Апостол черні
Шрифт:
«Ні, Оксано. Але такі, як Ева, й подібні, — я підкреслюю се слово, — навчать нас колись чого іншого. Злого чи доброго — покаже будучність. Може, дадуть і інший оборот дотеперішньому хатньому механізмові й життю, що я там знаю! — відповіла Зоня, усміхаючись любо. — Це я так собі на власну руку філософую. Але тепер вже вас покидаю, бо ще треба зачинити вікна й робітню — обійти всю хату, як це робить щовечора наш батько, а відтак… спати». Зоня встала… й звернулася до дверей. Юліян зірвався й собі на рівні ноги. «Я йду з тобою!» — кликнув.
«А я була б хотіла, щоб ти мені ще деякі пояснення за Покутівку дав».
«Дай йому спокій, Оксано! — перебила сміючись Марія, — ходім справді спати. Про Еву,
«А мені дуже цікава, бо я б хотіла лише знати, чи вона займається також хатньою працею, як ми і другі, такі як ми. Чи вміє, приміром, так гарно тісто замісити, як я… про вас вже не кажу… чи розуміє, як до білля братися, щоб було біле, як сніг, і… чи знає… голкою…»
«А ти дітвак , Оксано, дарма що тобі сімнадцятий зачався; її, одиначку, студіюючу… будуть упрягати до звичайних хатніх робіт? Іди, йди, й будучність, як і її заняття в житті, буде відмінне, як наше. Ах, я її вже люблю, Марійо, я її вже обожаю. Чуєш — обожаю?»
Юліян ледве чи дочув послідні слова, він вибіг за старшою сестрою, а Марія, розсміваючись, і собі подалася за братом. Оксана, побачившись нараз сама одна в хаті, зірвалася від стола й погнала за іншими.
Вони опинилися в невеликім, подовгуватім, розтяглім саді й станули, мов по змовці, на одинокій стежці, що ділила сад — на овочевий і яриновий, — ся була рівна і біла від ясного камінця.
Тут гляділи хвильку на небо. Воно було обсипане зірками… десь саме, як здавалося, над хатою ніби спинився місяць і світив сріблисто.
Темні великі кущі й дерева з поблизьких сусідніх садів відрізувались неповоротно купами й робили вражіння чогось лякаючого.
«Ловіть мене, сестри! — кликнув нараз Юліян свавільно, — незадовго між вами не буду» — й кинувсь бігом стежкою — садом.
Всі сестри погнали за ним. Одна й друга простягали за ним руки й від одної і другої виховзувався він, мов риба, розсипався дзвінкий веселий сміх між ними. Він станув. Аж нараз наймолодша, Оксана, вчепилася за полу його суртука й, держачи її сильно, дала поволікти себе кілька кроків за ним. Він станув, стряс розсипане волосся з чола взад і віддихав сильно. Відтак — се сталося вмить — ледве дівчина спам’яталася, вхопив її несподівано в обійми й підніс високо вгору.
«Так роблять з героїнями, котрих обожають, і тими, що відзначаються зірками в житті! Так, — кликнув, — так, поетко моя, що не написала ні одної стрічки» — й опустив звільна, пустотливо сміючися, сестру на землю.
Старші сестри, мов на приказ, помовкли й узяли його під руки.
«Тепер ходім…» — сказала Зоня, піднімаючи палець до уст на знак тихого заховування. Нічний сторож засвистав десь недалеко на вулиці й щось мов вступило між них. Але то не було нічого, лиш сама тиша ночі й темінь, що, здавалося, походила й від дерев і кущів та неначе присувалася все на крок до них, щоб їх собою оповити.
Коли позачиняли все знадвору, входову фіртку від дороги, вікна, двері й вертали через освітлену робітню батька, здержалися тут мимоволі. Крізь вікно закралось пасмо місячного срібла, всі годинники були в русі, а один великий вдарив раз. Він, ніби дідик в пантофлях , проходжувався там і сям, а всі інші підняли голови й ходили за ним. Хто голосніше, хто тихіше, а всі тикали, жаден не мовчав.
«Батько… — сказала нараз Оксана шепотом і помацала брата за рамено. — Тихо, тут батько є».
«То я тут, тепер я… але дуже скоро вже мене не буде. Не забувайте мене на тій чужині… Батько верне… а я буду сам, цілковито сам».
Він схилився й його уста злучилися з устами наймолодшої сестри, що так і прилягнула до нього. Відтак безшелесно й німо, неначе справді
За тиждень він від’їхав. Саме в той день, коли від батька наспіла з курорту відомість, що він почуває себе краще, що має надію, що купелі приведуть його до здоров’я, приїхав по нього й син покутського дідича й оба вдвійці виїхали до війська.
Більше як рік минуло з того дня.
Час саме перед Різдвом.
По вулицях невеликої резиденції родинного міста Юліянового, від кількох днів сухого морозного грудня… вставилася зима й покрила все білістю. По ґзимзах камениць , вершках штахет, над вікнами, як і на тонких рамках шиб меншого й більшого покрою, уклався сніг грубим пухом. Куди не поглянеш, все потоне в білости, викликує миле чуття в грудях… і дише свіжістю. Пора полуднева й сніг, що нині від самого ранку не впав ні одною зірочкою, тепер наче бажаний землею і голою деревиною, почав наново з сірого неба зсуватися. По головних вулицях ще рух, але в бічніших він слабне. Сьогодні Святий Вечір [69] і хто не покінчив свої орудки, не доробив розпочате діло, спішить їх доповнити, щоб найдалі за годину побачитися вдома та прилагодитися між ріднею до радісного вечора Різдва Христового [70] , того великого свята миру, котре чи не на всій християнській землі, в найбіднішій хатині святкуватиметься нині.
69
С. 152 — Святий Вечір— святковий вечір напередодні Різдва. Відзначається католицькою церквою 24 грудня, православною — 6 січня. В українців Свят-Вечір супроводжується прадавніми народними звичаями: готування дванадцяти свят-вечірніх пісних страв (найважливіші — узвар і кутя); віншування; внесення дідуха на покуті під образами; початок колядування.
70
С. 152 — Різдво Христове— християнське свято народження Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа, одне з найбільших релігійних свят у році, що відзначається католицькою церквою 25 грудня, православною — 7 січня. Українці у цей день співають колядки, ходять із вертепом, виконують вірші на Різдво Христове.
Коло високих виставових вікон одного гарного магазину з дитячими іграшками, а близько цього й іншими добірними річами, стоять ще глядачі, по більшости жінки й молодіж обох полів, й приглядаються тому всьому цікаво. Дехто з них входить всередину й закуповує квапно потрібне, хто ж любується лише виставою , особливо дитячими, тими іграшками, що тут в ріжнобарвній кількости пишаються. Вони викликують, хоч би й у грудях дорослого, радість, солодкість і щось, що відчувається лише при виді таких різдвяних виставок.
Деяка бідніша дітвора, що спішить куди в орудках, задержується сьогодні мимоходом також тут. Тут стільки чудових річей, про котрі їм і не снилося! А все облите світлом золотим чи сріблим, чи змішаним враз, бо вони се навіть докладно не розбирають, так осліплює їх пишнота виставлених дорогоцінностей. Кожна ж річ, зокрема, є така чудова, ефектна і приманчива, прив’язує так око й серце, наповняє щастям, що й не замічають, як їх кількох зросло нараз до дрібної громадки.
Вона гуторить і захоплюється. З цвіркотом, мов пташенята, що зворушились чимсь, здоймаються їх голоси й знов втихають, а з тим відвертаються й спішать куди-інде недалеко, заводячи тут те саме, що на попереднім місці…