Апостол черні
Шрифт:
„Але чиєї… чиєї? — кликнула тут нараз пані Орелецька. — Тут народність спокійна, а робітництво скопляється лише коло шахтів?“
Завідатель кинув на ню зимним поглядом.
„Звідки ти їх так добре знаєш, сестро? Зносишся з ними? Знаєш вповні їх матеріальне положення? Бо я один іншої гадки. Треба числити з людською психологією, отже з психологією військових…“ — тут він вмовк і потер рукою чоло, ніби зсуваючи з нього якусь заслону.
„Ви скажіть, заявіть їй прямо, ми між собою.
Скажіть і зробім кінець сему прикрому засіданню,“ — вмішався інженер шахтів, один з кращих людей гірничого урядництва.
Завідатель
Правда, нема де правди діти, він був чоловік великої амбіції. Грав по-панськи, тратив раз по раз, наче викликував судьбу на поєдинок, а програвши все, покинув терен. Гордий, гарний офіцер не міг перенести пораження“. „Грав шалено, се я посвідчу, — вмішався, нараз виступаючи, вчитель Рибка. — Грав нервово, викликуючи судьбу на поєдинок, відповім я за нього, бо не хотів нічого іншого, як лише відбити те, що втратив у вас, пане завідатель, і в румунського бояра“.
Око завідателя задержалося на мить на лиці вчителя і він усміхнувся знаним своїм усміхом, що, хоч який ніжний, а був вбійчий .
„Чи так? — сказав. — То, може, й ви будете в положенню пояснити нам загадку, де оставша сума доктора H. Н. ділась. Ви були перші, що зайшли до нього по нещастю, що зняли з його руки дорогоцінний перстень, що…, — він протягнув тут голосом, — що передали листи від нього, ви, ви“.
„Так воно і було“, — відповів Рибка спокійно, не зважаючи на зовсім знану йому усмішку і глум, що перебивались в голосі завідателя.
„Але я нічого не знаю. Не бачив жодних грошей, але посвідчити можу, що не він присвоїв їх собі“.
„Не він? і яким чином, мій пане вчителю?“
Вчитель поглянув на нього з однаковим супокоєм і сказав: „Він ще жив, як я увійшов у його кімнату вікном, що застав відчинене, бо двері були зсередини замкнені, і коли нахилився над ним, то при моїм першім руху коло нього він розплющив очі — мов лиш на те ждав, і сказав: „Я не тикав грошей лікаря, з котрих оставив більшу половину. Вернувши з вами, я не застав їх вже. Валіза була розбита й ограблена“.
„Розбита!“ — кликнув завідатель і, вдаряючи в долоні, захохотався в себе, що вразило немило присутніх, а найбільше, здавалося, лікаря.
„І се було все, що сказав?“ — питав, приступаючи ближче до вчителя, що стояв, поблідши, проти нього. Його око впоїлось, остерігаючи на хвилю, в завідателя, а відти пішло і повисло на обличчю його жінки.
Тигра був би вбив на місці, промигнуло його умом блискавкою, одним словом і присягою — але її, ту серну -матір, що сиділа он там з обличчям білим, як полотно, й очі великі, карі, що гляділи тепер на нього з тривогою благально, ніби вижидаючи присуду смерти, в ту серну він не міг стрілити, нехай би було що було. На його заяву вона впала б мертвою. Вона ж його любила, того свого польського Цезаря Борджіо. Любила безгранично.
Бабуня і всі прочі вижидали напружено його відповіди, неначе від неї залежало буття-життя всіх присутніх. Тим часом він відвернувся й, відійшовши від завідателя о два кроки, відповів виразно: „Усе, було все“. Його лице було бліде, неначе відбив у сій хвилі найтяжчого ворога від себе.
„А бачите?“ — кликнув з тріумфом завідатель, відгортаючи своє гарне волосся з чола взад.
„Впрочім се само собою розуміється, що українець на свого конаціонала не виповість в не користь, хто б вас там всіх не знав. Одначе я один вас не вважаю за міродайного свідка, а до того ще додам: хто нам докаже, що він не перервав гру, не вернув потайки додому нещасної ночі і не „вижичив“ собі позісталу суму? Гм?“ Тут завідатель опинився, як недавно, немногими кроками перед вчителем і грався ним своїм поглядом. Сей не рухався з місця, лише лице його міняло барву. „С т е р е ж і т ь с я, пане завідатель, — процідив, спалахнувши очима, — інакше ви могли б сего пожалувати“. І Цезар Борджія впав. „Я українець, то правда, і він був таким, але щодо підозріння, що такий гоноровий муж, як він, міг під час гри віддалитися, щоб забрати крадьком повірений йому гріш товаришем, я рішучо заперечую. На те можу і присягнути“ — і він мимоволі підвів два пальці вгору.
„Чим ви се докажете?“
Рибка усміхнувся слабо.
„Може, хочете собі пригадати, пане завідатель, — сказав, — що я спинявся від часу до часу за його плечима, ведений якимось передчуттям, що йому сього вечора не поведеться в грі, тим більше, що, як вам відомо, він зовсім не виявляв охоти йти на вечір до Ґанинґаймів і лише ради вашої підмовки рішився на те. Я боявся і тому, так сказати б, сторожив над його грою, що прибрала в нього характер фанатичної пристрасти, коли почав програвати і старався програне назад здобути“.
„Так, так пристрасно грав, фанатично, се посвідчу і я“, — кликнула знов несподівано пані Орелецька з гурту зібраних.
Вчитель і сим разом усміхнувся, кивнувши здалека до неї головою. „Посвідчите пані? — спитав їдко. — Се добре. Бо я можу іще й те посвідчити, що, коли пан завідатель в і д д а л и в с я к у д и с ь - т о по півночі на час, котрий протягнувся три четверта години, ви були тією, що зайняли його місце. Правда, ви не грали, пані, але коли я радив йому кидати гру і вертати додому, ви противно здержували його та намовляли дальше грати. Чому, що з ним говорили? — додав в притиском, — я не знаю. Се вже мене не обходило“.
Вона зарум’янилася геть аж під волосся, кинула на нього злобним поглядом і вмовкла.
„Я вам повірив, пане вчителю, — обізвався знову завідатель, переходячи з іронією почерез замітки своєї сестри і вчителя, — що ви грали ролю якогось ангела-сторожа коло капітана, але що ви були того вечора у в е л ь м о ж і в Ґанинґаймів лише муншенком, то не мали доволі часу то своє благородне повзяття перевести до кінця. Тому я ще раз повторяю: хто докаже, що він не перервав гру, не вернув наборзі додому і не вижичив собі й оставшу готівку доктора H. Н.“