Апостол черні
Шрифт:
— Вставайте, бабуню, — благала Ева, — скоро-скоро, щоб ніхто вас не побачив, бо я вмру із сорому, ой, бабуню!.. Яка я нещаслива! — і підняла розпачливо руки.
Надворі темніло, а з салону неслися фортепіянові звуки «Вільшаного царя» Шуберта [96] . Коли пісня повторилася, Ева, борючися з усієї сили з бабунею, що заточувалася та виривалася, поволікла її спішно через сад.
Юліян при вечері ледве дотикався страв. Був повний несупокою, не бачив Еви і не знав, що з нею діється. Своїй сусідці-консерватористці при столі прислугував, відповідав на питання одного студента, що розпитував про Лондон, Оксфорд і Кембрідж [97] .
96
С. 257 — Шуберт Франц Петер(1797—1828) —
У романі О. Кобилянської «Апостол черні» названо пісню «Вільшаний цар» Франца Шуберта. Ця пісня написана на слова Й.-В. Гете. У літературі трапляється під різними варіантами назви. Українською мовою цю баладу Й.-В. Гете переклали П. Куліш «Вільшаний цар», Б. Грінченко «Лісовий цар», Д. Загул «Вільховий король», М. Рильський «Вільшаний король».
Для кращого розуміння наводимо баладу Й.-В. Гете «Лісовий цар» у перекладі з німецької мови Бориса Грінченка.
Лісовий цар
Хто їде в негоду тим лісом густим? То батько, спізнившись, і хлопець із ним, Обнявши малого, в руках він держить, Його пригортає, його він пестить. — Чом личко сховав ти, мій синку малий? — Ой тату! Чи бачиш? — Он цар лісовий: У довгій кереї, в короні… дивись! — То, синку, тумани навкруг простяглись. «Мій хлопчику любий, до мене сюди На луки зелені ти гратись іди, В моєї матусі є пишні квітки, Гаптовані злотом тобі сорочки». — Ой тату, він кличе на луки рясні, І квіти, і злото дає він мені. — Нема там нічого, мій синочку. Цить! То вітер між листям сухим шелестить. «До мене, мій хлопче, в дібровах густих Дочок уродливих побачиш моїх, Вестимуть таночок і будуть співать, Співаючи, будуть тебе колихать». — Ой тату, мій тату, туди подивись: В танку королівни за руки взялись… — О ні, усе тихо у темряві там: То верби старії схилились гіллям. «Мене, хлопче, вабить урода твоя: Чи хочеш-не хочеш, візьму тебе я!» — Ой тату, вже близько!.. Він нас дожене! Він давить, він душить, він тягне мене!.. Наляканий батько не їде — летить… А хлопець нудьгує, а хлопець кричить. Добіг він додому і дивиться він: В руках уже мертвий лежить його син.(З кн.: Гете Й. В. Твори / Переклад з німецької; Вст. ст. Г. Кочура, прим. М. Лукаша. — К.: Молодь, 1969. — С. 54).
97
С. 257 — Кембрідж— місто у Великобританії, в Англії, на ріці Кемі. Адміністративний центр графства Кембріджшир. Відомий насамперед своїм університетом. Кембріджський університет засновано у 1209 р. У XVI ст. одним із попечителів університету був Томас Мор. Складається з коледжів, які являють собою окремі корпорації з самоуправлінням.
Ще з початку вечері була показалася Ева, мов привид, на порозі з блідим обличчям, великими зворушеними очима, котрі впали жаром на нього і його сусідку, але він не звернув на це уваги. Вона щезла і не з’явилася більше.
— Що з Евою? — спитала консерватористка господиню дому.
— Вона чогось сьогодні нездорова, — відповіла їмость. — Жалілася на біль голови, тому на часок вийшла пройтися або, може, лягла.
По вечері кілька веселих пар розгулялося. Консерватористка попросила й Юліяна до танцю, коли вибирали дами, але він подякував. Не гуляв.
— Чи ви в жалобі по кім? — спитала жартовливо.
— Ні, але в чимось подібнім, — і тут усміхнувся насилу.
Коли вона відійшла, приступив до якоїсь етажерки з книжками, витягнув одну і поглянув на заголовок: «Людська анатомія». Він здивувався. Отже, в н е ї була вже поважна постанова піти на медицину. Він поклав книжку на місце і простягнув руку за другою, коли нараз чомусь оглянувся і побачив у дверях
О. Захарій, побачивши Юліяна, приступив близько до нього:
— Маю до вас просьбу, пане.
— Прошу, отче.
— Відшукайте мені Еву.
Юліян глянув зчудований і переляканий.
— Що сталося, скажіть, я зроблю все.
О. Захарій притиснув руку до чола і потягнув його за собою на софу. Оповів йому, зворушений, про сцену, яка відбулася нині зранку між ним і донькою. Не оминув і впливу бабуні на життя молодої внучки, яку вона прив’язувала до себе всякими обіцянками, настроюючи її проти батьків.
— Через що? — спитав Юліян.
Бо я прозвав її чорною хмарою моєї хати, стримую, як можу, від трунків і виступаю проти фальшивої так зв. «панськости». Вона хоче мою хату «спанщити», доказуючи, що та «панськість» — це доказ вищости культури проти українського «хамства». Вона хоче у своєї внучки пробудити кров Альбінських. Ви ще не знаєте Альбінських: вони мудрі і хитрі, як лиси, і здібні на все.
Юліян слухав, не перериваючи зворушеному батькові. Цей додав:
— Вона ще й тепер вміє, коли твереза, бути симпатична. А тепер ідіть і відшукайте мені мою дитину. Я боюся, щоб Ева з жалю не зробила собі чого злого.
Юліян успокоював батька, не вірив, щоб Ева могла собі щось зробити. А може, в саду або в лісі заховалася, щоб налякати батька. Вона ж іще дитина, він її відшукає. Він знає тут усі закутки і не забув про них. Сказавши це, усміхнувся і встав.
— Ідіть, ідіть, мій сину. В мене серце переповнене прикрим передчуттям… Дай, Боже, щоб воно в добре перемінилося. Ідіть, надайте її думкам і рішенням інший напрям, вона вас послухає.
Вечір був погідний, але незвичайно парний. У саду, де панувала тиша, бо всі знаходилися в хаті, ні листок не ворухнувся, лиш час до часу падав голосно перезрілий овоч. Юліян ішов, відгорнувши волосся з чола, рівним кроком, як військовий, споглядаючи від часу до часу на небосхил. Чи лише йому було так душно, чи лежала на всьому якась парнота . У його голові роїлися ріжні думки всуміш із журою о. Захарія. Ева дійсно була сьогодні чудна, дарма що йому здавалося, буцімто він її розумів. Одначе була супроти нього якась незрозуміла, як ніколи. Сьогодні, саме сьогодні була при свому стражданні понад усіх краща — своєю стриманістю, якоюсь німою опозицією. Його уста затиснулися. За кілька день повернеться додому, не буде її оглядати. Що з нею станеться, він не знає, ані що з ним станеться. Його шлях провадить до професорської катедри . Він зітхнув. Йому стало важко на душі і не находив успокоєння, що надало б його почуванням, його нез’ясованій тузі зрівноваження і напрям, так, начеб тут у Покутівці згубив у собі те, що привіз із світа додому.
Опинився перед фірткою парафіяльного саду, що провадила в ліс. Вона вже не вражала своєю колишньою ясністю, а пошаріла, зате ліс-велетень темнів, ніби загорнувся в зеленаву темряву недалекої ночі. Надвечір’я, змішане напів із денним світлом, ніби найперше розвинуло свою тканину коло ліса, мов настроювало його до якоїсь чарівної таємничої дії. Він пробував відчинити фіртку. Вона була зачинена, і замок не подавався, хоч і під сильною рукою. Поглянув углиб ліса поза паркан. Всюди тиша, а проти нього лісові сутінки. Нараз усміхнувся. Чей же він іще потрапить перескочити по-давньому парохіяльний паркан і дістатися туди, де, як собі уявляв, сидить на білій лавці, недалеко гойданки, засумована, звернена обличчям до сріблистого ставу, в ясній одежі, мов світляна з’ява, — вона сама.
Його серце затовклося і його охопила несміливість. Якби так?
Перескочив паркан і опинився перед лісом. Постояв хвилину, віддихаючи повними грудьми. Завернув у сторону лавки.
Що вона погадає, коли він опиниться перед нею? Чи застане її? Ще подумає про кров Альбінських — що Цезаревич не вгамував себе і подався покірно за нею…
Наближаючись до знаного місця, кликнув стриманим голосом її імення. Заходить ззаду, щоб захопити її за плечима на лавці, але не перелякати. Ніхто не обізвався. Він приступає ще кілька кроків ближче, і в серцю щось тьохнуло.
Вона — тут!
Сидить в ясній своїй одежі, похилена. Ні, вона не сама! На землі недалеко її ніг, з правої сторони лежить хтось. Він пізнає бабуню Орелецьку. Видно, спить, а внучка коло неї на лавці стереже її.
— Панно Ево! — кликнув півголосом і похилився над поруччям лавки. — Ви тут? Слава Богу!
Вона прокинулась, перелякана, якби перед нею виринув несподівано грабіжник.
— Пане Юліяне! Як же ви мене перелякали! Боже мій, як ви сюди зайшли? Я чула якийсь шелест, неначе кроки. Ні, я ждала, я відчувала, що як ніхто інший, то ви прийдете.
Вона встала, вхопила його рам’я через поруччя і попросила сісти на лавку.
— Сідайте, — говорила шепотом і повним щастя голосом.
Вона постановила собі цілу ніч так пересидіти і не ввійти скоріше в хату, аж…
— Аж, панно Ево?
— Аж бабуня не переспиться. Її ніхто не сміє такою бачити. Та як ви дісталися сюди? Ішли селом?
Він усміхнувся.
— Така велика річ — дістатися над став? Перескочив паркан і…
— Господи! Як олень.