Андрій Лаговський
Шрифт:
«Дитина!» — думала генеральша.
«Дитина! — думав і молодий Шмідт. — Еге, зовсім дитина, хоч і старший за мене. А я?..» — якось журливо подумав він.
Трохи з перегодом подорожні полягали спати: генеральша в одній кімнаті, Лаговський і Володимир у другій. Лаговський лежав у постелі, повний поетичних, і естетичних, і просто щасливих вражень. Чути було, як дихає Володимир, що вже заснув, і Лаговський почув себе щасливим, що він чує те дихання і що тут поблизу лежить людина, яка до нього прихильна, а він до неї прихильний сто разів більше. А до старої генеральші він чує просто аж собачу вірність. «Чи єсть хто на світі кращий душею, ніж вони! Чи зможу я коли дорівнятися їм?!» — упоєний, питає він себе, ворушачися в ліжку.
Несподівано, серед таких щасливих почувань
«Поганець з мене, поганець!! — митло засоромив себе він. — Це ніщо, як ганебна заздрість насуває мені такі думки проти Шмідтів! Тому що я не можу ніколи зрівнятися з такими ідеальними людьми, як Шмідти, то моя заздрість несвідомо силується забрудити передо мною їхній чистий, ідеальний образ!»
Прочитавши собі таку нотацію, Лаговський заснув.
В туапсинській «гостиниці» не було жодних умивальників, а був тільки таз та відерце, що стояло на подвір’ї, саме коло ґанку під фіговим деревом; там висіло й розколоте дзеркальце. Жіночої прислуги теж не було. Тим-то й генеральша, що встала вранці передше од усіх, мусила без усяких церемоній робити свою туалету на одкритому повітрі та ще й за підмогою не служниці, а заїздового наймита-по-лячка. Наймит поставив їй і самовара, але піти на базар по хліб відмовився, бо треба було помогти ще й іншим помитися. Тим-то генеральша, діждавшись, доки повставали її син та Лаговський, попрохала їх піти та покупити чогось до чаю.
Хоч у Туапсе було вже з троє магазинів на російсько-європейський лад, але базар був чисто азіатський, і тільки офіціально обов’язкові російські вивіски з такими грамотними написами, як «Трахтирь Висёли Край», нагадували, що це має бути Росія; базар — то був собі густий ряд маленьких чи більшеньких тісних крамничок, або рундуків з зовсім одкинутими лядами замість прилавка, або це були звичайні столики під накриттям-наметом. Хлібопекарні тож само були халабудки без дверей і без вікон, і пекарі на очах у всієї громади витягали з печі гарячі бублики, паляниці та азіатські пиріжки; житнього хліба ніде не було видко, як воно й звичайно водиться на сході. Скрізь чулася грецька або, переважно, турецька мова, бо більшість усіх отих купців та пекарів була з Малої Азії: з Синопа, Самсуна та Трапезунда; навіть греки здебільша розмовляли між собою по-турецьки. З пекарів, до яких поткнувся Шмідт, щоб покупити бубликів, ніхто по-російськи не знав, бо їх хазяїн-хлібопекар якраз був самсунець, ”ЕААт|и тоирхснрсооц9.
— Ну, Андрію Йвановичу! — жартівливо вдався Шмідт до професора. — Поможіть! Побалакайте з ними по-татарськи, щоб продали хліба та щоб ми з голоду не померли. Ви ж не дурно, мабуть, ганялися за чорноокими татарками в Криму!
Лаговський ніколи за ніякими татарками не був ганявсь, але щоправда — в глухих закутках Криму перебував, через свою грудну хоробу, дуже часто: в кожен період, вільний од лекцій — чи влітку, чи взимку, чи ввесну, — через те по-та-тарськи говорив він добре. Турецька ж і татарська мова — немало одна й та сама. Він покупив бубликів; але обом не хотілося ще вертати до гостиниці, бо цікаво було подивитися на всякі тутешні базарні типи. Окрім греків і турків, тут було видко й усякі інші кавказькі національності. Професор і Шмідт легко пізнали вірмен та імеретів, що, хоч і християни (а імеретинці ще й православні), вважаються через свою торгову вдачу за кавказьких жидів; пізнали й ту націю, яку вірмени визискують — веселих, але немудрих грузинів; траплялися тутечки й усякі інші типи, яких наші приїжджі впізнати не могли, і Шмідтові здалося, що то, мабуть, чи не осети, або, як кажуть на російський лад, «осетини».
— Тут у вас єсть осетини? — спитавсь він у гладкого крама-ря-грека, що, здавалося йому, мусив розуміти по-російськи.
— Перед Великоднем було, — одказав той, вимовляючи «пуло» замість «було», — я й сам покупив
— Та осетини — се ж такий народ, такі люди! У них осібна мова, — недомисляючись казав Шмідт.
— А! Народ і мова!.. Бо то єсть іще й риба така, осетина (він розумів осетрину)... Про всяку мову, коли хочете, розпитайте в он тій кофейні, у Джованні Пападопуло: він усі мови знає.
Шмідт і Лаговський з цікавості заглянули до кофейні, а на них, знов, цікаво поглядали всякі греки та російсько-міжнародні типи Горького, що пили в кофейні каву, курили цигарку чи кальян або різалися в шашки та в карти. На буфетному столику лежало скількись газет: були дешевенькі «Биржевые ведомости » з коротким, але красномовним друкованим підписом: «Этот номер сдан на почту по расписке С.-Петербургского почтамта в количестве 147635 экземпляров», але переважно лежали числа часописей грецьких: «Патріс;» та «’Аоти1». Шмідт, який ще ніколи не бачив жодного новогрецького писання, нашвидкуруч розгорнув одно число «’'Аати» та й, собі на втіху, вичитав у відділі телеграм (Тв^єурафт'ціата) звістку про те, що «архонт галлійської по-літейї Лумпет» сповістив про щось галлійську «буле'» та «ге-русію»; се, живовидячки, відносилося до президента французької республіки Лубета та до парламенту з сенатом. Молодий правник набрався дуже веселого гумору з тих античних термінів, приложених до сучасної Франції, а надто йому припав до вподоби «архонт Лумпет». Дальша телеграма, де написано було, що ‘оІаХтц; ifjX9ev єц ‘IpifUrv, тож само його розвеселила, бо попереду йому здавалося було, що тут іде мова про міфічний Ереб, а вже потім він зміркував, що це має значити: «Шах приїхав до кавказького міста Єревана». Ще більше розвеселившись, він простяг руку ще й по ті дві товсті книжки, які лежали на буфеті. Хазяїна кофейні, самого Джованні Пападопула, не було тоді; коло буфету стояв тільки Грицько Андропуло та й дружелюбно поглядав на веселого панича. Одна книжка була: ‘ttuyieivii оті (рисгюХоуіа то€І уацои, а друга — лічебник на венеричних хвороб, під заголовком: Kaivog і’атрбі; ти vatppoSiotatxov voacoy10
IV
— Ого! — пустотливо крикнув Шмідт, дивлячись на Грицька. — А навіщо вам у Туапсе такі книжки?.. Тут же, здається, й жіноцтва жодного немає... Я принаймні досі бачив тут самих чоловіків... Хочете не хочете, а мусите жити святими ченцями.
— Та воно так, — фамільярно одказав Грицько, — жіноцтва тут обмаль, та таки є; не без того товару й тут... От, коли вам треба буде дівчину на ніч, скажіть мені, за один мент буде!..
— Спасибі! — ніби іронічно, ніби щиро подякував Шмідт. — Так бачите, Андрію Йвановичу, — шуткома вдався він до професора, вже як вони виходили з кофейні, — не пропадемо з голоду: оцей graeculus погодує.
«Які погані часом жарти в Володимира Ростиславовича!» — думав собі Лаговський.
— Ні, тут єсть таки й жіноцтво, — тяг далі Шмідт, оглядаючи базар, бо він побачив якусь перекупку в українському вбранні, що сиділа коло кошика з яйцями. — Бачите, он сидить жінка... або принаймні це людина в спідниці... хоч, правда, з товаром нежіночим...
«Які погані жарти в нього!» — думав собі Лаговський, нахмурившись.
— Ви, бачу, сердитеся, — запримітив Шмідт. — Перестаньте!.. Простіть мені!.. — додав він, фамільярно беручи професора за плечі та й прихильно заглядаючи йому в обличчя. Далі, вдаючи, ніби разом споважнів, він проказав комічно-покаянним тоном, ще й на старослов’янський лад:
— Горе мне, грешнику сущу! Така вже зроду людська брудна вдача! Inter urinam et faeces nascimur1, як мовляв один святий отець нашої вселенської матері-церкви...
Професорові брови розхмарилися, бо він знав, що Шмідт ані в святих отців і в ніяку церкву не вірує. Йому стало смішно.
— Ну, так не сердьтесь же! — знов додав Шмідт, ще раз прихильно струснувши професора за плечі.
Той по-дитячому осміхнувся.
«Який він любий, оцей Шмідт!» — подумав він, разом забувши про те, що був думав перед хвилиною, та з симпатією поглядаючи на невродливе Шмідтове обличчя, що також осміхалося до нього.