Апостол черні
Шрифт:
Завідатель, як перше, витріщився на нього: „Що кажете, капітане?.. що кажете? Ви такі змінені“.
По гарнім лицю мого батька… промайнуло щось, мов гордий усміх. „Ні, пане, чого би так, коло полудня, як знаєте, вертає наш штабовий лікар з Д. і зараз їдемо далі. Завтра, як вам відомо, маємо бранку в М“.
Все те сказав мій батько спокійно, рішучо.
„А! то, може, ще побачимось…“ — кликнув завідатель, мов йому всунувся тягар з грудей… і, неначе в поспіху, погнав угору.
Надолині хотів учитель одвезти мого батька аж до мешкання завідателя.
Але сей опирався. Йому треба свіжого воздуху, впевняв вчителя. Тому йшли, майже цілу, доволі довгу, дорогу пішки, під час котрої оповів, між іншим, батько Рибці про освідчення пані Орелецької, а коли мали вже більшу часть дороги за собою, батько силував вчителя вертати до свого мешкання, котре лежало в бічній улиці від дороги, що вела до дому Альбінського… він станув і сказав тронутим голосом: „Будьте ласкаві, пане Рибко, не відмовляйте мені се, зайдіть, якщо се вам не справить трудности, за дві години до мене. „Mundschenk“ [85] вже мабуть увільнений від своїх обов’язків. Я б не хотів остатись довше в домі завідателя, як ще з півтори години, доки не споряджу свої річи до дальшої дороги, не спочину хоч часок, а й додому до дітей треба мені кілька словець кинути. Мене жде моя донька і синок, а впрочім, мій молодий приятелю, дякую вам за все, все, все. Цеї ночі я відчув, що ви були моїм ангелом хранителем… та, на жаль…“ — і тут він урвав».
85
З нім. — кравчий, той, хто розливає алкогольні напої на бенкеті.
Юліян затиснув лице в зошит, перебув так якийсь часок і зітхнув важко.
Відтак читав дальше:
«Мій батько подався через гарний сад завідателя, на деревах котрого зеленіли вже пупінки, щоб зайти через скляну, бічну веранду до своєї кімнати і, прямуючи через алею лип, опинився нараз око в око з панною Ольгою Альбінською, що, як згадував я вже, перебувала коло свого вуйка й була помічна в хаті. Тому що це була, як сказано повище, ще рання пора для вставання молодих пань, мій батько зчудувався її видом. Сама вона не менше була зчудована й змішана, стрінувшись так несподівано з батьком, при котрого виді й так виходила з рівноваги, де б і не приходилося їй говорити з ним, або хоч і бачити його.
„О, — кликнула, хапаючись, засоромлена, за голову, з котрої зсунулися їй ще до половини розплетені коси. — Я не знала…“
„Що дитинко? — спитав батько м’яко, схиляючись над нею та зсуваючи їй руки з голови, котрими мимоволі прикривала не уфризировану ще голову. — Чи я перелякав вас?“
„Ні, — відповіла. — Але я… не бачите? Я ще не зачесана й не вбрана для гостей… а так собі по-ранньому. Я вибігла в сад, скоро збудилася, бо пригадала, що, може, сьогодні буде гарний день, аби винести свої вулики з бджолами на двір. А на це треба уважати і віднайти відповідне місце… я… шукала… зайшла й сюди й найшла…“
„С л а б о с и л ь н о г о, зламаного вояка“, — впав їй в слово батько. Послідні слова вимовив він з погордою.
„А я думала, пане капітане, ви вернули вже давно десь коло або і зараз по півночі, — сказала вона спішно. — Мені якось не спалося помимо того, що я пізно лягла. Коло півночі, або, як кажу, по півночі, я чула якісь кроки у вашій кімнаті, і так начеб ви якимось предметом по долівці сіпали чи термосили, певно, вашу подорожню валізку, думала я. Але ні. Це не були ви. Це був лиш мій вуйко Альфонс.
Він мав свій другий ключ від веранди, з котрої одні двері провадять, як знаєте, до вашої і доктора кімнати, а другі через мою до дитячої, а відти до тетиної спальні. Коли ж хтось опинився в моїй кімнаті, я перелякалася й спитала гостро, хто увійшов“.
„Це я, не бійся“, — відповів голос вуйка.
„Чому не спиш ще?“ — спитав.
„Не знаю, — відповіла я, заспокоєна, коли вчула голос вуйка. — Я гадала, це капітан вернувся, а то Ви. Вже по забаві, вуйку?“
„Ні, спи спокійно. Я мусів деякі папери для пана Йоахима забрати, що забув вчинити, ідучи туди“.
„А хто був у покої капітана?“
„Я зачинив там вікно, а більше нічого. Спи, я ще на годину верну туди; а як верне тета Орелецька, то знай, вона буде тут з тобою до рана ночувати — казала мені“.
Я відповіла, що добре, й відтак вже заснула.
Коли після збудилася, моя перша гадка була — бджоли. Я схопилася і…“ — тут вона усміхнулася, паленіючи легко, мов схоплена на лихім вчинку.
Мій батько не відповів нічого, лиш дивився кілька хвиль на неї, відтак спитав: „Чи ви не забудете капітана Цезаревича, тето Олю?“
Вона дивилася на нього й, не надумуючися, похитала головою: „Ніколи“, — відповіла рішучо поважно.
„Але ви молоді — скільки вам років?“
„Дев’ятнадцять“.
„На чотири роки старша від моєї доньки“, — проговорив більше до себе й задивився нараз кудись в даль.
Вона стояла нерухомо.
Нараз він схаменувся. „Не забудьте за мої діти, за мого бідного хлопця, тето Олю… я виїду, може, на Балкан [86] “, — сказав, уникаючи її мирних очей, що спинилися зчудовано на його зміненім лиці, що своєю смертельною блідністю викликувало нараз в ній жаль і сум… що йому було?..
86
С. 185 — Балкани, Балканський півострів— півострів на півдні Європи. Омивається Середземним, Мармуровим і Чорним морями. На півночі обмежений ріками Савою і Дунаєм. На Балканах розташовані держави Болгарія, Албанія, Греція, Сербія, Чорногорія, Македонія, Боснія та Герцеговина, частково Румунія, Туреччина, Італія.
„На Балкан?“
„Може. То я вже від двох років планую. Лише моя теща мене все здержувала. Вона така енергічна жінка, що, коли що постановить, то те й переведе. Вона добра для моїх дітей. А я військовий. Військовому ріжно може повестися. Не мав досі відваги їй опертися. У випадку, що я згину, вона моїм дітям стане за матір і батька. Мого хлопця, мого малого, я хочу по-класичному виховати, щоб був загартованим на тілі й душі й мав себе так в потузі власти, щоби…“ — тут він нараз, мов божевільний, пірвав дівчину перед собою обома руками за рамена й потряс нею так сильно, що вона подалась цілою поставою взад.
Вона зойкнула. „Пане капітане, що робите?“ — кликнула перелякано.
„Ах, простіть пані! — кликнув і вхопився за чоло, зсуваючи руку аж над очі… — Ох, що я дію, — додав, — що я дію. Ага… мого хлопця, — сказав, опам’ятовуючися, здавленим голосом, — хотів би я так виховати, щоби, коли його доля зігне, як бій шаблю, він все-таки не ламався. Шаблю з правдивої доброї сталі рідко хто зламав. А доньку…“ — тут в його голосі щось затовклося, мов хлипання… він вмовк. „Максимко, — почав відтак наново, — чи він буде вбогим ремісником, чи в державній службі… може, офіцером, як його батько, нехай знає одну чесність і характер“.