Аномальна зона
Шрифт:
Стоп. Далi — темрява. Адже те, що Тамара поїхала саме в аномальну зону i зникла там, нiхто нiчим не пiдтвердив. Мiлiцiя шукає свiдка, який дав пiдписку про невиїзд i навiть невiдомо, є свiдок свiдком чи нi, бачила Тамара щось, чи в той вечiр її справдi не було в будинку Пiддубного. Вiн, Вiктор Шамрай, вважає i навiть переконаний, що зникнення дiвчини пов’язане з її сильним нервовим розладом та згаданою вже сто разiв аномальною зоною, хай їй грець…
Звiсно, обидвi iсторiї пов’язанi. Не було б убивства, Тамара не зникла б. Не було б убивства, вона не пережила
Досить.
Вiктор стиснув скронi пучками пальцiв обох рук. Вiн вiдчув, як у нього теж почала болiти голова, i десь там, з глибини найглибшої ями, вiн почув брязкiт ланцюга, гарчання собаки та власний крик.
Досить. Хай менти розбираються. Додому. Досипати.
Знайшлася Тамара Томiлiна наступного ранку.
Ясно, що якомусь цiкавому журналюзi нiчого не поспiшили повiдомити. Тим паче, що до недiлi, коли капiтан Бражник таки подзвонив Шамраю, потреби в його присутностi, тим бiльше — допомозi, не виникло. Можна сказати, Вiкторовi пощастило: врештi решт вiн отримав доступ до фактично унiкальної iнформацiї. А можна сказати iнакше: йому не пощастило, i колесо удачi для нього пiсля тiєї розмови в лiкарнi зупинилося.
Не було б цiєї розмови — не сталося б i решти лиха в його життi. Не став би собака голоснiше гавкати, а ланцюг — гучнiше брязкати.
Тiльки не треба забiгати вперед, усе по порядку, в такiй послiдовностi, в якiй потiм, коли все скiнчилося, Вiктор Шамрай намагався вiдтворити подiї останнiх днiв листопада, продираючись крiзь терени й туман, у яких загрузала його власна пам’ять.
Хоча насправдi нiчого особливого до зустрiчi з Тамарою в лiкарнi не трапилося. Пiд вечiр п’ятницi Вiктор подзвонив редакторовi, двома словами розповiв, який несподiваний розвиток отримали подiї, описанi в його останнiй статтi про аномальну зону, вислухав побажання нашкрябати щось невеличке з цього приводу для продовження теми, того ж вечора накидав маленький текст, i з неспокiйною душею, проте — чистою совiстю, вмостився перед телевiзором.
Так минула i субота.
У недiлю рано озвався мобiльник. Капiтан Бражник попередив: Вiктор мусить сидiти вдома, зараз вiн до нього заїде.
Таким чином Шамрай дiзнався: вчора, в суботу, двадцять другого листопада, Тамару Томiлiну знайшли на трасi, яка веде до Овруча. Зовсiм недалеко вiд того КПП, який кiлька тижнiв тому перетинали працiвники редакцiї «Неймовiрних фактiв» на службовiй машинi.
Пiд вечiр, уже пiсля всього, знайшовши в Iнтернетi карту, Вiктор вирахував: якщо по прямiй, через лiс, то мiсце, де несподiвано з’явилася зникла Тамара, знаходиться кiлометрiв п’ятнадцять вiд Пiдлiсного.
Вiд аномальної зони.
— Водiй вантажiвки не зрозумiв, звiдки вона взялась. Каже: мов з-пiд землi виринула. Чи з повiтря.
Вiд запропонованого зеленого чаю капiтан Бражник не вiдмовився. Попросив тiльки заварити не в заварнику, а просто у кухлi. Залити окропом i накрити блюдечком. Пити не спiшив, любив добре настояний, мiцний, проте не гарячий до болю
— Зубами мучуся, — пояснив вiн.
— Що таке? — ввiчливо пiдтримав розмову Вiктор.
— Емаль чутлива. Не можу нiчого гарячого. Нi борщу, нi чаю, коротше — нiчого. В армiї пошкодив, таку воду пили… — опер вiдмахнувся.
— Де це така вода, що емаль роз’їдає?
— Демократична Республiка Афганiстан, — пояснив Бражник. — Ще застав… Цiєю весною якраз двадцять рокiв було як повернувся. Повiрите — нi подряпини, хiба раз оглушило мiною. Краще б пiдстрелили кудись, їй-бо, чим оце тепер зубами мучитись. Лiкар сказав: якщо мiняти — то всi зуби. Прикиньте? Всi тридцять два… Ну, нехай двадцять дев’ять, добре…
— Чому двадцять дев’ять?
— Один пацани вибили, коли в ПТУ вчився. Завелися за щось дурне, вже й не згадаю… Два — пiзнiше, вже коли сюди пiшов працювати. Я ж, аби ви знали, з патруля починав. Вписалися в розборку з чорними на базарi десь на початку дев’яностих, кастетом вiд одного i дiстав. Так, добре, це все не має вiдношення…
Бражник торкнувся долонею кухля, переконався — чай ще достатньо не вистиг, дiстав цигарки.
— Можна?
— Уперед, — Шамрай пошукав i знайшов на шафцi стару попiльничку — пам’ять про часи, коли вiн випивав i закурював випите цигаркою.
— Таким чином картину малюємо зi слiв водiя вантажiвки Степана Ковальчука. I виглядає вона поки що так. Вiн — далекобiйник, повертався з Бiлорусiї. Один вантаж скинув там, назад взяв iнший — порожняк ганяти в теперiшнi часи нiкому не вигiдно. На трасi Степан Ковальчук зупинився, аби вiдлити. Його напарник, Сергiй Зайченко, спав: спинятися на нiч i затримувати прихiд вантажу теж у теперiшнi часи економiчно не вигiдно, тому вночi машину вiв Зайченко, а ранком його змiнив Ковальчук. Це я до того, що бiльше свiдкiв несподiваної появи Томiлiної в той час на трасi не було.
Струсивши попiл, Бражник знову торкнувся кухля. Ще не вистиг. Шамрай нiчого не говорив i опер, затягнувшись, продовжив:
— Коротше, водило зайшов у найближчi кущi, зробив свою справу, застебнув штани i повернувся. Дiвчина вже, — капiтан наголосив на останньому словi, — лежала на мокрому i брудному асфальтi просто посеред дороги. Ковальчук, ще раз кажу, навiть у своєму поясненнi написав: громадянка з’явилася невiдомо звiдки, наче з повiтря.
— З паралельного свiту, — промовив Вiктор.
— Ви серйозно?
— Кудись же вона щезла? Значить, звiдкiлясь мусила виринути.
— Слухайте, шановний, ми будемо серйозно з вами зараз говорити, чи…
— А я дуже серйозний. Нiхто не винен, що бiльшiсть людей, особливо таких як ви, досi ще не повiрила в iснування iнших свiтiв, крiм нашого. Згадайте про Бiлий i Чорний Вiгвами хоча б…
— Якi ще в задницю вiгвами? Це там iндiйцi живуть? Де в нас, на хрiн, iндiйцi?
— Все ясно, — зiтхнув Шамрай. — А ще збираєтесь такi справи розкривати. Агент Купер тому i знайшов убивцю Лори Палмер, що повiрив в iснування паралельних свiтiв i сам туди проникнув, ризикнувши життям та здоров’ям.