуть, коли людина пожує хвилин десять, такi звуки починають вилiтати самi собою. I я поцiкавився:

– - Це так завжди мимрять, коли жують гумку?

Замiсть вiдповiдi у бабусi ще раз вирвалося "м-м-м..." i в розпачi вона показала собi на рот. Е, тут щось не те I Бабуся Паулетта якось не так жувала гумку, їй скорчило рота, i вона могла тiльки промимрити "м-м-м"!

Мама принесла велику каструлю теплої води. Насилу вдалося розтулити бабусi рота.

Менi було так смiшно -- що ж у цьому поганого? Тiльки мама сказала, що це нечувано, i знову взялася напучувати мене.

Ввечерi бабуся Паулетта говорила зовсiм мало. Пригода з гумкою дуже стомила її. У нашому помешканнi стало тихо. Бабуся Паулетта мовчала. Я прислухався до свого живота. Тато думав, що вiн нарештi вгамував бабусю. А мама була задоволена.

Наступного ранку бабуся Паулетта сама почала розмову про жувальну гумку: