Альтернативна еволюція
Шрифт:
— Скажи їм, що не будете змагатися, коли дадуть слово — не розлучати нас із вами…
— Добре, скажу…
Один з вершників — чорнобородий, патлатий велетень — наблизився і гримнув хрипким голосом, щось запитуючи.
— Не розумію, — розвів руками Галабан.
Вершник знову закричав, тепер його збагнули всі, бо то було сирійське наріччя, що його вивчали навіть Маруся і хлопчик:
— Хто ви, звідки?
— З Гілеї, — спокійно відповів Галабан. — Ми подолали море і гори, щоб дістатися Сирії…
— Що вам
— Ось ця жінка з дитям втратила мужа, — імпровізував на ходу старший лицар. — Мандрівники, що прибули з азійських країв, повідомили, що бачили його в рабстві на сирійських полях. Любов повела її на чужину, щоб знайти мужа і батька. А ми — її родичі та друзі. Вірю, що воїни твої мають в серці повагу до такої великої любові, що не береже себе для рятунку друга…
Вершники весело заіржали, потрясаючи луками та мечами. Та чорнобородий суворо щось гукнув і вони замовкли.
— Ти воїн, а промовляєш, як мудрець, — схвально сказав чужинець. — Та кожен має займатися своєю справою. Що б сталося зі світом, якби вовк перестав ловити ягнят, орел зайців, лелека жаб? Є господарі, є раби, а є воїни, що постачають рабів для господарів. Ми — такі воїни. Мені до вподоби твої речі, та не можу я пропустити вас, бо вчинивши так один раз, я змушений буду зробити це знову й знову… Боги розгніваються і щаслива доля покине моїх воїнів…
— Мої воїни — хоробрі бійці, — спокійно мовив Галабан. — Нас голими руками не візьмете. Можете всіх побити, але й своїх втратите…
— Гарно мовиш, — похвалив чорнобородий. — Та краще буде, коли складете зброю. Самі лишитеся живими, і моїх воїнів пожалієте. Обіцяю продати вас в добрі руки. Звідти можна буде повідомити до рідних, щоб вас викупили…
— Це ганьба, — закипіли молоді лицарі. — Краще вмерти…
— Тихо, — важко мовив Галабан. — Ми не свою долю важимо, хай воля Рода діється. Синку, ти волієш, щоб ми здалися?
Івасик мовчки кивнув.
— Тільки хай поклянеться найвищим Богом, що не розлучить наш гурт…
Старший лицар повторив слова хлопчика. Чорнобородий якусь хвилину вагався, потім притуливши меча до грудей, повагом сказав:
— Будете разом і неушкоджені. Клянуся священним Вогнем. Коли зламаю слово — хай пломінь Сонця осліпить мене…
— Він вчинить так, як сказав, — мовив Івасик. Галабан звелів скласти зброю…
*
Чорнобородий розбійник дотримав слова. Він продав Марусю з дитям та дванадцятеро лицарів багатому сирійцю, який володів чималим шматом морського узбережжя і тримав кілька десятків рибальських однорем та вітрильників. Спочатку багач опирався, вважаючи умови для себе неприйнятними, та дізнавшись, що полонені добре знайомі з рибальською справою, згодився.
Марусю поселили разом з жінками-рабинями, які пряли вовну і ткали килими. А хлопцям та старшому лицареві звелено бути гребцями
А Івась вільно міг бігати й гуляти, де бажав: на березі моря, в помешканні, де ткалі займалися рукоділлям, співаючи сумних пісень, або в саду поміж кущами запашних троянд…
Одного разу хлопчик зайшов до теслярні, де високий літній чоловік майстрував ткацький станок. Там пахло струганим деревом, було затишно й спокійно. Тесля, побачивши Івася, поклав сокиру, ласкаво усміхнувся. Очі в нього були прозоро-дитячі, хоч у бороді вже проступала сивина.
— Хто ти? Чий ти? — запитав чоловік.
— Мене з мамою продали розбійники вашому багачеві, — просто відповів хлопчик.
— Він не мій, — заперечив тесля. — Мене теж полонили сирійці, напавши на Юдею, і продали в рабство. Дружину мою вбили, а діти залишилися сиротами. А я вже багато літ майструю верстати та човни для цього багача…
— Ти з Юдеї?
— З Галілеї. А віра моя юдейська.
Хлопчик довго дивився в очі теслі, ніби щось пригадуючи.
— Чому так пильно дивишся? — збентежено запитав чоловік.
— Я вже бачив тебе, — прошепотів Івась.
— Де? Коли?
— Не згадаю. Може, в сні. Може, в Дивоколі…
— Що таке Дивоколо?
— Небо. То мій рідний край. Мій і Тата мого…
— Всі ми з неба, — ласкаво засміявся тесля. — Бог кожному вдихнув свою частку, і ми його родичі…
— Не всі, — насупився хлопчик. — Ті розбійники, що полонили нас — хіба від Бога? Або цей багач, що тримає тебе? Вони — діти Чорнобога…
— Чорнобог? Ви певно Сатанаїла називаєте Чорнобогом. Так він теж — Син Божий. І виконує волю Найвищого.
— Неправда! — спалахнув хлопчик. — Чорнобог — лютий ворог Тата. Тато має лише добрих, гарних, любих синів…
— Ти Найвищого називаєш Татом? — пошепки запитав тесля.
— Атож…
— Чому?
— Бо він послав мене в цей світ…
— Хто тобі повідав про теє?
— Я пам’ятаю. І мама знає…
— То де ж ти мене бачив?
Івась заплющив очі, ніби щось згадуючи, і почав бурмотіти:
— Хатка під горою. Троє хлопців, три дівчини. Кози. Крута стежка вниз. Теслярня. Там нікого нема. Потім ми з тобою тесляруємо. Моя мама буде мамою для дітей твоїх. А я — твоїм сином. Тебе звати Йосипом…
— Хто ти? — жахнувся тесля. Івась розплющив очі, усміхнувся. Обличчя в нього було бліде й напружене.
— Я вже сказав тобі. Син Тата Небесного. Про те — мовчи. Нікому ні слова…
Йосип відчув, як холодні й гарячі струмені пронизують груди, свідомість паморочиться; перед очима пливли іскри.
— О Адонаї! — простогнав він. — Це твоя рука. Хай діється воля Неба…
Він обняв хлопчика, взяв за руки.
— Вірю тобі. Хай сон твій буде віщий. Попроси матінку, щоб зустрілася зі мною…