Апостол черні
Шрифт:
Штабовий лікар встав.
Се був елегантний, поважний поляк, середнього віку.
„Се я приймаю, добродійко, — сказав склоняючись, — і поквітую — але я мушу додати, хоч і як мені се прикро, що я, від’їжджаючи на днину до Д., передав йому втроє більшу суму до сховку. Вернувши, я не застав ні шеляга, а його самого мертвого. Його валізка, де знаходилася моя готівка, розбита. В оставленім мені письмі від нього він споминав лише о в и п о ж и ч е н і й сумі. Хто мені зверне прочу втрачену готівку? Чей же признаєте, добродійко, що поважний чесний чоловік, яким він був, а тим він був дійсно, се посвідчить не лиш його полковник, а й цілий полк, при котрім він служив, впав тут твердо майор, він, — тягнув лікар спокійно і сухо далі, — ідучи на вечер в такий дім, як Ґанинґаймів, знав добре, що там не обійдеться без гри в карти. Що він мав при собі свого готівкою, що втратив чи здобув, мене не обходить. Про вижичення ним з тих моїх, на його руки зложених грошей, я нічого не кажу. Ви їх віддаєте, та лиш іду по-військовому рівною лінією і заявляю. Він оставив легкодушно мій йому відданий маєтковий засіб вдома, не запевнившись нічим на випадок, що сей міг би бути, через яку б там не було пригоду, страчений… Я питаю по другий раз, хто мені зверне втрачене?“
Бабуня встала.
Її погляд промайнув по нім.
„Скажіть впрост, пане докторе, — сказала, — ви утверджуєте, що умерший присвоїв собі всю вашу готівку? Говорім одверто, поступайте, як хочете. Нащо передавали йому свій заробіток? От, — додала, — добродій завідатель, поляк, був би його так само перебрав. Я тут чужа. Мені шкода кождої хвилі. Наше, себто моє і оставших сиріт, положення тепер таке, мов під голим небом і мусить взяти інший оборот. Нам нема часу гаяти. Я тут чужа і не відповідаю далі за ніщо.
Се послідні слова мого зятя до нього і до мене“, — сказала.
„Дорогі сироти мої, мамо!
Перед трьома днями, то є 188… 25 цвітня , передав мені мій товариш, штабовий лікар нашого полку H. H., виїжджаючи на 48 годин до курорту Д., щоб оглянути тамошні лічниці, заклади з мінеральними водами, більшу суму до сховку.
Вечером того дня я був запрошений на карти до Йоахима фон Ґанинґайма, де мала відбутися гучна забава. Мені не треба було туди йти; але сталося і я пішов, піддавшися слабосильно намовці д. Альфонса Альбінського, гірничого завідателя, в котрого я з штабовим лікарем Н. і був на той час прошений на квартиру. Пізніше, себто по згоді явитись у Ґанинґаймів, застановившись, що я не мав такої відповідної готівки при собі, як на вечеру в Ґанинґаймів, я дожичив собі в повище згаданих грошей штабового лікаря H. Н. … гульденів. Решту вложив я назад у свою залізну валізку, де знаходились і службові акти, і зачинив її старанно, забираючи ключ від неї з собою. Так само заперши і двері від нашої кімнати, я поїхав із завідателем та учителем Рибкою до палати.
Скажу коротко, бо мені не стає часу, що сим разом грав шалено. Програвав у завідателя і інших, які противно програвали, і вони і знову вигравали. Лиш я один між ними не вигравав у них. Я не знаю, мені велось сего вечора так погано, як ніколи. Не пам’ятаючи майже себе, я гнав грішми, мов у безодню; хотів-бо відбити лише те, що утратив з випожичених, що мені не вдалося, — аж не догонився до краю.
Коли мене вчитель Рибка, що мов ангел-сторож з’являвся час від часу за мною, впоминав перервати гру і відійти, як се вчинив переді мною завідатель Альбінський, що, програвши грубі суми, забрався від стола, я, послухавши його упімнення, не писав би сьогодні се письмо. Я не був в силі себе опанувати, я остався, програв все, що лиш мав при собі; руйнуючи тим вас і себе — і мій жереб упав.
Я мушу відійти. Я офіцер. Оставляю вам по собі лиш своє ім’я. Воно обтяжене випожиченою готівкою, довгом у штабового лікаря H. Н. Очистіть його, мої сироти, бо в противнім разі, що вам по мені останеться? Спогад про моє слабосилля? Каменичка, що в ній мешкаєте по вашій матері, ваша, як сказав я, я лише офіцером був і честь мав, честь сироти і життя, що не мені належало, а державі… а серце — нації моїй. Її я не хочу словоломством сорому зробити… і тій ч е с т и…
Мамо! Максима мого, що вдачею більше в мене вдався, мого одинадцятилітнього одинокого наслідника Цезаревича — хороніть його!
Не від голоду і холоду, а від моральних недуг. Виточіть з нього граніт, бо нам треба сильних.
Видеріть з нього серце, слів нехай не знає. Мужом нехай буде. Джентльменом . Хоч би теслею був, к о в а л е м, державником, офіцером, а джентльменом проти себе, окруження і нації своєї.
Мамо! бо і наслідники його не будуть інші.
Лише на самім споді душі, там, де темна ніч, де лиш рідко для сиріт бідних доходить сонце, там оставте йому іскорку золота.
То для нашого народу, а решту… згадайте, через що я відходжу.
Доню моя! Ти в мене квіткою була, білою хмаркою моєю була.
Не дивися, які в мужчини очі. Знай працю, знай і не забувай народність твою, обов’язки чесної жінки, але не дивися, які в мужчини очі… а ключ твого серця повісь високо-високо…, щоб не міг кождий пройдисвіт до нього сягнути.
Батько
Максиме!
Будь кращим батьком, як я. А та любов, що ти зазнав її досі від мене, нехай вистарчить тобі на ціле твоє життя, бо я іду. Далі зажевріє сонце, кожному, може, щось нового відкриє, а з мене нехай воно вип’є послідню краплю крови, щоб я лиш у ваших споминах існував.
Батько
Клонюся перед Вами, мамо! За Ваші великі почування і відвагу. За Вашу будучу опіку над дітьми. Ваш зять.
Юліян Цезаревич капітан“.
Майор читав, читав виразно з притиском, а я оглядав усіх присутніх по черзі.
Пані Альбінська сиділа, як мені здавалося, з примкненими очима. Панна Ольга стояла за її плечима, мов ангел з мечем. Вчитель Рибка горів очима з блідого лиця, котрих не зводив з моєї сестри, що, оперта на бабунине рам’я, від часу до часу хлипала потиху.
Лиш завідатель, що умістився у високостінне крісло коло своєї жінки, глядів похмуро з-під лоба.
„Хто скаже щось до послідних слів покійника?“ — спитав, закінчивши читання, майор і звернувся з допитливим поглядом до доктора, що гриз уста і не находив іншої точки опори поглядом, як одного завідателя, тепер здвигнув плечима і не обізвався жадним словом.
„Пане завідателю, — сказав майор, — яко господар дому, що мусить такий сумний випадок переносити в своїй хаті — ви маєте слово. Я ж сам позволю слідуюче заявити:
Полагодім сю фатальну справу з огляду на шановну родину покійника і на вашу чесну і знану особистість без суду тут в хаті між собою. Якої ви думки? що могло, приміром, статися з оставленим грошем шановного мого товариша, доктора H. H.? Заявіть її одверто, — простіть, пані добродійко, — сказав, звертаючись до бабуні, котра також мовчала, — коли поговоримо одверто (вона притакнула головою), чи уважаєте покійника за винного в щезненню переданої йому суми доктором H. H.? Не утримуєте се зникнення радше за справу чужої грабіжничої руки?“