Аномальна зона
Шрифт:
Вiктора не били пiд супровiд цих скажених вигукiв, i з цього вiн зробив висновок: чорнявий лютує не на нього, а чомусь спрямовує свiй гнiв на адресу Томи Томiлiної, яка з невiдомо яких причин втратила шматок пам’ятi i тепер не може щось комусь розказати. Щось дуже важливе для цього шаленого чорнявого чоловiка, простоволосого i в пальтi.
Запала тиша. Десь з лiвого боку зацвiрiнькала пiзня лiсова пташка.
Потiм Вiктора пустили, вiн упав на колiна. Ззаду трiшки пововтузилися, руки звiльнилися вiд наручникiв. Не стримавшись, Шамрай вiдразу простягнув звiльненi руки перед собою, вперся ними об мокру землю i тепер стояв рачки. Йому навiть i в голову, яка далi болiла, не прийшло стягнути
— Значить, ситуацiя така, — заговорив над ним чорнявий. — Ментам про нашу зустрiч — нi слова. Бо я повернуся i все складеться для тебе набагато гiрше. За кожним твоїм кроком стежать i будуть пасти тебе, поки та шалава лежить у лiкарнi. Будь-який ваш контакт — i ми вже в тебе в гостях. Слово в слово повториш, що дiвка тобi скаже. Якщо не будеш її бачити — тобi, коли чесно, вiд цього стане тiльки краще. Тебе нiхто не заховає в безпечне мiсце, ти вже мав печальний досвiд пошуку справедливостi. Згадав?
— Згадав, — таке справдi не забувається, хоч як Вiктор прагнув про все забути.
— Ну, бувай.
Чвак-чвак по вологiй землi. Гарчання мотору. Звук машини, що вiд’їжджає. Коли цей звук зник, Вiктор незграбно сiв на землю i нарештi стягнув мiшок, чи що там у нього, з голови.
Звичайна наволочка. Причому — новенька, темно-синя, в бiлий горошок.
Вiн, босий, брудний, у самих спортивках i светрi, сидiв серед дерев у лiсi неподалiк вiд якоїсь траси. Десь там, за якихось двадцять метрiв перед ним, їздили машини i… словом, текло своїм звичним плином звичайне спокiйне життя.
Поруч, лише руку простягни, чекаючи на свiй час, стояла чвертка горiлки. Тi, хто залишив йому цей подарунок, прихопили її заздалегiдь. Отже, вони щось знали. Не так: вони знали про нього, Вiктора Шамрая, все.
Нехай.
Етикетку Вiктор не роздивився. Звичним жестом, наче й не було тих чотирьох рокiв абсолютної принципової тверезостi, вiн взяв пляшечку, легко скрутив закрутку, вилив у себе вiдразу половину. Потiм, перевiвши подих, долив решту.
За кiлька хвилин життя змiнилося.
Через два днi, а коли зовсiм точно, через тридцять годин, важким недiльним ранком, Шамрай — перед тим, як виповзти з хати за черговою пляшкою — зiбрав докупи рештки здорового глузду, якi ще не розгубив за той час, протягом якого тривало його круте пiке, i бодай уривками пригадав як усе було.
Те, що нiколи б не вдалося тверезому i чого б нiколи не пробачили нормальнiй людинi, цiлком вигорiло в мужика, вiд якого тхнуло алкоголем. Вийшовши тодi з лiсу на трасу, Вiктор без жодного вiдчуття страху кинувся пiд першу-лiпшу машину, спокiйно витримав кiлька зуботичин вiн справедливого у своєму гнiвi водiя, котрий виглядав старшим за нього самого лише на пару рокiв, а тодi надто гладко пояснив: жiнка, курва, з трахальником своїм витягнули його з хати в чому був, i ось сюди завезли. Так що, бачиш, братан, як воно в життi буває… Водiй, глянувши через плече на дiвчину, яка сидiла поруч з ним у машинi i з кам’яним виразом обличчя спостерiгала за розправою, погодився: всi баби блядi, брат. Дозволив сiсти в машину, кинув супутницi коротке: «Рота закрий!» i довiз куди треба постраждалого вiд жiночої пiдступностi.
Виявляється, вивезли його недалеко вiд Житомира. I тривало все трiшки бiльше години. Ну, нехай пiвтори. Телевiзор бадьоро працював, дверi не замкнули, лише причинили, ось тiльки газ пiд кавоваркою все ж таки завбачливо вимкнули. Чому — Шамрай не запарювався. Вимкнули — добре. Не до того. Вдягнув куртку, взув на босу ногу черевики, взяв якiсь грошi i, нiби щодня так робив, спустився в найближчий гастроном.
Куплену пiвлiтру почав пити просто там, завернувши за рiг магазину.
Далi — провали. Не треба для цього нiякої аномальної зони в покинутому Богом i людьми селi Пiдлiсному Наступний спогад — холодна глупа нiч, вiн сам, у тих таки черевиках на босу ногу та куртцi, яку, здається, навiть не знiмав. Пiд’їзд його будинку, вполовинена пляшка чомусь у лiвiй руцi. Вiн стояв просто у двернiй проймi, дивився на небо i вперто намагався побачити там зорi. Замiсть того почув гарчання, приклав горлечко пляшки до губiв — це називається «поза горнiста». Кiлька ковткiв, обпечений стравохiд — i знову темний провал.
Потiм — ранок чи день, за часом не стежив. Його вивертає в сортирi, вiн сидить на пiдлозi в тiй самiй куртцi, блює повз унiтаз i намагається рiвно втримати голову. Тодi пiднiмається, тримаючись за стiнку. В кухнi на столi — пляшка. Почата, повна — без рiзницi.
Гарчання. Ковток. Темрява.
Весь цей час його будив телевiзор, який Вiктор з невiдомих причин уперто не бажав вимикати. Так, опритомнiвши черговий раз на пiдлозi бiля дивану, вiн зрозумiв — передають погоду на сьогоднi, недiлю, тридцяте листопада. Голова вже не болiла, вона просто була важкою. Натомiсть нило i крутило все тiло, з рота несло перегаром вкупi з блювотинням, нудило вiд самого присмаку жовчi. Ледь пiдвiвся, по стiнцi дiйшов до дверей, поволi, але рiшуче застромив босi ноги в черевики.
Проте, вибравшись на вулицю i ковтнувши з горлечка нової пляшки просто бiля дверей цiлодобового магазину, Шамрай вiдчув прихiд того стану, коли зупинитися ще не можна, але усвiдомлення того, що це треба робити негайно, вже приходить. Тому, вiдновивши в пам’ятi все, що могло вiдновитися, Вiктор згадав: завтра, якщо нiчого не змiниться, таки настане понедiлок. Це означає: треба з’явитися на робочому мiсцi i хоча б спробувати зiбрати себе докупи. Досвiд тверезого життя, набутий за чотири останнiх роки, кудись немов здимiв, його мiсце зайняли почуття та вiдчуття, котрi Шамрай вiдчував всi мiсяцi пiсля тiєї iсторiї i з якими, здавалося, було покiнчено якщо не назавжди, то хоча б надовго.
Чотири роки — довго. Але не так довго, як розраховував i як того хотiв Вiктор.
Не стримавшись i зробивши ще один ковток, в останню мить Шамрай не хильнув нову добрячу дозу, а лише пригубив. Половина рiдини, заковтнута зараз, могла подарувати бажане вимкнення з реальностi. Та саме цього Вiкторовi хотiлося зараз найменше — повертатися в паралельний свiт, який вириває з пам’ятi днi та години. А невеличкий ковток просто привiв його думки в доволi вiдносний, але все ж таки — порядок. Захотiлося закурити, i хоч Шамрай кидав це дiло, сприйняв бажання за добрий знак: почуваючись повнiстю «вирубаним», вiн не вiдчував нi болю, нi радостi, нi фiзiологiчних потреб, нi потягу до курiння.
Повернувшись у магазин i купивши пачку «Бонда» у фарбованої товстої продавщицi, яка зовсiм не звертала увагу на його вигляд, бо бачила за своє життя ще й не таке i не таких, Шамрай вийшов, розпечатав її, та закурювати не поспiшав. Вiд вигляду цигарок його вже нудило, а нудотнi позиви, зi свого боку, нагадали: треба поїсти. Хоча б щось, а що — неважливо. Головне зараз — не лишати багатостраждальний шлунок порожнiм.
Знову повернувся в магазин, заплатив за страшненьку на вигляд пiццу, попросив розiгрiти в мiкрохвильовцi, потiм на вулицi почав давитися i запихатися нею, не вiдчуваючи смаку. Ледве не знудило, та минулося. Головної мети досягнуто: час наступного ковтка алкоголю вiдтягнувся. В шлунку вiдчулась нездорова важкiсть, та все ж таки хоч дечим вiн наповнився.