Анна Киевская
Шрифт:
— Ходімо до мене, я тебе полікую.
— Гаразд. Але вдома ти скористаєшся нагодою й одягнешся.
Олів’є зареготав.
— Маєш рацію, друже, я й забув, що свічу грішним тілом!
Вартовий біля входу до замку добре знав трубадура й пропустив його з товаришем без жодного слова. Обидва спустилися до просторої кухні з низькою стелею, що її підпирали товсті колоди; в одному з кутків у печі горів вогонь, перед яким метушився в оточенні трьох помічників кухар.
— Енбере, — звернувся до нього Олів’є,— дай мені, будь
— Що з тобою? Тебе знову хтось ударив?
— Ні, не мене, а мого друга.
Енбер підійшов ближче, оглянув з ніг до голови Пилипа і, штовхнувши його рукою, примусив сісти. Потім розвів на ньому розірваний одяг і подивився на рану.
— Рана глибока, але чиста. Я пошлю по стару Ермангарду. — Кухар відвів Олів’є вбік. — Я ніколи цього чоловіка не бачив. Ти знаєш його? Ти впевнений у ньому?
— Я познайомився з ним сьогодні пополудні, на нього напала ватага ченця Ланселена. Він убив трьох, а я одного. Решта розбіглися.
— Хтось грубо з нього познущався. Схоже, якийсь дикий звір спотворив йому обличчя.
— Маєш рацію, я про це й не подумав. Та хай там що, а мені здається, що він добрий товариш.
— Можливо. Але я остерігаюся людей, які багато настраждались. А він, як ти й сам бачиш, і досі страждає.
— Це, звісно, правда, але замість розводитися, мов піп, ти б краще роздобув мені якусь одежину, щоб я прикрив свою наготу, а то стара Ермангарда мене згвалтує!
Енбер голосно зареготав і звернувся до кухарчука:
— Гей ти! Візьми ключа від моєї скрині й принеси мої панталони й вишиту сорочку. Що ж до черевиків, то в мене лише одна пара, і вона на мені.
— Дякую, черевики мені не потрібні, обійдуся без них.
— А ти, хлопче, біжи по Ермангарду й не барися, — наказав кухар іншому хлоп’яті.
— Поки прийде та стара, перекусіть трохи й випийте чогось.
— Не відмовимося, кухарю, бо ця бійка збудила в мене апетит.
Ермангарда, ввійшовши, застала всіх трьох за столом, де вони шматували смажену козлятину, попиваючи великими ковтками вино.
— Мені сказали, тут є поранений, а я бачу трьох ненажер, які набивають свої кендюхи, мов вепри!
— Ось цього нашого товариша з поголеною головою вдарили кинджалом у спину.
— Мабуть, там немає нічого страшного. Покажи-но мені свою спину, хлопче.
Пилип обернувся до неї.
— Боже мій!.. Я вже багато років лікую людей, зашиваю й перев’язую рани, але такого спотвореного обличчя ще не бачила. Хто ж то тебе так розмалював? Яку ж ненависть треба було мати, щоб отак жахливо тебе покалічити… Я насмішила тебе?.. Ти людина доброї вдачі. Покажи свою рану… Дайте мені ніж, я розріжу йому сорочку.
Олів’є, спершу оглянувши Аннин кинджал, який дав йому Пилип, простяг його старій.
— Гарна в тебе зброя. Мені здається, я вже десь бачив напис, схожий на оцей, що на лезі твого кинджала. Ти знаєш, що він означає?
— Ні, я здобув цей кинджал у бою.
—
З калитки, що висіла в нього на шиї, Пилип дістав монету. Стара жадібно схопила її.
— Срібна монета! Господи, ти щедріший за самого короля!.. Хай Бог завжди буде з тобою! Яка шкода! — прошепотіла вона, востаннє зиркнувши на спотворене обличчя. — Ну ж бо, кухарю, почастуй мене кухликом вина! Хіба я не заслужила? Стара випила кухоль одним духом.
— А вино непогане! — сказала вона, прицмокнувши. — Моє шанування чесній компанії!
Олів’є надяг Енберове вбрання. Троє чоловіків і далі мовчки пили. Невдовзі пролунало дванадцять ударів, сповістивши про північ. По кутках на соломі спали кухарчуки. Останній вогонь кидав дедалі тьмяніші відблиски. Дощ надворі вщух, але гроза не віддалялася, раз по раз спалахували блискавки, освітлюючи на мить бліді обличчя чоловіків, а від ударів грому двигтіла земля.
— Мені треба йти до короля, мабуть, я йому потрібен, — промовив Олів’є, насилу повертаючи язиком. — Дякую, друже, за вино й панталони. Я віддячу тобі з лихвою.
— Я на це розраховую! — відповів куховар, навіть не підвівши голови.
Пилип устав і якось нерішуче роззирнувся довкола.
— Ходімо зі мною, я проведу тебе до кімнати зброєносців та слуг. Накинь на себе накидку, щоб ніхто не помітив перев’язки та закривавленого одягу.
Вони піднялися сходами, перетнули зали, де дрімали, спершись на списи, охоронці.
— Тут жіночі покої.
— І оце тут тепер спить королева? — спитав Пилип так тихо, що Олів’є радше здогадався про це запитання, ніж його почув.
— Еге ж, якщо тільки вона не в короля… Що з тобою? Ти занедужав? — занепокоївся трубадур, почувши, як його новий товариш мимоволі застогнав.
— Ні, нічого.
Олів’є штовхнув двері до просторої кімнати, де стояв міцний дух чоловічого поту; тут на долівці лежали голі чоловіки, що намагалися знайти бодай трохи свіжого повітря. Олів’є з Пилипом переступили через кілька тіл.
— Оце мій маєток, — сказав королівський улюбленець і відхилив завісу, за якою стояло високе ліжко; на ньому спали, обійнявшись, двоє юнаків.
— Аморі!.. Рішаре!.. Ідіть звідси.
Юнаки, щось бурмочучи, навіть не прокинувшись, сповзли з ліжка, повлягалися на долівку й укрилися нижнім краєм завіси.
— Лягай тут, а я піду до короля.
Залишившись сам, Пилип ліг на бік, щоб не пошкодити плече… «Нарешті я під одним дахом із нею… Моя княжна спить за кілька кроків від мене… Хай буде благословенна рана, яка здружила мене з музикою й привела так близько до моєї княжни!.. Господи, я бажаю лише одного: побачити її саму і її сина, якому вона дала моє ім’я…» Він заснув, притискаючи до себе кинджал.