Апостол черні
Шрифт:
Вона заперечила головою.
«Ні, він писав для здорових. Ця штука написана данцем, автором У. Г. виключно для великої артистки, щоб своїм талантом впливати на публіку, не поминаючи і змісту».
«В тім разі „фантазія“», — закинув Юліян, щоб щось сказати і заспокоїти дівчину.
«Ні, не фантазія… гадаєте подібне не трапляється… в життю і не може бути правдою? Бо… бо у вашій родині… нема алкоголіків… тому й нема дідично обтяжених. У вас все таке солідне „боже“, правдиве, що ви знаєте?»
Останні слова були змішані сльозами в горлі, — і вона махнула рукою. Юліян схилився над
Вона його порушила ліктем. «Дурниці», — сказала.
«Чому дурниці»? Він знов, як раніше, усміхнувся, але й в ту ж мить, поважніючи, сказав: «Скажіть передовсім, як маються ваші родичі… що діють? Як парафія?»
«Все як звичайно і досі. Батько все „отець Захарій“ — старосвітський, як був, вчить однаково дітей: свою землю любити, ворогам не відступати, боронити, самим обробляти, тепер в додатку ще самим з неї здобутки продавати — в школі лиш своїх учителів жадати і т. п. А мати, як і раніш, рабиня своєї господарки, не дбає про себе, а про матеріальне… лиш одна бабуня…» — тут урвала. Погляд молодого офіцера зсунувсь по дівчині, а відтак шукав чогось в далечині.
«Бабуня»?
«Так. Вислухує мої думки, поділяє їх і мої постанови на будучину. Така іноді безмежно добра і мудра, і лише, на жаль — але, на жаль, вам це відомо, алкоголічка. А я ходжу, годуюся видами, як от і цей, що оце бачили, щоби бути вірною своїй постанові. Але, правда, — додала нараз, завертаючи на попереднє, — я подібна характером, темпераментом» — тут вона вмовкла. Відтак, відскочивши від цеї порушеної теми, спитала, чи довго він лишиться тут.
Ні. Найдалі з тиждень, а опісля виїжджають з Едвардом. Будуть держатися подорожньої карти, укладеної батьком Едварда.
То значить, що він до них не приїде?
Юліян підняв чоло зчудовано.
«Ні», — відповів спокійно.
Бо вона і батько сподівалися того, зачувши від Зарка про його приїзд. Санна дорога така чудова, в них на селі така тишина, все закутане в біле, став під лісом, котрий, мов зачарований інеєм, замерз, і він в’їхав би, як в казку. Вона все тішиться на санну дорогу. Закутана добре в шубі — іде, мов в білу мрію — в поле, попри ліс і лиш дзвінки на гривах коней, що летять просторами, пригадують дійсність.
«Ні», — відповів він поважно і обхопив її боком поглядом.
«Ні», — повторила так само твердо.
«Чи не записалися на який факультет»?
«Хотіла, але цього року задержують ще дома».
Її очі спинилися на його устах, а півотверті червоні губки, цим разом без руху збиточности, мов здригнулися.
В його серці щось заворушилось, загоріло.
А коли він вернеться з подорожі?
Не знає докладно. Думає пізнім літом, може, в вересні. То, може, тоді загляне до Покутівки, до них? І вона знов підводить голову до нього. Він такий високий і поважний, вона потрохи його боїться — не
Так ішли вони мовчки аж до її мешкання, а перед домом він уклонився.
Їй не було зимно, але нараз мов охляла.
Він дуже просить передати поклін її шановним родичам, спеціально батькові та і бабуні поцілувати ручки.
Вона подала йому руку, не промовивши ні слова. Її голос десь щез, а він, потримавши руку незамітну хвилину, схилився нараз і поцілував. Фіртка запала в замок, він іще раз підняв руку до чола і відійшов.
Майже цілий рік минуло з того часу, як Юліян перебував гостем у домі своїх батьків. З кінцем вересня він вернувся змужнілий, з новим званням. Едвард Ґанґе лишився ще у своєї тети, німкині. Юліяна теж запрошували до дідичів Ґанґів, і він радо був би туди поїхав. Але Оксана повідомляла його, що недуга батька взяла грізний оборот, і приявність Юліяна дома дуже бажана. Він роз’яснив щиро Едвардові та його батькам причину, чому мусить окремо скоріше від’їхати, і від’їхав.
ІІ том
Дома хорий батько, мати й Оксана. Довкола вражає скромність, щоб не сказати біднота. Що було цінніше та гарніше з обстанови , пішло за обома відданими доньками, а Оксані, яка узялася вчительської посади, ще було час про меблі думати.
Вона має лише бажання, щоб батьки були здорові і якнайдовше жили. Сама почувається сильна — «за мужчину», як любить говорити, — і коли лише дістане посаду, бере обох на себе. Теперішня турбота через брак засобів на батькове лікування пригноблювала її. Але вона заробляє лекціями, і так якось живуть. «Якби лише, — говорила мати з донькою, — перебував Юліян у хаті, все було б інакше, і настрій не був би понурий».
— А тепер, мій любий сину? — спитав батько ще того самого вечора Юліяна, коли цей, мов спійманий чужоземний птах, зачинений в малу клітку, вештався по кімнатах.
— Тепер? Восени вступлю на філологічний факультет, тату. Хоч філологію тепер закидають і ставлять натомість новіші науки, але філології ніколи не скасують.
— Так думаєш, сину?
— Так, і на чужині мене про це впевняли. Не лиш мені так здається, що ми, українці, ще доволі сирий матеріал, щоб нам зріктися класичної філології, обійтися без виховання духу.
— А про богослов’я, що думаєш, сину, спитаю я тебе, як колись раз.
— Нічого, тату, нема причини зміняти свій план і йти на «апостола черні».
— Скоро можна мати хліб і працю, хлопче, для темного брата.
— Я й так переб’юсь і спричинюся до освітньої праці.
Годинникар водить за сином спрагненими очима, якби шукав полегші для фізичного терпіння. Син, хоч уже майже тиждень дома, не може освоїтися, що він дійсно тут. Щохвилини сідає коло батька і приглядається йому. Оповідає, як на чужині не дармував, заробляв і щадив як міг.