Аномальна зона
Шрифт:
— Агент хто?
— Пусте, — вiдмахнувся Вiктор. — Забудьте. Колись розкажу [7] . Пийте краще чай, уже, здається, такий, як вам треба.
Бражник черговий раз торкнувся кухля, кивнув, зняв блюдечко, здув чаїнки, сьорбнув, знову кивнув.
— Ага, — повiв вiн далi. — Так от, Ковальчук кинувся до дiвчини. Перевернув її на спину. Вона, за його словами, тут же розплющила очi i запитала дивним голосом, де вона, що з нею i хто вiн такий. Водiй допомiг дiвчинi пiдвестись, пояснив, де вона знаходиться. Заодно переконався: одягнена дiвчина пристойно, зовнi цiлком не ушкоджена, нi синцiв, нi порiзiв.
7
Історію пошуків агента Купера розказав американський режисер Девід Лінч у серіалі «Твін Пікс». Саме його пропонує згадати міліцейському оперові журналіст. «Твін Пінкс» — культовий серіал початку 1990-х років, дія якого відбувається в містечку, розташованому не просто на кордоні між Америкою і Канадою, а в місці, де перетинається безліч світів. Так, до світу темних сил веде Чорний Вігвам, а Білий Вігвам, відповідно, населяють світлі сили. Вбивця старшокласниці Лори Палмер вийшов з Чорного Вігваму, куди й прийшов за ним під фінал історії агент Купер.
— Що тут дивного? Я теж колись на машинi їздив, хоч i на «Жигулях», але всi її технiчнi характеристики легко мiг сказати, хоч розбуди мене серед ночi.
— Ви — мужчина, Шамрай. А вона — баба. До того ж, як я дiзнався, не автомобiлiстка. В сенсi, не фанатка. Навчилася бублика крутити, марки бензину розрiзняти, а полюбовник презентував не ту тачку, яка їй сподобалась, а ту, яку вважав за потрiбне. Тим не менше, марку машини вона не забула.
— Та що з того, йолки-палки!
— А те! Вона пам’ятає як її звати — назвалася Ковальчуковi. Знає марку своєї машини. Свою домашню адресу в Житомирi. Номер мобiльного телефону банкiра Григорiя Пiддубного. Але зовсiм не пам’ятає, що вiн — мертвий! Вимагала вiд водили подзвонити Пiддубному негайно, аби вiн сам забрав її чи когось прислав! Розумiєте?
— Не зовсiм, — хоча Шамрай збрехав: вiн потроху починав розумiти.
— Тамара свято переконана, що зараз у нас жовтень мiсяць. Причому — або дев’ятнадцяте, або двадцяте число. Про вбивство Пiддубного вона нiчого не знає.
— Отак, значить, — протягнув Шамрай.
— Отак, — Бражник зробив ще один ковток чаю. — Ковальчук, як свiдомий громадянин, здав свою знахiдку в Житомирi в руки першому ж мiлiцейському патрулю. Тепер вона в лiкарнi, обласнiй, пiд наглядом. Її обстежують. До останнього вона вимагала зв’язатися з Пiддубним. Довелося їй нагадати, що його вбито. Тодi з дiвчиною сталася iстерика, їй вкололи кiнську дозу заспокiйливого, до ранку спала. Сьогоднi, коли очуняла, трiшки заспокоїлась. Каже, що нiчого не пам’ятає.
— Зовсiм нiчого?
— Ну як — зовсiм? Кажу ж вам, як її звати i все iнше про себе чудово пам’ятає. Але все, що стосується останнього мiсяця життя, починаючи вiд другої половини жовтня, начисто стерлося з пам’ятi. Принаймнi, — розвiв руками Бражник, — вона так говорить.
— Так, — Шамрай потер пiдборiддя. — Так.
У нього виникло раптове бажання закурити, яке Вiктор швидко пригасив у собi, зосередившись на тому, що почув вiд мiлiцейського капiтана. Потiм запитав:
— Машину знайшли?
— Її? Нє, — хитнув головою Бражник.
— Як вона опинилася серед бiлого дня на трасi?
— Поки що цього нiхто не знає. Тамара ваша…
— Чому моя?
— Добре, нехай не ваша, просто Тамара. Так от, вона, як я вже
— По допомогу? Чим я…
— Пiзнiше, — жестом зупинив його опер. — Як ви вже чули, фiзично Тамара не постраждала. Тiлесних пошкоджень немає, слiдiв зґвалтування — теж, кiстки цiлi. Але пiд час бiльш докладного обстеження таки дещо виявили. Ось тут, — опер поставив кухоль з недопитим чаєм, задер руку, поклав долоню собi на потилицю, посунув її трiшки вище, до тiм’яної частини голови, — знайшли гематому. Не сказати, щоб велику. Але по головi, як виглядає, дiвка таки вiд когось отримала. Медики довiдку накатали: удар саме в цю частину голови теоретично може спричинити часткову амнезiю. Втрата пам’ятi буде не повною, але все ж таки буде. Коли пам’ять вiдновиться — хрiн його знає. Тому, власне, я до вас i приїхав. Допомога потрiбна.
Тамара лежала в окремiй палатi.
Про всяк випадок до палати приставили охорону, та Бражник зiзнався: ненадовго. Поки що йому вдалося переконати керiвництво, що громадянка Томiлiна — важливий свiдок, якого намагалися викрасти i вбити. Ось тут наявнiсть гематоми, а коли бути точним — ґулi на тiменi, стала вагомим аргументом: важливому свiдковi видiлили окрему палату (винiсши з двомiсної одне лiжко), а також охорону — сержантiв, якi мусили змiнюватися кожних дванадцять годин.
— Якщо вона впiзнає вас, Вiкторе, значить все не так уже й погано, — пояснила Шамраю слiдча, яка зустрiла їх з Бражником у фойє лiкарнi i тепер проводжала до палати. — Вона ж зустрiчалася з вами двiчi. Для Тамари це подвиг: пiсля вбивства Пiддубного вона, як я вже говорила вам, намагалась не виходити з дому i обмежила всi особистi контакти, спiлкуючись тiльки по телефону.
— Так чи iнакше, невже ви i далi не вiрите в аномальну зону?
— До чого тут аномальна зона? — Березовська не приховувала роздратування. — Знову ви з вашими неймовiрними фактами!
— Здається, дiвчину знайшли не так уже й далеко вiд того самого мiстичного Пiдлiсного, — терпляче пояснив Шамрай. — Глянути по картi можна, але я там їздив, по тiй трасi. Iншої дороги, принаймнi, в бiк Пiдлiсного, просто не iснує. Є iншi, але ними давно не користуються: хто має охоту кататись по зонi вiдчуження?
— Ну i до чого все це?
— Дуже просто i логiчно. У Тамари невроз, їй здається, що Пiдлiсне кличе. Доведена до ручки, вона в один прекрасний чи, точнiше, жахливий момент зривається з мiсця, мчить на поклик Пiдлiсного, потрапляє в аномальну зону i там зникає…
— Разом з автомобiлем? — тепер у голосi Березовської звучала iронiя.
— Про машину — потiм. Через добу Тамара виринає, наче з-пiд землi або з повiтря. Є, наскiльки я знаю, свiдки i того, як вона панiчно кудись поспiшала, i того, як несподiвано знайшлася. Нарештi останнiй аргумент: частково стерта пам’ять. Може так бути, що геопатогенна зона позбавляє людину тiєї частини спогадiв, яких людина сама хоче позбутися. Того самого подразника нервової системи. Не складно пояснюю?
— Говорите як пишете, — погодилась Березовська. — Тiльки ви одне забули: в аномальнi зони менi не дозволяє вiрити вища юридична освiта i двадцять рокiв слiдчої практики. А ось у ґулю на потилицi Тамари я охоче вiрю. Так що коли навiть в неї стерлася, як ви кажете, частина пам’ятi, менi легше повiрити, що цю саму пам’ять їй вiдбили. Так, усе, ми прийшли. Давайте без ваших казок, прошу.