Андрій Лаговський
Шрифт:
Окрім тих знайомих міщанок, приходили в кухню до Ла-говської покупці: куховарки од тутешніх панів. Поки Ла-говська набирала їм молоко чи сметану або одважувала масло та сир, вони оповідали їй усякі найдрібніші сплітки про своє панство. Лаговська дуже цікаво слухала їх, ще й сама допитувалась; видко було, що, слухаючи ті сплітки, вона ніби й саму себе бачила в панській компанії.
«Що за лакейщина!» — гадав Андрій. Йому бридко ставало. Пообідали. Мати пішла в садок, де росли дуже гарні сли-ви-ренклоди, нарвала повну миску і зав’язала в серветку.
— Куди це ви, мамо? — спитав Андрій, дивлячися, що стара мати зашнурувалась у корсет, одягла якусь парадну та старомодну сукню, настромила на голову собі наколку і напнула якийсь кумедний капелюшик.
— Піду до судціїхи.
Вона ще видобула з шафи рум’яно, начервонила щоки, потім почорнила брови. Син, дивлячися на цю комедію, тільки плечима здвигав.
— А сливи ж ви нащо несете?
— Гостинчик. Таких дорідних ніде в городі немає, тільки в нас. Позавчора Лоначевська так гарно, так щиро мене вітала, то я хочу віддячитись...
І вона пішла. Андрій мовчки слухав. Згадав він батька, що посадовив тую ренклоду. Покійного батька парубок дуже любив. Так от, діялось це в весні саме того року, що восени малися одвезти Андрійка в Київ у гімназію. Посадовивши татко ренклоду власними руками, взяв Андрійка, того великого хлопця, на руки та й приніс до деревини. «Це хай буде твоя. Може, вона ростиме й тоді, як я помру, — то згадуй за мене... Але що я верзу?! Хіба тобі доведеться так, як мені, стирчати свій вік у Громополі на двадцятьох п’ятьох карбованцях місячного жалування?! Тебе — певне, що краща доля чекає...»
Восени Андрія одвезли до Києва, а за місяць несподівано помер батько. Після того Андрій рідко коли й у Громополі бував: не доводилося, не можна було. Але всю оту сцену з деревом він добре пам’ятав.
Тепер йому важко було, що плоди з тієї батькової ренклоди здалися на підлизування до суддіїхи.
Вернулася Лаговська додому рада та весела.
— Щоб ти знав, як мене там приймали! — хвалилася вона Андрієві, передягаючись із карикатурної одежі в просте.
— А ви як? На кухню йшли чи на парадні двері? — іронічно перебив син.
— На кухню... — швиденько одмовила мати і гордо оповідала далі,— То мене Клавдія Петрівна покликала до спальні...
— І напувала кавою, — докинув слівце син.
— Ні, не кавою: чаєм із солодкими бубличками... — не завважаючи іронію, пояснила Лаговська. — Вона лежала в ліжкові, опочивала після обід, а мені постановили коло неї круглий стіл і стільчик, то я там-о пила чай... А як дякували за сливи!.. І панночку я бачила... тільки тая щось дуже згорда дивиться... А вже ж яка ласкава сама пані!
— Ну, й радійте! — насмішкувато сказав Андрій і підвівся, щоб іти до себе. .
— Постій-но, Андрію! Казала Клавдія Петрівна, щоб я взавтра поприсилала їй усі квитки. Це, бач, вона бере в мене сметану й масло на квитки. То треба буде полічити, скільки там виходить усього вкупі грошей, та й одіслати. Перед-ше рахував мені один жид, то я йому за те мусила платити.
— Гаразд, — одказав Андрій і пішов до себе нервуватися самотою.
IV
Увечері він поробив рахунки.
Другого дня, скоро він вийшов пити чай, мати йому сказала:
— А знаєш? Клавдія Петрівна вернула рахунки; каже, що там помилка: ти щось накинув... Та от тут їхня служанка. Що пані кажуть?
— Пані казали,— вияснила дівчина,— що ви аж тридцять копійок накинули не знать звідки... Та й кажуть до чоловіка: «Що то за погана звичка в Лаговської! Це вже вона вдруге так робить: і пришлого місяця налічила більше, як треба, і тепер знов».
— Це вона... так і сказала?!! — спитав Андрій. Через раптовий пароксизм ядухи він не міг дихнути.
— Скажи, дівчино, панії, що того місяця лічив жид, — без усякої достойності виправдувалася Лаговська, ще начебто й винна, — а тепер — сам панич. То вже ж панич не крутитимуть навмисне... Ти, Андрію, візьми. квитки та й знов порахуй, щоб вивірити.
— Добре, дайте-но квитки, — нервово сказав син і швидше пішов до себе.
Перевірив раз — нема помилки. Перевірив удруге — тож само нема.
— Я, мамо, після обід сам піду до Лоначевської, — сказав він до матері начебто зовсім спокійним тоном.
— Ой, я боюся, щоб ти часом не наплескав їй чого.
На те син одвітив рівним голосом:
— Ні, я попросту покажу їй, де її помилка. Бо хто ж покаже, як не я?
— Ну, добре, — заспокоїлася мати. — Та не забудь, що вона на ймення Клавдія Петрівна.
— Клавдія Петрівна? Гаразд! Нехай і Клавдія Петрівна!
Вона й сама сіла та й налагодилася слухати панича.
— То ви син... мадам Лаговської?.. Вибачайте, я не знаю, як вона буде на ймення і по батюшці.
— Марії Степанівни Лаговської,— трошки іронічно підказав молодик. («Бач! — обуривсь він на думці. — Вона навіть не знає, як мама зветься! А мама й поза очі титулує її на ймення і по батькові! Що за бридкий сервілізм!») — Я вчора поробив рахунки мамі і можу завірити, що зовсім гаразд. Як же ви сьогодні сказали, що буцім я наплутав, то я знов двічі перевірив... (Голос йому задрижав)... Я помилок не робив... (Він засапувався)... бо я студент четвертого курсу математичного факультету... А вже ж обдурювати вас я тож само не хотів... Ви сказали перед покоївкою, буцім мама хотіла в вас украсти і тридцять копійок...
— Як прийде покоївка з города, то я її зараз геть витурю, бо мені не треба такої язикатої, — спокійненько сказала судціїха. — А щодо помилок, то воно таки може бути, що помилилась я, а не ви. Правду кажучи, я порахувала аби-абияк, нашвидкуруч.
— І проте послали служанку сказати мамі, що в рахунках є помилка?!
— Ах, боже мій! — трошки капризно одказала дама. — Ну так що ж тут такого? Послала!
— Це зветься падлюцтвом! — згукнув Лаговський, шарпнувшись на кріслі.
Лоначевська, замість спокійної ліниво-примхливої дамочки, одразу зробилася величною леді.