Апостол черні
Шрифт:
Вона стояла без руху й гляділа далеко перед себе, а душпастир, послідував за приміром юнака, зняв і собі капелюх. Вечір був трохи парний . Під час тих заклопотаних хвилин зблизився до них один чоловік, котрий, як виявилося, був поштовий післанець . По питанню, чи отсей-то панич є Цезаревич — передав йому телеграму.
Юліян поглянув на неї й роздер.
«З дому», — сказав і перелетів очима по ній, передаючи її опісля й душпастиреві. Сей читав: «Батько ожидає тебе завтра вночі. Проведеш його до Л. Спіши. Зоня».
О. Захарій і
По хвилі надуми сказав перший: «Прийдіть до мене завтра о п’ятій рано. А тепер не тратьте часу та йдіть, щоб на час встати й все постановлене перевести». Він подав Юліянові руку, стиснув його правицю щиро, а Юліян звернувся до Еви. Вона стояла поблідла, а коло її уст блукав усміх.
«До побачення, панно Ево. Гадав, мій від’їзд буде інший — але, на жаль… — тут він перервав нервово й додав квапно: — Коли побачимося? Може, будете ласкаві колись до моєї матері або сестри заглянути?»
Вона дивилася на нього великими очима, а її права нога, наче чим-то порушена, почала злегенька давати такт.
«Се ледве чи зробиться, молодче. Вона в вас малознайома, — відповів за доньку о. Захарій, — має науку, буде в місті під опікою пані Др. Емі та сеся… але, може, може, колись… не перечу».
«Так, — повторила дівчина. — Може. Панну Зоню я знаю. Вона мені симпатична. А ви поїдете до війська, забудете Покутівку, хіба що д і д и ч і в ні, й ще л і с і с т а в. Я буду за ними глядіти…»
Він усміхнувся насилу: «Д і д и ч і в ні, і ще ліс і став, — повторив. — Глядіть за ними, а я колись над’їду й побачу, що з ними».
Відтак подали собі руки. О. Захарій ждав. Коли Юліян вкладав капелюх на голову… поглянув впослідне на молоду дівчину. Чи не мала більше жадного слова для нього?
Ні. Вони розійшлися.
«Дідичів ні, і ще ліс і став…» — промовило в його душі.
Його груди піднялися.
Він почав свистіти.
....................................................
Раненько слідуючої днини, коли ще парафія тонула в мряках, першого тижня у вересні підписав Юліян Цезаревич о. Захарієві в робітні, котрої двері стояли широко відчинені до сонця, лист довжности, а душпастир, заховавши його старанно, передав йому приладжений вже грубий лист у великій опечатаній коверті з адресою пані Др. Емі в резиденції, мовлячи: «Зайдіть по приїзді в столицю до сеї пані і передайте цього листа. Вона поступить по моїм бажанню, піде з вами до банку і передасть вам потрібну суму. Се жінка чесна, дискретна , а далі, Юліян Цезаревич… — голос о. Захарія тут задрижав, — віддайте свої шляхи Господу Богу».
.......................................................
Свіжий воздух обняв і купав постать молодого чоловіка, котрий вертав з грудьми, повними вдоволення. Так. Вона лежала ще сповита в сні — Покутівська парафія — а за нею, мов загадки, мріли ліс і став, і біла лавка.
Юліян їхав возом.
Мати молодого Едварда, довідавшись від нього про стан здоров’я батька його, про виїзд в купелі й то в товаристві Юліяна, дала розпорядження, щоб зладити на ранній час для нього коні, щоб міг скорше як залізницею, (що аж вечером
Так і сталося.
Коли Юліян опинився остаточно в хаті, найшовся наче в улику.
Тут вітався нараз чи не з усіма, хоча звернувся насамперед до батька з запитанням, як себе почував, цілував його вихуділу руку й оправдувався, що не прибув скорше.
«Нічого сину! — відповів батько тихшим, як досі, голосом, обхоплюючи сина повним поглядом. — Добре, що ти вже тут, і вечірний, а не нічний потяг забере нас. Як вже знаєш, сину, — говорив поважно, — лікарі висилають мене до купелів. На добре чи лихе — покажеться. Ця моя теперішня хороба побороздила мені в моїх обчисленнях на кілька років вперед. А ти їдеш зі мною аж до К… Я, розуміється, понесу всі кошти подорожі сам, то можеш мене спокійно відпровадити. Я б був Зоню забрав з собою, але… хто заступить мене в робітні? Вона, знаєш…» — він тут урвав і стулив уста тісно.
Юліян похитав головою, скинув з себе пальто… й, витягнувши з грудної кишені портмонетку , вичислив кілька грубих банкнот батькові на стіл. «Це для вас, тату, підмога на купелі — не журіться нічим. Лікар добре зробив, що вас вислав. Виїзд і побут в К… вплине скріпляючо на ваше струджене тіло й душу… ви трохи змарніли…» При тих словах здибався його погляд з поглядом Зоні.
«А ти змужнів, хлопче. Розрісся, як той молодий дуб… але… — додав і приступив до стола, де лежали банкноти. — Нащо даєш це, сину? Я ні на кого не числив. Давно вже приготовлявся до подібних випадків для мене чи для кого іншого з вас. Ви мені помагали зерно до зерна складати. Поступово я це робив. Правда, я тратив з дня на день у вас любов і довір’я, був деспотом, бо мусів бути… був похмурим, бо мусів бути. Мені лиш одного жаль… одного… але…» І, звертаючи розмову на попереднє, сказав: «Я ці твої гроші не беру, ти їх не заробив, не міг ще сам заробити. Віддай, коли зажичив».
«Ці гроші — моя справа, тату… ви самі мені перед хвилею казали, що я мужчина».
«Так. Але я їх не візьму».
«А я їх не віддам».
«Вложи їх в щадницю … й колись. Ні. Дай Зоні. Вона піде в місто й нехай їх вложить. Буде мені ще конче потрібно, ще згадаю твоє добре серце й порушу їх. Маю надію, що верну сильнішим… а дорогою ще побалакаєм. Оповідж нам всім, як тобі поводиться».
Юліян переповів небагатьма словами про свій побут у дідича, про відносини на парафії, подав характеристику о. Захарія, його діяльність між народом, а в кінці опинився при знайомстві з Німеччини і мимоходом на бабуні Орелецькій.
Батько насупив брови й спитав, чи вона ще жиє.
Так. Вона ж, прецінь, не така стара, чи батько її знає?
Чому ні? Але він менше; ліпше вже знає її тета Рибко й її муж в горах, куди треба, як він се споминав, раніше чи пізніше конче поїхати й відвідати їх, не поминаючи й тету Олю Альбінську. Се треба затямити собі. Вони обі заопікуються всіма ними, т. є. матір’ю, сестрами, наколи б його колись не стало, бо його, Юліяна, він не вчисляє. Він мужчина й дасть собі в світі сам раду.