Альтернативна еволюція

Бердник Олесь Павлович

— Хіба лише дітей Ізраїлю сотворив Бог? — здивувався Єшуа — А інші народи — не Адамові спадкоємці?

— То все ідолопоклонники, — крикнуло кілька голосів. — Таким Ілля нещадно рубав голови. Вони не відають Єдиного Бога, а багатьом богам поклоняються…

— А хто сказав, що Яхве — Єдиний Бог? — сміливо запитав Єшуа. — Згадайте слова Тори: «Ось Адам став, як один з Нас, знаючи добро і зло…» Не сказано: став, як Я, а — як один з Нас. Отже, в небі живе ціла Божа Сім’я…

Кільце равинів та мудреців заклекотіло, завирувало. Почулися погрози, до Єшуа

підскочив Йосип та його мама Маріам, хутко повели сина геть із храму. Мене хтось сильно смикнув за руку. То був Симон. Він палахкотів від роздратування.

— Ти чув? Ось твій Божий Син, — зашипів побратим. — Усі учителі проти нього…

— Ти ж чув, як він славно казав? «У небі живе ціла Божа Сім’я.» Брате, як гарно — ввійти в ту Сім’ю!

— Не дурій! — гаркнув Симон. — Забудь навіть думати про нього, як не хочеш лиха. Збирайся, вертаємося додому. Подалі від халепи…

*

Дай мені, Нене, Мову,

Ніби в небесного Грому.

Хай моє чисте Слово

Сповнить твої хороми.

Дай мені, Мамо, зброю —

Божую Блискавицю,

Хай вона кличе до Бою,

Хай піднімає лиця!

Щоб у очах не зникла

Світлоносна жарина,

Як у космічних циклах

Вістка про твого Сина!

Пливли дні, місяці, літа. У Петра-Симона народилися діти, їх треба було годувати, одягати, приводити до пуття. Між нами не було й мови про давню пригоду, про дивного синьоокого хлопця, який розтривожив колись наші душі, змусив підняти погляд до неба. Побратим знав лише одне: море, вітрильник, сітки, торгівля здобутою рибою, клопоти про повсякденне життя, сварки з дружиною та дітьми.

Розбагатівши, Симон вирішив перебратися до невеликого міста Вітсайда на березі Галілейського моря. Родина купила чималий дім зі старим садом. З вікон видно було смугу води, по ній пропливали човни, вітрильники, в просторі з криком ширяли чайки. Інколи насувалася буря, тоді наше невелике море темніло, на ньому здіймалися круті прямовисні хвилі. В таку погоду рибалки не виходили на промисел, бо деякі з них не поверталися назад. В такі грозові дні та ночі мій дух починав хвилюватися. В гомоні хвиль, в гуркоті громовиць я чув далекі поклики, серце рвалося нез’ясовними болями, майже наяву починав ввижатися образ Івася-Єшуа, я плакав невтішно, виливаючи йому свою тугу, нарікаючи на долю, що роз’єднала нас. Я бігав понад берегом, здіймаючи руки до палаючого берега, і кричав:

— Боже, дай мені щастя знову узріти Його, щоб разом з Ним іти до Твоєї Сім’ї. Боже, навіщо таке марне, таке пусте життя, яке не дає достойного плоду?

Небо переможно гуркотіло, котило понад буйними водами оглушливі громовиці, і мені здавалося, що то не жмути вогнистих блискавиць мерехтять у високості, а мій улюблений Друг Івась-Єшуа одягнув полум’яне вбрання Сина Божого і вийшов до герцю з ворогами Найвищого.

Коли я змучений та знесилений повертався до оселі, Симон гримав на мене, повчально здіймаючи пальця вгору:

—

Ти опанований бісом, брате. Той химерний хлопчина вже став дорослим парубком, живе собі спокійно, може, завів сім’ю, а ти божеволієш! Доведеться кликати равина, щоб прочитав над тобою молитву. Треба одружитися. Шукатиму для тебе наречену. Все одійде, як ранковий туман, Андрію. Добра жінка — то найкращий лікар від таких дурних думок! Чого ти хочеш? Чи сам знаєш? Що я міг сказати побратимові? Чи снилися йому сни про дивні краї, де панує лише радість та любов? Де люди, квіти, звірі та птахи, метелики й небесні янголи живуть щасливою родиною, не відаючи лиха і смерті, самотини і образи? Я бачив такий край у очах Божого Сина, і не можу забути його. До нього треба прагнути, йти, думати, не спати…

Петро-Симон, вислухавши моє гарячкове бурмотіння, зневажливо махав рукою і рішуче казав:

— То все — пусте марення. Дурне спить — дурне й сниться. Наші батьки жили так, як ми, чого тобі ще треба? Світ жорстокий. Хтось нападає, хтось утікає. Ми були в рабстві, пощастило втекти. Дякуй Богові, що ти можеш працювати для себе, а не для жадібного багачева!

— Хіба ти не читав пророка Ісайю? — не здавався я. — Він передає Волю Бога і певність, що буде світ радості. Лев і корова, ведмідь і ягня, дитя і гадюка дружитимуть…

— Не дурій! — гримав Симон. — Те все, може, й буде, та тільки не тут, де римські легіони топчуть землю Ізраїлю, де кожного дня треба когось убити, щоб самому жити. Покайся, Андрію, бо добром твоє марення не закінчиться.

Знову покотилися над моєю головою марні, безнадійні літа. Я старів, приходила втома. Вже навіть Симон не нагадував мені про одруження. Та й для чого заводити сім’ю, коли я не бачу в тому сенсу? Коли не відаю, що казати дітям, куди їх вести? Все рідше снилися мені барвисті сни, свідомість вкривалася байдужістю…

Звідусюди докочувалися вісті про війни, походи, повстання. Когось убивали, розпинали, щось завойовували, втрачали. А мені вже марилися в снах лише човни, сітки, сріблиста риба…

Та гроза буває не лише в природі. Доля теж готує живим духам свої бурі. Коли мені пішов тридцять другий рік, до Галілеї прийшла вість про великого пророка Івана, який охрещує людей у водах Йордану. Про те нашій родині повідомили знайомі жінки, котрі побували в Єрусалимі. Вони, хвилюючись, казали, що такого пророка вже давно не відала Юдея, що це сам Ілля прийшов визволити дітей Ізраїлю від чужинецького рабства, що він суджений Месія — славний Цар Юдейський.

— Звідки він? Якого роду?

— Різне кажуть, — щебетали жінки, перебиваючи одна одну. — Чи то він син священика Захарії, чи то прийшов з еллінського розсіяння. Вбраний лишень в шкуру верблюда, харчується медом та сараною, високий, худющий, очі, мов блискавки, а голос, неначе труба архангела!

— А що він каже? Що пророкує?

— Каже: покайтеся! Бо наблизилося Царство Небесне! Гряде Божа Пора! І сокира, мовляв, біля кореня неплідного дерева лежить!

— І багато людей хрестяться від нього?