Альфонс Цiттербаке (на украинском языке)
Шрифт:
– - Геть з дороги, доги-гоги!
Просто таке спало менi на думку. Так чи iнак, дiвчатка не зважили на мiй крик -- подумали, певно, що я жартую. Я налетiв на їхнi санчата, розбив свою качку i трохи носа. Всi кинулися до мене. Але побачивши, що я тiльки розбив свої санчата i трохи носа, а бiльше нiчого й не сталося, вони перестали спiвчувати менi й почали мене лаяти. А Петер сказав:
– - Альфонсе, ти порушив правила катання, а це ж могло призвести до бiди.
– - А це що?
– - показував я на рештки моєї качки.
Однак, Петер був невблаганний:
– -
Я тiльки викрикнув свою нiсенiтницю "Геть з дороги, доги-гоги!" i засмучений подався геть.
Бруно кинув менi навздогiн:
– - Погляньте, Альфонс ще й носа задирає!
Я справдi задер голову, бо з носа трохи текла кров. Це тому, що я вдарився. З носом ставало все гiрше. На розi я зупинився i постояв, задерши угору носа. Тут нашi не могли побачити мене i подумати, що то пиха. Так я постояв хвилин п'ять, поки перестала бiгти кров. Тодi я вiдiйшов i здивувався: на тому мiсцi, де тiльки що стояв я, було кiлька старших хлопцiв й навiть двоє дорослих. Вони стояли, позадиравши вгору носи. "Мабуть, теж поламали санчата i порозбивали носи", -- подумав я i пiшов додому. Поклав у сараї свою поламану качку й знову пiшов на гiрку. Менi хотiлось хоч побачити, хто став переможцем. А на розi вже зiбрався чималий натовп. Чоловiк п'ятдесят. Вони сперечалися.
– - Кажуть, пролiтав аеростат... нi, метеор... та то промайнув лiтак iз стрiлоподiбним крилом... тут один хлопчина перший бачив...
– почув я.
– - Ага, ось i вiн!
– - вигукнув хтось.
Я озирнувся. Про кого це?
– - То що ж ти бачив?
– - спитав мене якийсь чоловiк.
– - Я-а-а?
– - здивувався.
– - Нiчогiсiнько!
– - Що?
– - закричали хлопцi.
– - То вiн нас усiх пiддурив!
– - Вiн же стояв на розi i вдавав, нiби щось там побачив угорi!
Ох яке й лютi були всi! Я хутчiй накивав п'ятами, а то старшi хлопцi надавали б менi духопеликiв.
I треба ж, щоб у цю мить мене помiтив Бруно! Завтра ж вiн обов'язково розповiсть у класi, що я знову щось утнув.
Але хiба я винний, що треба так довго чекати, поки перестане текти кров з носа?
Як у мене була нежить
Я помiтив, що у мене нежить. Буде сильна нежить чи не дуже, я завжди знаю з самого початку. Коли легка нежить, я довго ходжу iз закладеним носом та й усе. Цього разу мала бути сильна нежить. Кожного разу, як я чхав, у мене нiби корабельний дзвiн у головi бив, а з очей текли сльози, мов у дiвчинки, в якої забрали ляльку. Вдома я намагався не чхати i не говорити про мою нежить. Вирiшив чекати до четверга. В п'ятницю ж у нас контрольна з арифметики, от тодi я й ляжу в лiжко.
В четвер увечерi в мене ще була досить сильна нежить. Я перестав стримуватись i почав гучно чхати i сякатися -- виходило, мабуть, не гiрше, нiж у хворого ведмедя.
– - Хлопче, ти чхаєш так, що аж шибки деренчать, -- спiвчутливо сказала мама. Я подивився на неї очима, повними слiз. Мама приклала менi до лоба руку.
– - I так зрозумiло, що є температура, -- швидко сказав я, щоб випередити маму.
– - Певно, треба тобi трохи полежати. Альфi.
Менi не хотiлося в лiжко, але я згадав про контрольну з арифметики i погодився. Закутав шию товстою колючою шаллю, лiг на канапi та наковтався таблеток. Щоразу, коли мама заходила до мене, я починав стогнати.
Був чудовий вечiр. Я читав книжку i радiв, що через нежить не буду завтра писати контрольну з арифметики.
Прийшов тато з роботи. Побачив мене на канапi. Вiн спочатку злякався.
– - Альфонсе, ти що, хворий?
Я повагом кивнув.
– - Температура?
– - запитав вiн.
Ми з мамою здвигнули плечима. Тато принiс термометр. Я мiцно затис його пiд пахвою, але вище тридцяти семи ртутний стовпчик не пiдiйнявся, зупинився якраз на червонiй рисцi.
Тато уважно подивився на мене, потiм звелiв мамi принести ложку i подивився менi в рот.
– - Все гаразд, -- сказав вiн.
– - Горло болить?
Я похитав головою. Все одно правда випливла на поверхню.
– - Послухай, -- тихо сказав тато мамi, -- у хлопця легенька нежить, таку дуже просто пiдхопити за цiєї погоди, а ти закутала його, мов тяжкохворого.
Я не на жарт розiчхався i дав волю усiм дзвонам у своїй головi. З очей у мене струмками потекли сльози. А тато навiть не глянув на мене.
– - Температури нема, горло не болить, отже не зачиняй його у квартирi. На свiжому повiтрi все швидше минеться.
– - Я ж його не зачиняю. Вiн сам лiг. А попередити хворобу легше, нiж вилiкувати.
Я помiтив, що мама сердиться -- мабуть, тому, що не може переконати тата.
– - Простудi найкраще запобiгти на свiжому повiтрi, -- стояв на своєму тато.
– - Вiд того вiн ще дужче захворiє. Не в кожного ж такий мiцний органiзм, як у тебе, -- не здавалася мама.
А тато знову:
– - Альфонс мiй син, для нього нежить -- наймiзернiша дрiбниця. Правда ж, Альфi?
Що менi було сказати? Я вiдповiв:
– - Нi, для мене це просто дрiбниця.
– - Не збивай хлопця з пантелику. Хай вiн полежить i вилiкується, -- ще дужче розсердилася мама.
– - Якщо нема хвороби, то нiчого й лiкувати. Нi температури, анi болю в горлi...
За вечерею всi ми якось принишкли. А я залюбки виїв аж двi тарiлки рисового бульйону, зовсiм забувши про свою нежить. Перед сном i наступного ранку менi ставили термометр. Обидва рази було тридцять шiсть i вiсiм десятих. Довелося йти до школи. Менi не хотiлось, але тато суворо сказав:
– - Альфонс не хворий, а обов'язок є обов'язок.
Отак нежить пiдвела мене -- довелося йти на контрольну.
Пан Фiлькендорф диктував задачi, а я сидiв собi, понуро втупившись в зошит. Побачивши, що я нiчого не роблю, пан Фiлькендорф здивувався i спитав, чи я вже розв'язав усi задачi. А я й не починав, бо не пiдготувався.
– - Цiттербаке, не розумiю тебе. Ти ж мав досить часу, щоб пiдготуватися, -- сказав вiн.
Замiсть вiдповiдi я чхнув так, що аж сльози бризнули на папiр i розвезлося написане.