Апостол черні
Шрифт:
Сказавши се, Ева вмовкла й опустила руки на коліна.
Юліян піднявся з свойого місця.
«Ви хочете йти?»
«Маю охоту піти проти вашого батька, хоч не знаю куди. Чи він виїхав?»
«Ні. Але саме нині перша лекція катехизації , а се займає в нього звичайно більше часу. Він вчить в школі дітей певний час, а опісля забирає їх громадкою, йде з ними куди-небудь в поле, щоб освіжитись, і оповідає, чи радше доповнює їм тут, що їм доступне з Христової науки».
О він, той її батько,
Юліян прикусив уста й поглянув нервово на годинника.
Була саме шоста.
«А мені так важно з ним сьогодні поговорити. Завтра або позавтра я мушу необхідно вертати додому». Тут розповів наборзі про батьковий виїзд до купелів, не згадуючи нічого про властиву причину свого приходу на парохію.
Ева поблідла.
«А я не знала нічого», — обізвалася по хвилі нерівним голосом.
«Та й я не знав нічого. Все прийшло несподівано», — промовивши се, обом нараз не стало дальшої теми.
З того мовчання вибавив їх нараз шелест кроків, десь недалеко їх. Коли оглянулись в ту сторону, побачили о. Захарія, котрий указався з бічної стежки саду.
Він мав закинені руки на спині і здавався змореним. Коли побачив обох на лавці, по його обличчю перебігло мов легким променем. Але се тривало лише одну хвилину. В слідуючій він стояв коло них поважний і задуманий.
Юліян привітався, а Ева відбігла.
О. Захарій, зачувши від молодого чоловіка, через які причини мусів так скоро покидати Покутівку, хоча мав до виїзду до війська несповна цілий місяць, попросив його до своєї робітні, де приймав лиш людей, що з’являлися до нього в поважних справах.
На столі в посередині кімнати стояв один хрест, одна стара книга Св. Письма, Біблія, проста вищербана скарбонька , записана якась книга й чисті аркуші паперу, в однім куті великі свічники, коло них свічки, а округ стола звичайні деревляні лавки. На одній стіні виднілася знана картина св. Вероніки… держачу хустину з головою Спасителя, окоронованою терням.
Юліян здивувався на хвилину на те обличчя сина Божого з виразом страшного терпіння.
«Тут церковна атмосфера, — скавав до нього о. Захарій, зачіпаючи його поглиблення в картину. — Правда?» Юліяна перейняла легка дрож. Він глянув на душпастиря й відповів: «Так, отче. Тут ваші парафіяне сходяться».
«Так. В самих поважних справах. Бо в політичні акції я їх не дуже втягаю, як і взагалі держуся від них, оскільки можу послужити ними впрост своїй народности… й сам здалека. Двом протилежним світам не можна всею душею служити, хоч один не виключає й не повинен виключати другого. Лиш наш селянин
Він у нас ще не є таким, щоб впившися, не побив немилосердно коня або жінку, ах, але сідайте, молодче, й скажіть, яка справа привела вас до попа Захарія?
Говоріть одверто, я радо вас вислухаю й, може, в чім пораджу — або й послужу».
О. Захарій сів сам, сперши стомлено голову в руки й глядів прямо своїми блакитними очима в обличчя Юліяна. Юліян, усівши проти душпастиря, розповів, як змога в коротці, про свої відносини до батька, про те, як майже сам одержувався матеріально, щоб не впасти йому тягарем, про працьовитість всіх в хаті, про гармонійне життя їх і перейшов на послідні події, які скоїлись, себто про хоробу батька й про котру він сам лиш ось недавно довідався, підкресливши тут безвідрадне своє становище на бажання помочі батькові до виїзду до купалень, не поминаючи й замір говорити і з дідичем про се, неудачу в тім напрямку через від’їзд сього і… і… ось…
«І зайшли, як і пристоїть — і що було зараз в першій хвилі зробити — до попа».
Юліян потряс заперечуюче головою. «Не кажіть, отче, „попа“. Не до попа тягнуло мене, а до вас, апостола „черні“, його дорогої мені особи, по слова, які він скаже. Я майже не знаю, яке мені становище проти хорого заняти». О. Захарій помовчав зразу, відтак станув проти юнака й поставив йому вспокоюючи руки на рамена. «Я вам дякую за ваше, хоч і яке молоде довір’я, я дякую. Не кажіть і не просіть нічого, я все зрозумів і знаю. Потрібні засоби на лікування батька, я вам постараю, постараю. Кажіть лише скільки, тут кожда хвиля дорога».
Юліян зчудувався, хотів ще дальше говорити, але душпастир не допустив. Тоді Юліян назвав суму, о котрій знав, що вона вистарчить батькові на згадану ціль.
О. Захарій сам не мав засобів. Але він їх постарає. Він їх або визичить від своєї тещі, що передала йому більшу суму на розжичування за відповідне упроцентовання межи селянами, або з сирітської сільської каси щадничої , котру заложено його заходом .
Зачувши слово «тещі», Юліян трохи перелякано подався в зад. Йому станула картина з недавнього пережитого перед уявою й думка, що промайнула в нього, що через бабуню могла би Ева о тій позичці довідатись, нагнала йому краску сорому в обличчя.
«Отче… наколи вже… то прошу з „каси селянської“», — вимовив, змішаний.
«На як довго?..» Душпастир говорив спокійно і не спускав з лиця молодого чоловіка погляду, неначе вичитував з-поза чола його молоді думки.
Юліян задумався, обчислюючи, за кілька років буде йому можливо затягнений довг сплатити.
«Не спішіться, роздумайте добре… щоб не взяли тягар на себе, котрий би угнув вас за час, в котрім би ви не були в силі сплатити його», — упімнув о. Захарій.
Юліян поновно змінив барву. Перед ним рік війська, по упливі того п о д о р о ж… відтак 4—5 років наука в Академії, професура… чи право, чи лише що… «за п’ять років», — сказав опісля рішучо й поважно.