Апостол черні
Шрифт:
Сину мій, одинокий хлопче (читав Юліян з майже здержаним віддихом). Оповідали про нього, що сей Альбінський настільки був захоплюючий, талановитий, образований, остільки здібний до ріжних поступків і жостоких вчинків».
«Тату, — перервав тут нараз молодий читаючий офіцер і звернув своє обличчя до батька. — Ви так тут говорите, неначеб завідатель Альбінський був ще межи живими».
«Се він і є, мій сину, — відповів годинникар. — Альфонс Альбінський є ще між живими».
«Справді? Альфонс Альбінський він жиє? Де?»
«Жиє в горах в М., де проживає і моя одинока сестра, а твоя тета Софія. Але не переривай. Читай. Се, прецінь, не така давнина, про яку я оповідаю».
Син вмовк, похитавши зчудовано головою, і потонув дальше в записках.
«„Яка програма на сьогодні?“ — спитала пані Альбінська, погладивши свого мужа ніжно по рамени, котрого любила понад все, хоч він не все віддячувався їй гідно за ту її вірну любов. Він поглянув на неї побіжно й усміхнувся: „Тобі невідомі програми вечорів в Ґанинґаймів, ти бувала там чи не один раз. Правда, тепер вже лиш рідко заходиш, що далі й забудеш, що ми там пізналися. Не так Люнечко? — спитав і звернувся до мого батька, наче йому се говорив: — Ти вже забула, як перебувала з твоїм батьком в купелях в Д., де перебувала тоді й п-ні Йоахимова фон Ґанинґайм зі своїм мужем, і ми там пізналися? Опісля, по повороті, у них святковано чиїсь уродини і була невелика забава, на котру по повороті ти з батьком мусіла явитися і ми там обоє пізналися. Ти гуляла так чудово мазурка , як родовита полька, а до другого вже я тебе заанґажував. То був для нас обох незабутній, прегарний вечір. Там все однакова програма“. Пані Люнечка здвигнула плечима й усміхнулася якось мрійливо. „Пам’ятаю, — сказала, — чому б ні; для молодих танець або сальонові гри, які хотіли, декламації , мелодрами, дилетантський театр — а для мужчин в окремім салоні — гра в карти. Ах, та гра в карти… мій дорогий… та шалена гра, — додала зітхаючи. — Грай обережно, Альфонс, проти втрати і руїни ніхто з граючих не засекурований . А ти все тям одно. В нас є діти… Там високо і ріжно грають“.
Він окинув її поглядом через рамено і його уста відслонилися на хвильку з одної сторони над зубами ледве помітно — мов до усміху.
„Ти заєдно бачиш примари, жінко, коли я туди їду“, — відповів сухо.
„Краще уважай на себе, ось о що я тебе прошу…“
Зачувши ці слова п-ні Альбінської, мій батько, мов пригадав собі щось, вдарив себе в чоло — попросив обох панів — завідателя і вчителя — пождати на нього недовгу хвильку, бо забув щось в своїй кімнаті. Вони вволили його волю. Завідатель витягнув папіросницю, щоб собі зладити папіроску на дорогу… вчитель постояв хвильку… а відтак подався за батьком. Стрінув його, як зачиняв двері від кімнати, котру замешкував спільно зі штабовим лікарем. „Пані Альбінська остаєсь в несупокою, — шепнув батькові до вуха. — Вона знає ті вечері — завідатель не раз програвся… але в нього опісля вигравання так щасливо виходить… що граючі, а особливо… один рітмайстер від гузарів … і один багач, вірменин з Бессарабії, добродій П. лиш не оказують явно своєї зависти. Та пані Альбінська рідко коли про одно або друге… дізнається. Простіть, пане капітане, коли вас, яко ваш конаціонал , позволяю собі попросити… лиш мало з собою грошей взяти“.
Мій батько… прокинувся, уражений. „За що ви мене маєте, пане? Я ж не молодий академік… щоб викликувати обаву в своїх приятелів. Я буду сьогодні в и ж и ч е н и м и грішми грати, а це для мене найліпша контроля. Не журіться за капітана“, — сказав… і поклепав цього добродушно по рамені.
Відтак вернули вже оба до завідателя.
Коли мали виходити і мій батько вклонився на прощання господині дому, погладив свою пестійку — його очі окинули кімнату — неначе не замітив когось… когось бажав бачити, а обличчя його було поважне. Вдягаючи шапку на голову, оглянувся ще раз.
„Ви забули щось, пане капітане?“ — спитала пані Альбінська ввічливо.
„Ні“, — відповів він і затягнув шапку глибше над очі, неначеб не бажав, щоб йому хто в них глядів.
В тій хвилі відчинилися двері і в кімнату увійшла молода дівчина, родичка завідателя, панна Ольга Альбінська — звана дітьми і цілим домом „тета Оля“. Вона йшла просто знадвору із зільника, де працювала з слугою коло грядок — розсаджували весняні цвіти й розкривали рожі. В руці несла невеликий жмут правдивих розвившихся темно-фіолетових фіялків „Parma“ [78] .
78
С. 174 — «[…] жмут […] темно-фіолєтових фіялків „Parma“»— йдеться про фіалку пармську — сорт фіалки, трав’янистої багаторічної рослини сімейства фіалкові, гібридного походження.
„Славно, панно Олю… — кликнув учитель поучаючо. — Ви „з повним“, будемо добре гостити“.
„І справді, — повторив собі за ним мій батько весело, з нетаєним виразом радости, скидаючи нагло шапку. — З’явились у сам добрий час — та ще і з фіялками — а сама, як фіялка, все захована“.
Він подав їй, що зарум’янилась сильно, руку.
„Се правдиві „Parma“, пане капітане“, — відповіла змішано.
„Правдиві, правдиві“, — повторив він і їх погляди потонули на мить в собі. Око її вуйка завідателя підхопило це.
„Ми спізнилися… капітане“, — упімнув він сухо.
„Нічого не втратимо, пане завідателю. А фіялок кілька я все-таки випрошу собі у панни Альбінської, може, вони принесуть мені цього вечора яке щастя“.
„Не вірте надто в фіялкове щастя“, — відповіла й усміхнулася, уникаючи його погляду, панна Альбінська.
„То пришпиліть мені їх бодай своєю рукою ось тут, коло цього ґудзика… нехай не увійду в салю вельможів недекорованим… як вже відмовляєте фіялкам хист приносити їх властителям щастя“.
Молода дівчина… відступила, заклопотана, й заховала руки поза плечі — як чинила це маленька фаворитка мого батька.
„Ну, тето Олю?… не хочете, відмовляєтеся — чи капітан такий страшний? Ми живемо в часах миру“.
Тета Оля глянула мимоволі на завідателя.
На його устах указалася і щезла на мить усмішка легковаження.
„Я не можу“, — відповіла.
„Чому не можете?“
„Кваптеся, пан добродій завідатель… нетерпеливиться“.
„Мої руки від землі, не бачите? Запорошу вам блюзу, я справді не можу. Може… хто інший. Пане Рибко… ви…“ — і тут умовкла.
Хтось застукав нараз так сильно до дверей, що очі всіх звернулися туди, і на запрошення господаря відчинилися вони, і увійшла напудрована, вистроєна сестра завідателя Альбінського, молода вдовиця, пані Орелецька.
Її чорні очі обняли блискавкою групу, спинилися на молодій дівчині з фіялками в руці, відтак на моїм батьку коло неї — і звернулися до брата.
„Я жду й жду, Альфонсе, одягнена давно й нетерпляча, думаю… ось-ось надійдеш з паном капітаном по мене, зладила, як це бувало ще за життя мого небіжчика, ідеальний, помаранчевий лікерик , щоб його напився в мене, а коли ні тебе, ні його не було, я була пересвідчена, що тобі перешкодило щось явитися сьогодні в палаті“.
„Тим часом було б далеко мудріше приїхати по нас власними кіньми і ми були б вже у цілі. Ти знаєш, я додержую слово“. З тими словами вийняв дорогий годинник і поглянув на нього. „Ми ще в час приїдемо. Не турбуйтеся, сестричко. Перше число програми, а то концерт ми не втратимо — один член виконавчий його, пан Рибка, і ще між нами. Нас здержала Оля своїми фіялками“.
„О-ля?..“ — сказала молода вдовиця… протяжно, змірила дівчину від голови до ніг і по її устах перебіг, як недавно в брата, ледве замітний усміх погорди.