Апостол черні
Шрифт:
Коли вертались, ступали по землі, де постелилося місячне сяйво.
— Я твоя рабиня, Юліяне.
— Я не хочу рабині. Я не люблю рабства.
— То якою хочеш мене мати?
— Освіченою жінкою, українкою. Я не султан.
— А чи я не українка? Батько та мама — українці, а якби й не була нею, то для твоєї любови стала б нею. А «рабині» з серцем щирої любови ти не хочеш?
— Не хочу. Досить ми вже і так від віків рабами. Час нам стати свобідними і свідомими.
— А ось в
— Не віриш?
— Я жартую, мій дорогий. Чого так споважнів раптом?
— Чи нема чого, голубко? Ми найшлися, стали, як ти кажеш, «самими собою», ми щасливі, але, Ево…
— Але що, голубе? Ми ж не скажемо нікому про нашу любов, наші заручини, правда? — притулилася до нього, як кітка .
Він не відповів.
— Юліяне? — і заглянула йому в очі.
— Ти не сказала би нічого?
— Я — ні. А ти?
— Я — мужчина. Я відповідаю за свої вчинки.
Вона помовчала хвилинку і додала тихше:
— Мій батько не вибачить мені.
— Саме батько… саме він.
— Ево!.. — почули нараз близько неї захриплий голос бабуні.
— Бабуню!
Широка, мов надуте вітрило, з розпростертими з-під шовкової мантилі обіймами, наступала бабуня Орелецька просто на них.
— Змилуйся, Ево, як можна мене так залишати! Я спала без надзору коло води і мало-мало не скотилася в глибінь, а ти пішла з паничем на прохід? Не подумала ти ані на хвилину, що мене могла і смерть коло води… Гніваюся, Ево…
Бабуня сильно засопіла.
— Не на прохід ходила я, бабуню, а в ліс, просто в «казку», і вертаємось звідтіля, як бачите. Успокійтесь, бабусенько, — успокоювала живо підхлібним голосом Ева. Юліян стояв мовчки.
— Слава Богу, що вам нічого не сталося. Чи не чули ви, як ми співали? Півголосом, стуленими устами… Пан Юліян Цезаревич прийшов мене відшукати у « посольстві » від о. добродія…
— І тепер прошу пань, — вмішався тут Юліян, — вертатись до хати. А що ми добродійку бабуню залишили на часок без огляду — це тільки моя вина.
— Не беріть на себе вини, пане Юліяне, я, може, ще більше винна, ви хотіли вертатись, а я… — докінчила молода дівчина.
Бабуня завернула припухлі від сну очі на молодця і всміхнулася ласкаво.
— Ева — пустунка, хто її не знає! А ви, як поважний мужчина, не зчудуєтеся, що стара бабуня аж сюди зайшла, щоб у холоднім затишку під лісом передріматися. Такі більші прийняття парохіян вимагають багато труду, надзору, то й мене утома з ніг звалила, то мушу конче лягти, щоб себе сном скріпити.
В хаті йшла забава між молоддю свобідно. Грали у «фанти» і напереміну танцювали. Коли бабуня й Ева з’явилися між гістьми, добрий настрій ще піднявся. О. Захарій повеселішав, бабуня Орелецька поплила у своїй фалдистій сукні між старші пані, якби щойно з другої кімнати вийшла, Юліян зайшов між чоловіче товариство. Він стежив очима за о. Захарієм, був блідий і поважний. Хотів з душпастирем на самоті поговорити кілька слів, але спочатку не було нагоди. Коли о. Захарій залишився на хвилину сам, він приступив до нього і заявив, що, коли буде можливо, він просив би висповідати його.
О. Захарій подався, майже заляканий, крок назад.
— Коли? — спитав.
— Хоч би і нині, отче.
— Тоді… — о. Захарій, приглянувшись молодцеві ліпше, спитав:
— Що з вами, Юліяне…? Ви бліді чи хорі, чи, може, маєте з ким поєдинок?
— Ні, нічого, я хочу свій останній тягар з душі зсунути.
— А, так? — відповів душпастир вже спокійніше. — Ви сьогодні не мали свого звичайного настрою. Хто тут винен?
Молодий чоловік здвигнув плечима.
— То зайдіть завтра зранку в шостій до церкви, бо я завтра й так декого сповідаю. Добре так?
Юліян збентежився.
— Я волів би вже нині, коли це було б можливо.
— Нині?
— Так. У вашій працівні. Вона для мене так, як церква… ше заки я додому вернусь.
— Коли ж ви їдете?
— Побачу. Маю ще деякі справи з Зарком полагодити. Я залишив хорого батька. Аж тепер прошибла мені думка, що він, може, числить години мого повороту, хоч і бажав собі, щоб я у сестри побував вісім день. Але він тяжко хорий. Тому, отче… — і не докінчив.
— Коли так, то як лише буде це можливо, сповню ваше бажання. Нехай трохи успокоїться молодь, старші відійдуть на супочинок, тоді побачимо.
Ніхто з гостей, ані домашніх, крім слуг надворі, не помітив, як несподівано знявся легкий вітер і враз з ним напливли з залісся чорні хмари. Заповідалась буря.
Їмості попрощалися і пішли із господинею дому на супочинок, а молоді панночки метушилися за Евою, помагали їй і службі зносити постіль на нічліг. Ева, попрощавшись наборзі з Юліяном та іншими гістьми, подалась з бабунею до спальні.
Юліян закинув поспішно пальто наопашки, приступив до о. Захарія попрощатися. Саме в тій хвилині прорізала сильна блискавиця темряву надворі, і вслід за тим ударив грім з таким лоскотом, що потряс цілим домом.
О. Захарій перехрестився.
— Ви куди, Цезаревичу?
— Додому, отче.
— Та що вам Господь дав, де я вас проти тучі пущу? До Зарків більше як година ходу. Переночуйте в нас, а раненько поговоримо, про що забажаєте.
Юліян хотів ще щось сказати, доказати, що такі ночі йому не першина, що при війську траплялося і гірше, але замовк. Шум вітру, що, мов борвій , сотнями крил розшалівся, втискався в найменшу щілину і дзвонив вікнами.