Апостол черні
Шрифт:
«Межи урядниками гірничими не було тоді. Мій муж, що мав пошту й був в тім керунку взоровий і сумлінний, — був українцем. Один молодий вчитель… що визначався… особистими гарними прикметами й співом — був українцем… відтак якийсь громадський секретар і т. і. були також українцями. Але ролі не грали вони між панством жадної. Були собі так лиш державними урядовцями й більш нічого. І теж так. Без тоншого виховання, без вищого образовання, як, приміром, його виявляють поляки, мій брат Альфонс і чехи».
«І гуляли й грали всякі гри в карти, бабуньо? І
«Вуйко Альфонс не був ніколи пристрасним грачем , грав все умірковано й до якогось часу. Відтак вставав і відходив непомітно. Він мав жінку й дітей і ще якусь жінку — „українку!“», — кликнула нараз через плечі «українку».
«Чи справді?» — зчудувався Юліян.
«Справді. Доньку священика — знаної родини. Але другі грали інакше, чим він. Їх було доста, коли посходилися на забави до вельможів Ґанинґаймів і…»
«Бавилися й грали в карти?» — спитала нервово Ева, між тим, як Юліян, мов напружений змій, нахилявся над бабунею й топив свої сталеві, в тій хвилі майже зеленкуваті, очі в бабунине обличчя.
«До рання, добродійко?»
Бабуня подалася раптом взад: «Ради Бога, не такий погляд, паничу. Не сей погляд, — кликнула й простягнула, наче в оборону від нього, обі руки: — І ваш предок грав, не гадайте, що не грав. Він також знав добре ті часи, але…» — тут урвала, відвертаючи від нього очі.
«Але, бабуньо?» — настоювала Ева на своїм, що хотіла бабуню оповіданням про давнину зреабілітувати перед молодим чоловіком.
«Але донько… але я бачила там і пристрасну гру, бачила, як програвано маєтки, села, коли не ставало готівок. Ба, я сама сиділа о д н о г о р а з у з такими грачами при зеленім столі . Т о н е з а б у д у і не могла я через довгі роки забути. Який то був блискучий вечір..! Здаєсь, що і був він послідний. Гульба, співи, костюми, карти, тости, танці… все йшло ніби окремо — а все-таки в сумісі.
Сказано: життя й смерть».
«Ви багато бачили й пережили, бабусенько», — ніби докінчила внучка за бабунею, присуваючись підхлібно — не то шукаючи в неї опіки.
«Бачила, мої діти, як не бачила! Красу, любов бачила й пристрасть… Вона страшна…»
«Пристрасть має лиш своє право доти, доки ми нею керуємо. Коли ж ми керму випустимо з рук, вона бере нас під свою владу, робить нас сліпцями й душевними каліками», — зачувся нараз голос о. Захарія із-за плечей присутніх. Він переходив з одної кімнати до другої через маленькі сіни, котрих двері були відчинені й провадили на ґанок. Очевидно, чув в переході заявлення бабуні, спинився на мить і закинув ті слова. Бабуня оглянулася, немило вражена. Її очі спіткалися з великими, блакитними, в тій хвилі спокійно вожучими очима о. Захарія й вона відвернулася.
Юліян піднявся зі свого крісла, поглянув на годинник — і сказав: «Ви мене чудно заворушили,
«Ага, бракує, бракує, — відповіла стара жінка, притакуючи, а по хвилі додала: — Та нащо вам більше знати, як те, що був мужчина гарний, світлий, честолюбивий українець, військовий, люблений при своєму полку, лише — скільки мені відомо, на „вояка“, може, зам’який, а се, кажуть, не добре. З поверховности ви до нього, як крапля до краплі, подібні. Вдачу вашу не знаю».
Юліян усміхнувся. «Я сухої, може, й строгої вдачі. М’якість лиш жіноцтву пристоїть».
Сказавши се, Юліян… почав прощатися — та саме в ту хвилю… ділась десь Ева і вмісто неї з’явилася її мати. Побачивши доньку, бабуня кинулась до неї.
«Дай пити, донько!» — просила.
«Каву, зимного молока… або й що іншого; в моїй хаті нема нічого, пустка».
Їмость, поговоривши з ним про стан здоров’я батька його, просила остатись в них на вечеру, але Юліян подякував. Перед ним подорож, він мусить ще дещо залагодити й не хотів би, щоб батько на нього з своїм від’їздом вижидав. Опісля попрощався з обома панями й оглянувся за Евою.
Їмость се завважала.
«Ева побігла проти батька, — сказала, — а сей вийшов до громадської канцелярії і обоє повинні кожної хвилі вернутися».
Вона говорила правду.
Юліян не потрібував довго йти. Скорим кроком, повний думок і зворушень, мав на думці якнайскорше стрінутись і попрощатись з о. Захарієм і з нею. Чого вона вибігла з ґанку? Хотіла уникнути з ним хвилинку-дві на самоті? Майже так виглядало. Чи, може, мусіла йти проти батька? Він так ждав тієї хвилини, щоб без свідків попрощатися з нею. Та тепер не було часу над тим застановлятися. Ішов остро, минав сільські обійстя, хатки, одну, другу, десяту, аж стрінувся з ними.
Вона йшла поруч вітця, вчепившись його за руку, мов дитина, й говорила щось живо.
Стали.
«Добре, що вас ще виджу, пане Цезаревичу, — сказав душпастир, — бачите… думав, що зможу з вами, як врадили, завтра о 11-й побачитись… але справа склалась інакше; мене покликано на похорон в сусіднє село й я не верну скорше, як аж надвечір. Чи можете відкласти ваш від’їзд на позавтра?»
Юліян роздумав і відповів, що лиш, коли це необхідно потрібно. В тій хвилі стрінулись його очі з очима дівчини й він вмовк.
«Шкода, — сказав о. Захарій поважно. — В такім разі поїдьте на залізничний двірець , а… я поїду з похорону за вами й там закінчимо наші справи».
Та Юліян не був вдоволений сею пропозицією.
Вправді, двірець не був далеко, а це все-таки вимагало поновної їзди, замість щоби вернути додому з релігійної функції спочити. Сказавши се, він зняв капелюх з голови й відгорнув волосся з чола, що зі скорого ходу трохи упріло.
Його очі зсунулися по Еві.