Анна Киевская
Шрифт:
— Мені не подобаються ваші манери, графе. Віднині вам слід буде їх змінити, коли приходитимете до мене.
Нічого не відповівши, граф так низько вклонився королю, що тому довелося роздратованим жестом давати знак підвестися. Бодуен і Адель теж у відповідь графові стримано вклонилися; тільки Матільда люб'язно йому всміхнулася.
— Бачу бодай одне привітне обличчя! Хай Господь вас береже, люба герцогине, і дасть вам і герцогові Вільгельму шляхетних нащадків…
— Що це за рицар накликає на мене Господнє благословення? Хай Всевишній зробить те саме й для нього. А, це ви, графе Валуа? — промовив,
— Невже вам неприємні мої побажання?
— Я не люблю вас, графе, і ви це знаєте. Але в такий радісний день я хочу забути про наші сварки. Генріху, щойно почувши цю щасливу звістку, я вирішив сам прийти вас привітати. Я наказав відправити службу Божу в усій Нормандії.
— Дякую вам, брате. Принесіть мого сина! Повитуха показала герцогові заснуле немовля.
Вільгельм мовчки, зворушено роздивлявся його.
— Гарна дитина, — озвалася Матільда, підійшовши до чоловіка. — Правда ж?
Вільгельм, здавалося, й далі про щось марив; він дивився на дружину й не бачив її.
— Правда ж? — повторила вона.
— Так… звісно… Як ся має королева?
— Дуже добре, вона відпочиває.
— Чи можу я її побачити?
Цей його благальний тон був неприємний для Матільди, і вона насилу примусила себе відповісти байдужим голосом:
— Гадаю, король дозволить.
Вільгельм розсунув завіси й укляк одним коліном на підлогу перед молодою жінкою, що спала на грудях у годувальниці. Як і граф, герцог відчув, що перед цією вродою й невимушеністю його поймає шалена хіть, і він аж зблід. Йому здалося, ніби він такий знесилений, що вже й не підведеться, коли королева розплющила очі й жалібно прошепотіла:
— Вільгельме, я рада вас бачити.
— Моро!
Король, що стояв неподалік від герцога, спитав у сестри:
— Чому він називає її Морою? Я вже чув, як він так називав її…
— Матільда сказала мені, що на Русі цим ім'ям називають якусь чаклунку.
— Чаклунку?! А хіба в тій далекій країні теж є чаклунки?
— Дядьку, — озвалася Матільда, всміхаючись, — чаклунки є в усьому світі.
— Як ви смієте говорити такі нісенітниці, герцогине, ви, доброчесна християнка, незважаючи на ваш шлюб?! — промовив санліський єпископ Фролан.
Цей натяк на заборону папою її шлюбу засмутив дочку графа Фландрійського. Церква й далі не схвалювала цього одруження, погрожувала молодятам відлученням, і думка про це викликала в герцогині трепет. Як жити без причастя, щоденних відправ, почуваючи себе позбавленою любові Божої? Невже Ланфран, який так довго був проти цього шлюбу і якого Вільгельм послав до Рима, не зумів умовити папу? Ігумен Бекського монастиря виявився гідним довіри.
Дитина, що її вона носила під серцем, уперше ворухнулася, Матільда побачила в цьому щасливу призвістку й забажала поділитися своєю радістю з майбутнім батьком. Але той дивився тільки на королеву, якій вони разом заприсяглися в любові й вірності. Матільда любила Анну ніжною любов'ю, і затьмарити її не могло ніщо. Коли Вільгельм розповів їй про свою зустріч з Анною та почуття, які прокинулися в ньому, вона не тільки зрозуміла його, а й була цьому рада.
— Тепер ми любитимемо її разом! — вигукнула вона.
Герцог ласкаво поцілував її й сказав, що дарує їй великий маєток біля Фалеза. Вони щодня молилися вдвох за королеву.
Але сьогодні Матільда вперше відчула себе обкраденою й сповненою ревнощів.
— Матільдо! Я хочу бачити Матільду!
Цей Аннин оклик розігнав її сумні думки.
— Я тут!
— Моя добра Матільдо, яка я рада, що ви обоє зараз біля мене, — сказала королева, взявши їхні руки й притиснувши їх до себе. — Мені приснився кошмар: якийсь чорний чоловік нахилився наді мною й хотів викрасти мене. Я кликала на допомогу, але ніхто не приходив, я боролася з ним, та він був дужчий за мене, і я скорилася йому…
— Анно, — озвалася Адель Фландрійська, перебивши її,— ці погані сни викликані вашою втомою, вони цілком природні після пологів. Вам треба відпочити. Матільдо, Вільгельме, йдіть звідси.
Герцог і герцогиня Нормандські послухалися й покинули кімнату королеви. Разом з ними вийшов король і всі, хто був із ним. Лишилася тільки повитуха та служниці, проте Олена поквапилася спровадити і їх.
— Мені ще снився Пилип, правда ж?
Розділ п’ятнадцятий
ПИЛИП
Коли Анна розлучилася із земляками, що супроводжували її, і вирушила з Польщі до Франції, Пилип, попри наполягання товаришів, з ними не поїхав.
Він без жалю дивився, як від’їжджають ті, хто з дитинства ділив з ним радість і честь належати до дружини князя Київського, — адже її складали найдобірніші, найхоробріші й найшляхетніші воїни, його вірні соратники в боях. Пилип не повернувся на Русь, став зрадником і дезертиром. Він молився, щоб Бог допоміг йому звершити замислене, й наперед просив у нього прощення.
Вночі Пилип проміняв свій надто розкішний і яскравий одяг на ганчір’я, яке носили злидарі, що їх у дорозі наймав до свого загону в міру потреби Гослен Шонійський. Молодий воїн залишив собі тільки подарований Анною кинджал, такий собі ніж із двогострим лезом, подарунок ще від Ярослава, а також кілька золотих та срібних монет — хлопець поклав їх до шкіряного гаманця й сховав його під сорочку. Отак, не виказуючи себе, Пилип рушив услід за Госленовою валкою. Щоб ніхто його не впізнав, особливо Анна, Пилип дістав кинджал, поцілував лезо і обрізав собі чуба, а тоді поголив маківку, бороду й вуса, залишивши на потилиці тільки довге пасмо, як ото в татарських вояків.
— Володимире Великий, і ти, святий Георгію, мій покровителю, дайте мені мужність довести замислену справу до кінця!
З моторошним спокоєм він порізав собі чоло та щоки і розпоров шию від правого вуха до плеча. Заюшений кров’ю, він стрибав від болю, а тоді, зачепившись ногою за корінь, упав обличчям у багаття, яке розпалив, щоб зігрітися. На мить Пилип знепритомнів від страшенних мук. А коли, перетворившись на живий смолоскип, очуняв, то обличчя в нього було зовсім спотворене. Незважаючи на велику відстань, що відділяла його від ар’єргарду королівської валки, воїни Гослена Шонійського почули жахливе Пилипове завивання, яке кинуло їх у холод, хоч вони й звикли до смертельного крику. Затуливши долонями очі, Пилип покачався в снігу й загасив вогонь на одязі, але погамувати біль від опіків на обличчі не міг. Він знову втратив свідомість.