Анна Киевская
Шрифт:
Скільки годин він так пролежав?.. Зрештою, напівмертвий від холоду, Пилип підповз до коня, який весь тремтів і тіло в якого вже вкрилося крижаною плівкою, і навпомацки відв’язав від сідла фляжку. Великий ковток спиртного трохи вивів із заціпеніння його руки й ноги. Він спробував знову підвестися, але звалився, мов оберемок, на землю; його права нога, щиколотка якої, безперечно, була вивихнута під час падіння, відмовлялася служити. Важко дихаючи, Пилип нарізав з накидки широких стрічок і міцно обв'язав ними голову. Майже обморожене обличчя боліло вже не так. Закляклі обпечені пальці
З останніх сил він видерся на коня, і той кинувся вчвал. Хоч як дивно, але Пилип не звалився на землю, втримавшись у сідлі завдяки інстинкту вправного вершника. Подолавши вчвал чималу відстань, кінь розігрівся, заспокоївсь і перейшов на клус.
Очманілий від гарячки й болю Пилип кілька днів їхав слідком за валкою, тягнучи за собою вивихнуту ногу, хлебчучи, мов тварина, воду з калюж на дорозі, а згодом, коли знову побачив на очі, живлячись кров’ю зайців, яких упольовував за допомогою рогатки. Щоб погамувати біль від опіків на обличчі, Пилип носив щось ніби маску з моху. Одного ранку його, знесиленого й схудлого, покинула гарячка, і він нарешті зміг проковтнути кілька шматків сирого м’яса молодого оленяти. Цього було досить, щоб повернути собі трохи сили.
Їдучи день і ніч, кінь та його вершник наздогнали валку. Настав час для Пилипа розлучитися зі своїм вірним товаришем. У нього не вистачило мужності забити коня. Прив’язавши його до дерева й востаннє пригорнувшись до нього, Пилип, накульгуючи, втік. Він ще довго чув іржання коня, відтак воно затихло. Невже вовки?..
Цієї ночі Пилип пережив такі страшні муки, що напевне вкоротив би собі віку, якби йому не здалося, ніби в гарячці почув, як його покликали:
— Зайчику!.. Зайчику!..
Через три дні Пилип уколошкав чоловіка з почту одного з єпископів і найнявся на його місце, незважаючи на той жах, який він наганяв своїм виглядом на всіх. Коли в нього спитали, як його звати, він лише показав на загноєну рану в себе на шиї. Тож його прозвали Кульгавим Німчуром.
Здавалося, жахливі рани додавали Пилипові сили, і йому доручали найтяжчу роботу: прибирати дерева, що попадали впоперек дороги, витягувати загрузлі в багнюці повози, підкладати плескате каміння під колеса, полювати на вепрів та оленів для столу княжни, а також на вовків, убезпечуючи від них валку, відганяти грабіжників, які нишком посувалися вслід і тільки й чекали слушної нагоди напасти.
Пилип двічі знешкоджував засідки й сам уколошкав п’ятьох розбійників. Гослен Шонійський викликав хлопця до себе й привітав його. Ця кремезна постать і це спотворене обличчя видалися йому знайомими. Слава Богу, що ніхто з його людей не був так скалічений. Бідолаха не розмовляв, певне, через оту рану на шиї. Та хай там що, а новобранець виявився непоганим слугою. Мабуть, це був якийсь воїн, покинутий на полі бою… Якщо він не загине в дорозі й добре поводитиметься, то він, Гослен Шонійський,
Після цієї зустрічі Пилип тримався якомога далі від Гослена та єпископів, особливо побоюючись доскіпливого Готьє.
Дістаючи Анну з уламків повоза, який звалився в річку, Пилип потерпав, що його викриють. Він мало не виказав себе, коли довше, ніж треба було, притиснув непритомну дівчину до себе. Олена обережно забрала в нього цю дорогу йому ношу і, хоч Анна стала ще важча через намоклу у воді одежу, сама понесла її до найближчого повоза. Там княжну роздягли, розтерли, зігріли, і вона опритомніла. Її радісна усмішка заспокоїла годувальницю та єпископів, що позбігалися.
— Мені приснилося, нібито мене ніс міцний юнак, — сказала вона.
— Такі сни не зовсім доречні для майбутньої дружини, — зауважив Роже Шалонський.
Єпископ де Мо насилу стримав глузливу посмішку — його сором’язливий колега замолоду був не надто цнотливий.
Трохи згодом Олена передала Пилипові горщечка з маззю, яка мала допомогти його ранам загоїтись. Хлопець був зворушений, упізнавши мазь, таємницю якої знала тільки Анна. «Сама не відаючи того, вона піклується про мене», — подумав він.
Незабаром своєю хоробрістю й вірністю Пилип здобув пошану в товаришів, які помалу звикли до його мовчазності, спотвореного обличчя і дивної, якоїсь варварської зовнішності. Сам не розмовляючи, він багато слухав і невдовзі вже трохи навчився розуміти французьких воїнів.
Щодня він ховався десь у дуплі чи під возом, крадькома милуючись княжною; щодня повгамовував у собі порив, який штовхав його сказати їй: «Поглянь, це ж я, Зайчик!»
Одного вечора, коли сонце вже сідало за обрій, вони приїхали до широкої річки, яку французи називали Рейном. Гослен Шонійський покликав його до свого шатра.
— Мої воїни називають тебе Німчуром або Рубцюватим. Але це не християнські імена, тому нам треба підібрати тобі якесь справжнє ім’я. Ти розумієш нашу мову?
«Так», — кивнув головою Пилип.
— Гаразд. Скоро ми приїдемо до Франції. Я помітив, який ти хоробрий у бою. Але я не знаю, звідки ти й чи ти бодай хрещений…
Пилип жваво покивав головою.
— Ти хрещений? Тоді це полегшить справу. Я нічого не знаю про тебе, але я розуміюсь на людях. Незважаючи на спотворене обличчя, ти викликаєш у мене довіру, сам не можу сказати чому. Чи бажаєш ти поїхати зі мною до Франції і вступити до мене на службу? А згодом, як виявишся гідним того, станеш, може, й зброєносцем. І хто знає, хоч ти й не шляхетного роду…
На мить Пилипа пойняла лють, і Гослен це помітив.
— …тебе, може, навіть посвятять у рицарі. Що ти на це скажеш?
Замість відповісти молодий воїн укляк одним коліном на землю й простяг у двох руках меч, що його відбив у ватажка грабіжників.
— Гаразд, я беру тебе до себе. Тепер треба дати тобі ім’я.
Пилип вивів на піску кілька літер, і очі в Гослена полізли на лоба.
— Ти вмієш писати?! І читати?
Пилип ствердно закивав головою й одразу ж пожалкував, бо помітив, що на Госленовому обличчі промайнула підозра.