Анна Киевская

Дефорж Режин

— Графине, я так нетерпеливився, що не подумав про свій туалет. Тож прошу вибачити мені за цей мій поспіх.

— Щодо мене, — мовив король, — то я залюбки вибачаю вам, бо це обіцяє в майбутньому добрі взаємини між двома нашими дворами.

— Дякую вам, королю, — сказав Рауль де Крепі і якось безцеремонно вклонився.

Але Генріх удав, що цього не помітив. Навпаки, він узяв з рук Матільди новонародженого й простяг його графові.

— Візьміть, ось мій син.

Боуден і Адель теж потяглися до немовляти.

Чи король не з'їхав з глузду, дозволивши такій людині, як граф Валуа, тримати на руках спадкоємця корони? Хіба ж не ходили чутки, що він не мав собі рівних, коли брався отруювати тих, хто йому заважав?

— Гарний хлопчина, викапана мама! Як його звати?

— Філіпп.

— Філіпп? Цього ім'я у нас іще не було. Але чом би й ні?.. Дай, Боже, тобі довге життя, Філіппе!

— Амінь! — озвалися всі хором.

Підійшла Олена, взяла дитину й зникла за завісою.

— Чи можу я привітати королеву, висловити їй свої побажання й запевнити її у своїй відданості?

— Пізніше, королева нездужає,— відповіла графиня.

— Сестро моя, королева мужня й міцна жінка, клятва у вірності такого чоловіка, як граф Валуа, буде для неї приємною. Ходімо, я сам проведу вас до її ліжка.

І король підняв важкі штори, що відокремлювали ліжко від решти кімнати.

Анна лежала на кількох подушках із заплющеними очима, дуже бліда, під очима видніли сині кола, коси розкуйовджені, з-під хутряного покривала визирали голі плечі.

Господи милосердний, навіть через кілька годин після пологів ця жінка така гарна! На її такій білій шкірі найменший доторк залишив би слід! Подумавши про це, Рауль де Крепі відчув, як його поймає хіть. Хай він попаде до пекла, але цією жінкою заволодіє неодмінно. Байдуже, скільки часу для цього буде потрібно, він зачекає, але він присягає перед святою матір’ю Божою, що Анна буде його! Господь зглянеться над ним: задля неї він ладен піти на вбивство і навіть на ще гірше…

Анна здригнулася. Раптом їй стало холодно; вона невиразно відчула небезпеку. Не розплющуючи очей, підтягла покривало до підборіддя.

— Олено! — прошепотіла вона.

Олена підійшла, прошепотіла до Анни кілька слів рідною мовою, погладила їй коси.

Граф Валуа віддав би одне зі своїх міст Перонн, аби тільки доторкнутися до цих палахких кіс. Він докладав чимало зусиль, щоб не відштовхнути цю опасисту жінку, яка ні на крок не відходила від своєї володарки й не спускала з нього очей, коли він приходив у двір провідати короля. Двічі граф намагався підкупити її, щоб вона залишила його віч-на-віч із королевою, і обидва рази вона, не приховуючи свого презирства до нього, відмовляла йому. Тільки ця жінка, думав він, та ще, може, граф і графиня Фландрійські здогадувались, який шалений потяг він відчував до королеви. Навіть Байстрюк, який відверто оголосив себе її вірним рицарем, нічого не помітив. Що ж до чоловіка, то досить

підіслати йому одного-двох гарненьких, мов незаймані дівчата, слуг, і він ні про що не здогадається.

Молода породілля повільно підвела повіки.

У неї вп’ялися чиїсь вогненні, наче в хижого звіра, очі; що більше Анна намагалася уникнути їхнього погляду, то дужче відчувала, як вони притягують її до себе. І хоч скільки вона докладала зусиль, а проте не могла ні поворухнутись, ні заговорити. В її голові перемішались уривки думок: що вона робить у цьому полоні?.. Брати мої, прийдіть мені на допомогу… Батьку мій, не лишай мене з цим чоловіком саму… А що робить мій чоловік?.. А герцог Вільгельм, мій вірний рицар?.. Господи, забери від мене цього нелюда!.. Зайчику!.. Пилипе!..

— Пилипе!.. Філіппе!..

Розгублено закричавши, Анна випросталася й простягла вперед руки, мовби відштовхувала від себе кривдника.

— Ідіть звідси, королеві треба відпочити, вона вимагає сина!

Олена, на обличчі в якої проступив глибокий смуток, знову вклала в ліжко королеву, витерла їй піт із чола, а тоді, вже не звертаючи уваги на поважних осіб довкола, прихилила голову улюблениці до своїх грудей і тихенько заспівала колискову, що проганяє погані сновидіння. Помалу Анна перестала тремтіти і з усмішкою на вустах заснула.

Рауль побачив і як заснула королева, і цю її усмішку. Дикі ревнощі кліщами стисли йому серце. Ніхто не повинен бачити цю усмішку, тільки він має право викликати її… або зробити так, щоб вона згасла!

Граф укляк одним коліном на підлогу і, не перестаючи поїдати очима Анну, пробурмотів глухим голосом:

— Королево, прийміть мої найщиріші вітання з приводу народження вашого гарненького сина. Ви зробили велику честь королю й короні Франції. Хай Бог віддячить вам за це славою!

— Графе, прошу вас, королева заснула, вона вас не чує. Король і я перекажемо їй ваші теплі слова. Вона буде вельми зворушена, — прошепотіла Адель Фландрійська, смикаючи його за рукав.

Але він і далі не зрушав з місця. Олена інстинктивно притисла до себе свою улюблену «дочку». Анна застогнала. Запала глибока тиша, всі довкола ніяково дивилися на цю сцену. Із заціпеніння їх вивів плач немовляти.

— Ну, графе, можна подумати, що вас тут хтось зачарував. Ви закам’яніли, мов дружина Лота, що стала соляним стовпом.

Рауль важко підвівся.

— Даруйте мені, Генріху, але на моєму стані не позначилися ніякі чари. Я цілий день їхав верхи і трохи стомився.

— Мені це подобається. Якусь мить я гадав, що ви викрадете королеву з-перед нашого носа!

— Егей, ваша величносте, не одному чоловікові хотілося б викрасти таку вродливу жінку, як королева!

— Графе Валуа, ви забули, з ким розмовляєте!

— Ні, Генріху, це був лише комплімент, манера висловлюватись — і тільки.