Апостол черні
Шрифт:
Молодий військовий, що остався коло Еви, завважив це. «Панно Доро, — кликнув, — ми ждемо — між тим як ця іграшка не для вас».
Закликана по імени, що, кинувши в хлопця кулю снігу, сміялась, як і цей, що, вцілений, відскочив, обернулася на поклик, обтріпала руки від снігу та, поправляючи густий вельончик на личку, відповіла: «Ви гадаєте, пане докторе, що я так добре вихована, що не знаю снігом кидати. Ну-ну, побачили б ви мене вдома, яку там потіху мають з мене тета Оля, дідуньо — а старий Олекса найбільше, як мене взимі хлопці обступають… і до бою визивають. Але тут… та вже вертаю… вертаю… бо…» — тут урвала. Ева щось сказала, вказуючи на будинок кіна, погрозилась квапно, завернула в сторону Юліяна, а «доктор» і молода дама віддалилися і собі.
Погляд Юліяна провів на мить обох. Вона звернула своїми рухами його увагу. Так як поправила наборзі шапочку, як вдарила по верху її, як ішла спішно, щось в тім здавалося йому знане. Та він поглянув на годинник.
«Юліян Цезаревич…»
«Панна Ева».
Вона тут стояла цілу хвилю, зараз на перший погляд його впізнала, хоч був ще в уніформі. З тими словами перша подала йому, оживлена і рум’яніючи, руку, через хвильку задержав у своїй.
І він її пізнав.
Його око оббігло обриси її постаті.
«Ви так виросли», — сказав якось несміло.
«Невже ж? А і він, — сказала вона, — він дуже змінився. Такий став… такий…» — вона не докінчила.
Його погляд спочивав на ній. Мабуть, числила вісімнадцять років… ціла панна.
Але нічого не сказав. Він все себе чув непевним в жіночім товаристві, хоч і попадав іноді з товаришами в нього… але з н е ю то було інакше… хоч знав її ліпше від всіх інших. Йому вона не така чужа… ні, навіть чимось близька…
Отже, зайдуть в кіно? Вона гляділа великими очима на нього, що просили, аби зайти. Вона просила і ждала, а тепер, коли її уста, такі йому знані, трохи повні, о одну дрібку, може, занефоремні уста, розтулились до збиточного усміху, яким його все збивала і керувала і вказались її чудові зубки, він притакнув головою.
«„Гріх батьків“», — сказала і вказала на програму, глянувши на нього.
«Панно Ево… між нами лежить більше як рік. Чого нам в кіно? як тоді… Зайдіть до нас або ходім на прохід. Чим там захоплюватися?»
Вона похитала головою. Чи зміст штуки знаний йому?
Він усміхнувся, як на діточу замітку — і махнув рукою.
Куди там.
То тим краще, бо вона зміст знає, а героїню штуки дуже любить. Він ні?.. Знає її?
Так. Вона справді одна з найліпших. Чув про ню і бачив її фотографії в виставі. Вона грає знаменито ролі п’яниць і упавших. Вона до неї, до Еви, подібна. Коли б в неї підтяте волосся, вона б зовсім та сама була. Молода дівчина змінила барву, але не відповіла нічого. Обоє попрямували купити карти. Закупивши, Юліян не знав, що наразі сказати, бо видців було ще мало, тому станули на хвильку.
Вона була в товаристві, почав він…
Так, позаяке це «товариство» — будучий лікар Егон Валди… пасерб її тети Ціллі Валди, і Дора.
«Хто?»
«Дора, моя кузинка. Ви її знаєте?»
«Ні».
«Вона раз з своєю тетою була в нас. З гір».
Він потряс головою… не пригадував.
І не важне це. Вона молодша від неї, Еви… Обоє, він і вона, наречені. Дуже любляться, вона його обожнює… а він, може, трохи, але лиш трохи застарший від неї. В нас бабуня і інші кажуть, що саме так має бути… він такий добрий для неї.
Говорячи, увійшли в салю і він, прислухаючися, шукав очима за місцем.
Штука була добра, але зворушуюча. Знана фільмова артистка А. Н. грала ролю героїні і заворожувала публіку.
Зміст штуки слідуючий:
Молода дівчина, донька шевця-вдівця, наречена ліпшого професіонала, пірвала силою любови одного молодого талановитого маляра, віддається йому і буває в його робітні, де служить йому до ріжних моделів, драперій , а часом і до поодиноких картин.
Остаточно настає час, де йому пора від’їжджати до Парижа, на дальші студії. Він це затаює перед нею. Вона довідується про це і в хвилі, коли він сідає до потяга, вона схоплює його і заявляє йому, що хоче з ним їхати. Він доказує, що в жаден спосіб не може її брати і кидає їй через вікно якусь китицю квітів. Між тим, як потяг відносить його чимраз далі і зникає з її очей, вона вертає, зломана, похиленою ходою додому. Тут застає батька, як не раз вже, що потішав себе трунком. Довідавшися, що вона полишена, намовляє свою одніську дитину шукати розради і затроєння черв’яка в трунку. Вона слухає його. Унаслідивши замилування до того, вона зачинає пити, робить це чимраз частіше і знаходить, як батько, задоволення і розраду в алкоголю. Наречений, котрий її щиро любить, здержує її від цього скільки мога, але і то лиш на якийсь час. Доходить остаточно до того, що вона зачинає забігати потайки і до шинку, де збирається подібне на неї товариство мужчин і жінок, що знаходить взаємну розраду в трунках. Хто більше, хто менше. Одного разу заходить сюди і її колишній поклонник і любовник-маляр. Він замовляє собі якийсь напиток і, сівши при однім зі столів, розглядається між присутніми гістьми, особливо жінками. Йому треба жінки-пиячки… молодої пиячки.
При однім столику сиділа сама, знана нам дівчина. Він пізнав її. Сиділа поважно, недбало одягнена, зі шклянкою перед собою. Він попрямував туди і присів до неї. Їх радість пізнання була щира і вони знов відновлюють знайомство.
Ріжниця у відносинах лише та, що він бачить в ній саме той тип, чудову модель, якої шукав… і от найшов. Він просить її бути йому за модель до одної картини, котра, наколи вдасться йому, довершить його ще молоду славу.
Вона годиться, заходить, як давно, до нього… і тут він, замість відтягати її від нещасливої звички, противно частує її всякими добірними напоями, щоб лише його картина вийшла вірніша, щоб тим певніше була одна з найвизначніших на виставі.
Коли настав врешті день вистави, де справді цей його твір відзначився життєвою вірністю, творець одержав премію; в тім часі, коли публіка витає його враз з його жінкою, донькою його професора, з’являється нараз між видцями і молода п’яниця в тім самім строю, в якім увіковічив її артист на картині.
В хвилі, де твір був обступлений публікою, і він поясняв щось цікавішим членам глядачів, вривається дівчина-модель між них і, здіймаючи високо модель вгору, кличе: «На те затягав ти мене до себе, поїв до нестями, зтягаючи мене на самий спід грязі, на те? Ось твоя слава!» І, роздираючи блискавкою — ножем картину, вибігає, мов божевільна, з салі та закінчує в брудній баюрі смутне своє існування.
«Ходім, панно Ево», — заговорив Юліян до дівчини, що сиділа з витріщеними очима, мов без свідомости, по закінченню штуки.
Вона поглянула на нього. Її очі показались повні сліз. Встала слухняно, мов дитина, не промовивши ні слова, і вийшла за ним, що звільняв їх дорогу. Надворі відітхнула і на хвильку притиснула руки до розпаленого чола.
«Вам не треба дивитися роздражнюючі вистави, — сказав він перший і в його голосі пробивсь м’який звук. — Пригадую собі тепер, що ми, ви, Др. Емі, моя сестра і я бачили раз в кіні подібну штуку, коли не помиляюся то це була Ібсена „Примари“. Кажуть, Ібсен писав для хорих».