Апостол черні
Шрифт:
„А се правда, вуйку?“ — повторив, як недавно, молодий своє питання.
Старший муляр, покивавши головою, замовк і лиш по хвилі додав: „Сей пан завідатель, що купив сей мур, кажуть, також не один з найліпших. Нехай стережеться. Св. Юрій має добру пам’ять“.
…„Я доста чув“. Глипнувши ще раз на св. Юрія, що опівночі до місяця з рам виступав, до борні грішних визивав і щось чудно приманчиве, мені знайоме, зраджував, я вибіг скоренько за сестрою і тетою Олею.
Я подибав їх, як сходили з другої вже, обширної задньої веранди дому в сад і до місця, де мала бути уставлена невелика пасіка тети Олі, що була всею її втіхою, як сама нас впевняла. Звідти пішли ми, цеглами виложеною, вузькою стежкою дальше, а взглядно до кінця саду аж до фіртки, що так само знаходилася в залізних штахетах, як фронтова, і провадила на доріжку поза домом. Нижче неї плила невелика гірська ріка, що тепер виблискувалася в сонці і була для дороги в слотних днях остільки безпечна, що між нею а дорогою був каменистий зарінок . Недалеко дому, почавши від згаданої дороги, провадили два мости на противну гору. Один великий, котрим їхали лиш вози, а другий, що знаходився ближче до містка завідателя, вже старий і слабий, служив для пішоходів. Тут я стояв довго-довго і дивився вперед себе у воду. В душі я не мав в тій хвилі воду, а образ св. Юрія… він нагадував мені когось… кого? І очима, і темною барвою обличчя… але я не знав кого. З тим враз заворушилась болюча туга в душі…
„Вигідно, що маєте так близько ріку“, — сказала сестра.
„Це правда, — відповіла тета Оля. — Моя дівчина тішиться, що буде близько для переполіскування білля“.
„Або і білити полотно“, — додала моя сестра, вказуючи на широкий зарінок, тут і там порослий лозами.
„Так як вода плитка , як тепер, але як виступить з берегів, то так розливається, що рада б хоч дорогу полизнути. Тепер гляньте, дітвора там грається і гусей стереже“.
За кілька хвиль ми попрощалися з тетою Олею.
Вона відпустила нас з проханням, щоб сестра відвідувала її зі мною, доки „я тут“, кивнувши головою до мешкання, де мала свій дуже гарний окремішний „закамарок“, а ми — з проханням, щоб не забувала і за нас. Але я не скоро знов побачив її. Мусив виїжджати з шурином скорше до бабуні… а внедовзі по моїм приїзді до бабуні найшлася у моєї сестри маленька донечка… котра не дозволяла ні їй до нас, до столиці, ні мені до неї доїжджати. Правда, часом, але це було вже дуже рідко, забігала вона до нас, перебуваючи кілька годин в місті… з причин сумних, бо між діти завідателя заходила смерть. Чомусь все не заставала мене вдома. Або був я в школі… або поза домом у товаришів, а коли раз застала, я був вже заручений, що не вадило їй поцілувати мене в чоло й поблагословити до поважного кроку, зм’якши при тім аж до сліз.
З бабунею проводили ми обоє сіре, працею переткане життя. Попри те, що я вчився в гімназії, я був і бабуниною правою рукою у всім, що треба було їй виручити за сестру, оскільки це було можна від юнака вимагати. Поза тим я вчився ще й годинникарства. Бабуня замешкала, по продажі нашого дому, в оцій-то хатині, в котрій мешкаємо ми й досі. В цій і притикаючій до цеї, де я тобі оце все написав, мій сину, жив і працював в тодішніх роках один старий німець, годинникар, на ім’я Етман. Дивак він був і самітний, але я був його любимцем. Часом я, як молодий хлопак, робив йому деякі прислуги і він у нас і харчувався. Другу частину домика, де, як знаєш, є ще три кімнати, замешкували ми обоє з бабунею, а часами приймала бабуня на квартиру і харч з добрих домів по одній панночці, з чого прибував їй, хоч і невеликий, а все-таки для нас важний зиск. Між іншими одного разу і доньку властителя цеї нашої хати.
Я любив заходити у вільних хвилях до старого годинникаря, котрий, хоч лиш професіоналіст, був освіченим і дуже мудрим чоловіком — по бабунинім висказу. Свій фах він любив понад все на світі і тут я в нього перебував не один часок.
Зразу заходився тайком перед бабунею і просив його показувати мені дещо з годинникарської штуки, що він і робив. Зразу нібито жартуючи, що ось-то, мовляв, офіцерському синові завагається професію пізнавати, де йому вища наука пристоїть і він повинен її всіма силами набувати — відтак, щоб не тратити часу, приучував поважніше, а остаточно впроваджував в дрібний світ механізму і у все, що треба було знати зручному і доброму годинникареві. Все те, як нагадував я, робилося перед бабунею тайно, а пізніше був вже я явним учнем його, за що він мене не раз гарно обдаровував, тим більше, що я був його, як називав мене, усміхаючись добродушно, „помічником“. Йому одному я звірювався… зі всіх моїх дотеперішніх терпінь, почавши від перших хвиль мого побуту в завідателя Альбінського… а й дальших почувань і планів.
Щоб тут тепер правду сказати, то мені не поводилося в шкільній науці найліпше. Противно. В деяких предметах гірше. І не знаю, чи тому був винен я, чи, може, що я вчився з початку приватно, не мав добрих основ або не були вистарчаючими і доволі ясними для мене в деяких предметах, досить того, вчителі не були з мене вдоволені. Я приносив слабі свідоцтва додому і по неволі дійшло до того, що я, повторивши одну з вищих кляс, все-таки волів пересиджувати у старого майстра-німця, дивитись йому в руки, слідити за розвоєм будучого „часосказу“ або дещо і самому виробляти, як ломити собі голову математичними задачами, арифметикою, котрі я ретельно впрост ненавидів. Я був найпослушнішим і найпильнішим учнем свого майстра, який лиш міг у тім фаху існувати, але вище згаданої н а у к и не уникав. Бувало і години минали, заки ми до себе проговорили, що не відносилося до нашої професійної праці, так щиро і інтенсивно працювали.
І виходило поволі таке, що я чим раз то більше часу посвячував годинникарству, а постепенно менше деяким науковим предметам. Бо були і такі, які я пристрасно любив. Так, між іншими, латина і грека, історія і наука природознавства мені дуже симпатичні. До того, я любив понад усе читати, до чого заохочував мене часто і поважно майстер-німець. Читав, що попадало наукове, з поезії, одним словом, що міг, я читав.
Я мав добрих і гарних товаришів, що мене любили і не цуралися, і ті достарчали мені книжок, які я сам не міг здобувати, особливо з академічної бібліотеки. Мені було соромно бути неосвіченим і я знав і відчував, що тяжко і погано було жити неосвіченому і він через те і мусить стати свого рода рабом. На жаль, в одному мені велося найгірше. А то з українською наукою. Трудно було українських книжок здобувати. І хоча вже почали подавати початки нашої мови в школах, навіть і в середніх були призначені на те окремі години, все-таки я не міг важніші діла, які я бажав читати, як українську історію, науку про соціологію, історію літератури, зокрема Шевченка і інших класиків, дістати. Передовсім історію, де і з ким стикався наш народ, за що мали нас інші люди. Чим були ми гірші і ліпші? Що брали ми від інших народів, що давали їм, особливо, в чім полягала наша сила і н е м і ч… і коли-то вже раз буде своя держава?
Своя — ех, що ти знаєш, сину… що ти знаєш, що колотилося в тих часах в наших молодих головах, в нашім нутрі, коли нас тайком сходилося кільканадцять українських юнаків. Одно ми собі за святий обов’язок постановили, не таїти, не скривати ні перед ким ради кусника хліба, свою національність. А наколи обов’яжемося до сповнення якої праці, будь умислової, професійної чи якої іншої, сповняти її так солідно, щоб нас за ню шанували і називали у к р а ї н с ь к и м виконанням, ворогів побивати працею українською, оскільки дозволять сили. Всюди і все вороже проникати гострою сіллю українства, щоб нас ворог не лиш боявся, а і шанував. Ми професіоналісти не могли бути вченими, може, і політиками, ні, але українською здібною верствою ми могли бути; такою, щоб за нас могла числити з часом і політична керма.
Так, мій сину.
І ніхто не подавав нам помічну руку, не вказував шлях, на котрий нам молодим треба було вступати; горів вогонь святий в грудях, горів, аж доки не зітлів.
Бабуня лаяла мене іноді за читання хоч би і яких книжок, виривала їх з рук і до шкільних гнала, а раз таки заявила одверто: „Як не скінчиш середньої школи, то на якій основі підеш дальше? З чого будеш жити? Думаєш, бабуня буде вічно жити? Бабуня, синку, вже не та, що була; бабуня сьогодні… завтра… і зіб’єш їй хіба домовину за те, що вона тобі оставить“. — І, сплакавши, вийшла з хати.
На таке мене одного разу неначе прокинуло. Я пішов певним кроком до бабуні і заявив: „Щоб ви знали, бабуню, — сказав я твердо, — я буду студіювати, вчитися, оскільки змога, і прикладу всі старання, щоб зробити іспити з „добрим успіхом“. Коли здам, вступлю, може, і на академію „професорства“ або, про мене, і на попа, а може, останусь при війську, „виавансую“, як се, звичайно, буває, а коли ні, то отеє кажу вам по щирости: я стану професіоналом-годинникарем, і стану ним таким — мушу лиш таким стати, щоб не зробив імени батька свого сорому, а честь, взяти вас на себе і бути визначнішим українцем, чим се міг бути мій батько, будучи офіцером. Коли я що люблю, то люблю, а коли ні, то знайте, що мене нічого до того не присилує. А від сьогодні не плачте і не журіться мною. Мене виховали „не плакати“, а бути твердим, як залізо, а самі плачете… ей бабуню!“ — тай вийшов з її кімнати.