Аномальна зона
Шрифт:
Дарма Шамрай хвилювався, очiкуючи побачити щонайменше напiвтруп.
Тамара мала вигляд цiлком здоровий, хоча й помiтно змучений. Мiшки пiд очима молодої дiвчини — перше, що побачив Вiктор на її вродливому лицi. Щоправда, сiренькi кола намiчалися вже пiд час їхнiх перших зустрiчей, та зараз вони вiдразу кидались в очi. Ще, здається, дiвчина помiтно схудла за той час, вiдколи вони бачились востаннє, у тому кафе бiля Соборної площi.
Так, Тамара була втомленою i навiть досi трошки переляканою. Одначе — живою та
— Як ви, Тамаро? — бадьоро запитала Березовська.
— Сьогоднi краще… Пiсля уколу…
Шамраю здалося, що говорить дiвчина дещо загальмовано. Вона ковзнула поглядом по вiдвiдувачах, спочатку глянувши на Кiру, потiм — на сищика, i вже тодi — на Вiктора. Навiть стоячи бiля дверей, метрiв за два вiд лiжка, той вiдчув в її поглядi цiлковиту байдужiсть та апатiю.
— Чудово. Нiчого так i не згадали? — вступив Бражник.
— Поки що нi… Не можу повiрити досi…
— Спокiйно, спокiйно, — жестом зупинила симптоми наближення iстерики Березовська. — Тут до вас ще один вiдвiдувач. Може, згадаєте хоч його?
Шамрай, вiдчувши, що так буде доречно, виступив на перший план.
Тамара примружила очi. Вiктор пiдiйшов ближче, став поруч з лiжком, сперся руками на бильце. Якийсь час вони свердлили один одного поглядами. Нарештi дiвчина заплющила очi, вираз обличчя став зосередженим.
— Доброго дня, Тамаро, — промовив Шамрай.
Очi дiвчини знову розплющились. Тепер вона дивилась на Вiктора уважнiше, нiби щосили намагаючись щось пригадати.
— Ви мене теж не пам’ятаєте?
— Може, згадаю… Ми зустрiчалися?
— Ага.
— Давно?
— Тиждень тому. Ну, нехай трiшки бiльше.
— Де?
— Ви приходили до мене на роботу.
— Де ви працюєте?
Кiра Березовська i капiтан Бражник нiби перетворились на кам’яних iдолiв. Уклякли на мiсцi й нi пари з вуст, намагаючись нiчим не порушити той контакт, який намагається налагодити iз потерпiлою Шамрай.
— Я працюю в газетi. Ось цiй.
Сягнувши в кишеню куртки, Вiктор витягнув згорнутий учетверо номер «Неймовiрних фактiв» зi своєю статтею про аномальну зону в Пiдлiсному, яку iлюструвало, серед iнших, фото Томи Томiлiної. Розгорнувши газету на потрiбнiй сторiнцi, Шамрай простягнув її дiвчинi. Вона взяла тремтячою рукою.
— Гляньте. Це ви?
Тамара пiднесла газетний аркуш зовсiм близько до обличчя, наче короткозора бабуся. Тодi, поклавши газету на груди, сягнула правицею до тумбочки бiля лiжка, намацала пальцями невеличке кругле дзеркальце, зазирнула в нього. Схиливши голову на бiк, вона якийсь час вивчала своє вiдображення. Потiм знову взяла газету, але тепер роздивлялась її, тримаючи аркуш у витягнутiй руцi.
— Так, це я, — нарештi визнала вона. — Тут написано: фото Юрiя Савича. Це ви?
— Нi. Це Жора, фотограф наш. Савич, Юра, можна Жора. Мене звати Вiктор,
— Вiктор… Шамрай, правильно? — уточнила Томiлiна.
— Так точно. Не пригадуєте? Спробуйте. Ви прийшли до мене в редакцiю, розказали про Пiдлiсне, як воно вас кличе, як там люди зникають, а потiм ми з вами…
Несподiвано Тамара зупинила його, виставивши вперед обидвi руки i впустивши при цьому газету. Друкований стосик лiтачком приземлився на лiнолеум бiля лiжка. Завалившись на бiк, Тома сховала обличчя в долонi, плечi почали здригатися.
— Може, гукнути кого? — опер сiпнувся до дверей.
— Чекай поки, — гойднула головою Березовська. — Здається, щось схоже на момент iстини.
Нарештi Тома знову пiдвелася i сiла на лiжку. Тепер вона дивилась на Шамрая, але зовсiм iншим поглядом.
— Так. Я згадала…
— Все?! — швидко вигукнув Бражник.
— Не все, — Томiлiна простягнула руку в бiк Вiктора. — Тiльки ось його… Вас… Ви показали менi цю газету, i мене наче хто по головi…
— Хто вдарив вас по головi? — знову не втримався опер. — Де? Коли?
— Темно, — тепер Тома дивилася на нього. — Поки що там, — рука торкнулася голови, — ще темно. Але ось його я пригадала. Вiктор… Я прийшла до нього, коли вже несила було терпiти отой поклик…
Кiра i Бражник перезирнулись.
— Значить, все ж таки поклик?
— Чому — все ж таки? — у голосi Тамари вчувся виклик. — Я була там, у Пiдлiсному… У зонi… Пояснити цього не можу, пiд черепом щось грюкало.
— Навiщо ви прийшли в газету з цими грюками?
— А куди менi йти? — виклик уже звучав вiдверто. — В мiлiцiю зi своїми страхами та глюками? До психiатра? Я ж не хвора! Я справдi щось вiдчувала. Зараз ще не все пам’ятаю, але точно пригадую — ось вiн, — знову рука в напрямку Шамрая, — про щось там дiзнавався i щось навiть менi пояснив. Тiльки нiчого не припинилося. Тягнуло щось до Пiдлiсного, i все.
Лиш тепер Шамрай помiтив: слiдча тримає в руцi ввiмкнений плаский диктофон. Тут же пошкодував, що не прихопив свого, хоча на свою пам’ять Вiктор спокiйно покладався. Такий матерiал просто не має права пропасти.
— Розкажiть, що сталося того вечора, Тамаро, — спокiйно промовила Березовська.
— Коли?
— Коли поклик, як ви самi кажете, став зовсiм нестерпним.
— Так, — Тома знову на мить заплющила очi. — Пам’ятаю, хоч i з труднощами. Вечiр був, пiзно вже зовсiм. Я вибiгла з квартири, сiла за кермо своєї машини, поїхала…
— Куди?
— Далi — темно, — з усього видно, дiвчина шалено намагалася пригадати. — Потiм якесь просвiтлiння. Хоча довкола все одно нiч. Я звертаю з якоїсь траси. Лiс… Дерева… Дорога… Зупинилась. Мiсяць свiтить. Хати… Чiтко зараз — ряди хат. Старi, страшнi, нiби будинки з привидами…
— Пiдлiсне? — перепитав Шамрай.
— Мабуть… Я ж туди їхала…
— Ранiше ви там бували? — швидко запитав Бражник.
— Нiколи. Що там робити — мертва зона…
— Як дорогу знайшли? — це Березовська включилася.