Андрій Лаговський
Шрифт:
— Я думала, що університетська освіта зробила з вас обтесану, виполіровану людину, — процідила вона гордо й зневажливо, — та вже бачу: ніяка освіта не вижене того хамства, що зроду сидить у крові.
— Добродійко! — скрикнув парубок гнівним голосом, в якому чути було вже болючу нотку.
— Я бачу, — безжалісно тягла судціїха далі, — що мені треба було одразу повести з вами розмову не як із студентом, а як із сином тієї перекупки, що має од мене заробіток. Тоді б я була не дочекалася ніяких прикростей од вас... бо ваш власний меркантильний інтерес не дозволив би вам
вражати
Лаговський хотів був вигукнути якусь зовсім непристойну лайку. Він підвівся зо стільця. Губи йому затремтіли, зуби зачеркнулися один об один, лице геть перекривилося. Він був роззявив рота, та, замість промовити слово, він, наче який оберемок, упав на стілець і мовчки схопився за голову обома руками. Очі дивилися вгору, без усякого виразу, каламутно, ніби олов’яні.
— Ах, господи!! — злякалася суддіїха. — Випийте швидше води!.. Ось... Що ж я це наробила!! — заголосила вона.
І вона мерщій налила юнакові в склянку воду.
— Не треба! — пробурмотів він. Підвівся і швидко-швид-ко пішов до коридору. Лоначевскка миттю побігла наздогін йому.
— Та куди бо ви? Куди? Постійте, от я вам щось скажу... Та постійте ж бо! Отже ж однаково не втечете, бо двері зачинено... — сумовито-жартівливо засміялася вона, наздогнавши Лаговського коло самих дверей. Тут вона зупинилася перед ним.
— Я хотіла вам... та не бійтесь-бо, я вас заразісінько ви-пустю, — з лагідним усміхом перебила вона себе, побачивши, що Лаговський стоїть понуро і вдивляється нетерпляче в дверну клямку. — Я хотіла, бачте, тільки сказати, що я дуже винна проти вас, але ж ви ще більше винні. Бо як-таки не було вам сорому, вам, студентові, образити беззахисну жінку, знаючи до того, що й чоловіка її нема вдома? А втім, здається, що ви самі дуже мучитесь? Ви дуже нещасливий, правда?
Вона промовила ці слова щиро й прихильно. Андрій різко порвався до виходу і шарпнув клямку.
— Ну, йдіть, ідіть! — заквапилась вона. — Я бачу, що мій теперішній тон іще гірше вразив вас.
Вона одімкнула двері, що на вулицю.
Лаговський, кусаючи з усієї моці губу, пішов прудко-прудко, куди очі, геть од господи Лоначевських. Зуздрівши перший-ліпший перелаз, він, не довго ворожачи, переліз у чужий садок, кинувся в гущавину і впав на траву; несила була йти спокійно далі. Ніхто його не побачив.
Закопавшись лицем у високу травицю, він судорожно почав ридати; тільки без сліз: очі були сухісінькі. Потім він мовчки перекинувся навзнак, несвідомо глипнув був очима на небо та й міцно заплющив їх, аж стиснув повіки. Потім мовчки і машинально встромив великого пальця лівої руки в рот, між кутні зуби. Потім куснув його раз-другий з усієї сили та й заходився гризти так, як собака жвакає кістку. Незабаром повен рот йому набігло крові, а що він був лежав, одкинувши голову, то кров потекла йому в горло. Невва-жаючи на те, парубок іще раз угризнув свій палець, та з великим болем почув, що його зуби вже не шкуру перетирають, а в живе м’яке м’ясо глибоко впиваються і доходять до кістки. Тоді він стямився, витяг пальця з рота, підвівся і розплющив очі.
З рани кров дзюрила на траву і на одіж. Тупо подивившись на червону течійку, Лаговський якось видобув хустку і обкрутив пучку. Його дуже боліло, та на душі було вже не так важко. Він усадовився, сперся спиною об стовбур вишні, заплющив очі і взяв міркувати про те, як він оце робив візиту до суддіїхи.
Скоро він згадував ущипливі слова Лоначевської, миттю йому стискалися кулаки, трусила пропасниця, хотілося полинути до панії знов та й крикнути їй в живі очі, що з неї підла жінка.
— З мене негідник! — зважливо казав собі парубок, і серце йому занивало. — Ні, не негідник з мене, а ненормальний виродок... І до чого животію я на світі?! Чого я живо-
тію?!! Проклятущі нерви!.. — шепотів він на тисячний раз свою звичайну фразу. З важкого нервового болю він несвідомо схопився за груди.
— За віщо я її образив? Може, за те, що вона займає вищеє соціальне становище? Авжеж за те... Отже ж вона така добра... Вона аж засмутилася, як побачила, що мене вразила.
Молодикові закортіло раптом побігти до Лоначевської, попрохати вибачення, поцілувати їй руку та так і не одпу-скати тую руку од губів, стоячи навколішках.
Плебейська жилка не дала довго розвиватися таким мріям. Студент як стій підвів голову, нетерпляче смикнув плечима, неначе хотів струснути з себе теє негарне бажання.
«Вона мене пожалувала тільки через те, що провінціаль-ні кавалери їй геть усі понадбридали, а чорнобривий студент виглядає їй краще... — насмішкувато видумував собі він. — Еге ж! Бо чом маму вона ніколи не пожалує, а завсіди трактує тільки згорда? Маму вона зве перекупкою...»
Андрій знов скипів і заклекотів гнівом, далі підвівсь, далі знов сів на землю, далі знов ліг. Як він уп’ять уклавсь на траву та ще заплющив очі, то люті думки геть порозбігалися. Він став куняти. І от... чи то сон він такий побачив, чи то, попросту дрімаючи, згадав собі дещо, тільки ж от яка сцена з минулого життя перебігла в його уяві.
Ввижається або й сниться йому, ніби він — ще в четвертій класі гімназії та й приїхав додому на літо. Вже й тоді його мати інколи плазувала перед панством, хоч і не так сильно, як тепер.
Одного разу прийшла вона з базару і сказала синові:
— Адже ти знаєш геть усю пісню «Ах ти, воля моя, воля»4?
— А що?
— То напиши до неї геть усі слова. Я оце йшла проз книгарню. Книгар стоїть на рундуці. Під’їздить екіпаж, і з екіпажа неморозька генеральша Суханова питається: «Чи нема в вас такої книжки, щоб там був повний текст до «Ах ти, воля моя, воля»? Книгар каже: «Нема». А маленький синок генеральшин і собі висунувся з коляски та й гукає і мало-мало не заплаче: «А ви добре пошукайте між своїми книжками! Може, десь і є? Мені так дуже хочеться мати тую співанку». Я стояла тут, то й кажу до генеральші: «Мій син знає «Ах ти, воля», то він вам напише». Отож вона як їхатиме з міста додому на село, то під’їде до нашої хати... Я їй сказала, де ми сидимо... То я й оддам їй те, що ти напишеш.
— Дивуюся вам, мамо, — обурився Андрійко, — підлабузнюєтеся до незнайомої людини через те тільки, що вона генеральша!.. Та ще хочете, щоб і я годив якомусь там гене-раляткові.
— Ну, їй-богу ж, кажу тобі, що я й забулася про її генеральство. Коли б ти сам побачив, яке миле хлоп’ятко!
— А бодай воно здохло!.. Не напишу!
За дві години після того під’їхав екіпаж. Лаговська вибігла в сіни назустріч. Андрійко сховався за дверима і чув, як мати перепросювала генеральшу, кажучи, що її син забув пісню, не пам’ятає слів. «Генералятко» тим часом сиділо в колясці, Андрій міг бачити його в вікно. То була бліда, слабовита дитина, надзвичайно симпатична на обличчя. Очі в того хлопчика, як на його літа, дивилися занадто журливо і замислено, та заразом привітно й лагідно: достоту маленький Христос. Рученятами своїми він тулив до себе пару костурів: оця невеличка дитина вже була кульгава. Як сіла генеральша на віз і сказала: «Немає, мій синочку», — то малий калічка сумно схилив голову. Вони поїхали, а в Андрія такечки защеміло серце!..