Апостол черні
Шрифт:
Оба мужчини лишилися в їдальні. Кожний з них стояв мовчки при вікні і дивився в темну ніч, переданий своїм думкам.
— Слава Богу, що люди мають хліб звезений, не замочить туча, — сказав о. Захарій півголосом до себе і склав побожно руки, мов до молитви.
— Ніхто не був би цього цієї ночі сподівався, — відповів Юліян, не зміняючи своєї пози при вікні.
— Температура цілої днини була душлива, парна, якесь напруження відчувалося, якби перед розривом невидних оков… — говорив далі о. Захарїй. — Щось і в природі добивається іноді до визволення. Я, наприклад, почувався сьогодні нездоровий на душі і тілі, щось мені розсаджувало груди.
Опісля приступив о. Захарій до свого любимця, заглянув йому в лице і сказав:
— Ходім до моєї робітні. Обіч неї я маю ще одну невелику кімнатку і там я вас поміщу на ніч. Але, — вдарив себе нараз
Оглядаючись за Юліяном, спитав якби мимоходом:
— Чи завдала вам Ева багато труду, коли ви шукали за нею? Заховалася далеко?
Юліян відповів коротко, що ні, пояснивши, що була над ставом, де сторожила над бабунею.
Оба пішли до знаної вже Юліянові робітні-святині, що знаходилася при кінці коридора, де свого часу відбувся договір щодо грошової позички на виїзд для його хорого батька.
О. Захарій, відчинивши двері до неї, підніс світло догори і попросив Юліяна ввійти в кімнату.
— Я лише візьму з шафи мій єпитрахиль і зараз прийду до вас.
В малій, мало освітленій кімнаті (одною невеличкою свічечкою, що догоряла) видніли по стінах півтемні обриси старого, виробленого з дерева, почорнілого Хреста Спаса [98] , ікона пресвятої Богородиці [99] , кілька інших піввитертих картин святих, картина з хустиною св. Вероніки [100] і старі богослужебні книги [101] .
98
C. 270 — «[…] обриси старого, виробленого з дерева, почорнілого Хреста-Спаса […]»— йдеться про ряд ікон, які зберігалися в домі отця Захарія. Зокрема, старовинна, почорніла від часу ікона Самого Бога, Христа Спасителя. У храмі — в іконостасі і на стінах, і вдома — на покуті — знаходяться святі ікони (образи), перед якими моляться.
Нерукотворний образ Спасителя виник тоді, коли Ісус, вмившись, витер пречистий лик свій рушником і на рушникові виникло Його зображення, яке передали хворому князю Авгару. Коли хворий князь помолився перед цим нерукотворним образом Спасителя, то зцілився від хвороби.
Молитися треба не іконі, а Богові, який на ній зображений.
99
С. 270 — ікона Пресвятої Богородиці
Окрім образу Христа Спасителя, зображують на святих іконах Божу Матір, святих ангелів і святих людей. Але молитися їм потрібно не як Богові, а як близьким до Бога, що догодили Йому своїм святим життям.
З любові до грішних вони моляться за них перед Богом. Образ Божої Матері, написаний учнем Господа Лукою, зберігся. Існує переказ, що Мати Божа, побачивши своє зображення, сказала: «Благодать Сина Мого буде з цією іконою». Велика й милосердна заступниця за християн, Мати Божа ближча всіх до Бога. Заради її материнської любові і молитов Бог багато прощає і часто допомагає.
100
С. 270 — картина з хустиною до св. Вероніки
Свята Вероніка була донькою багатої антіохіанки Домніни. Вона, разом із матір’ю та сестрою Прасдокою, заради любові до Господа, щоб не потрапити живцем у руки ворогів, добровільно обрали загибель, кинувшись у річку. Ці святі мучениці були похвально оцінені святим Іваном Златоустам у його «Слові».
101
С. 270 — богослужебні книги, богослужбові книги— книги, які використовуються для богослужби. Перше місце серед богослужбових книг займають Євангеліє, Апостол і Псалтир. Ці книги взяті із Святого Письма — Біблії, — тому називаються священно-богослужбовими.
Служебник, Часослов, Требник, Книга молебних піснеспівів, Октоїх, Мінея місячна, Мінея загальна, Мінея святкова, Тріодь постова, Типікон, або Устав, Ірмологій і Канонік — книги, складені на основі Святого Писання і Святого Передання отцями і вчителями церкви і називаються церковно-богослужбовими.
— Сідай або клякни, — обізвався поважно душпастир і перехрестився.
Юліян
Душпастир ждав мовчки. По якімось часі, мабуть, внутрішньої боротьби, Юліян підняв голову і сказав півголосом:
102
С. 270 — статуя св. Анни— свята праведна Анна була молодшою дочкою священика Матфана, з роду Аарона. Її чоловіком був святий праведний Йоаким (Яким), з дому царя Давида. Подружжя дуже довго, до глибокої старості не мало дітей. І тільки після слізних молитов, строгого посту ангел возвістив їм, що у них народиться донька Марія, яка стане Богоматір’ю.
Анна і Йоаким названі церквою Богоотцями, бо вони були предками Ісуса Христа по плоті. Свято зачаття праведною Анною Пресвятої Богородиці припадає на 22 грудня (за н. ст.) і 9 грудня (за ст. ст.). Цей день особливо шанують жінки, які готуються до материнства.
— Не так особі душпастиря складаю я свою сповідь, а більше батькові доньки його Еви… о. Захарію відкриваю я свою душу!
— Говори, сину.
Сповідь почалась та ставала щораз рівніша. Блискавки освітлювали дві похилені постаті: одну, яка заслоняла рукою очі, і другу, що клячала зігнута. З хлипанням дощу надворі мішалося хлипання людських грудей. Чи походило воно з грудей молодих чи старих, годі було розібрати. Новий удар грому, що струсонув землею і покотився дальше, заглушив на мить довкола.
Коли сповідь скінчилася, з нею ніби враз затих і вітер. Душпастир заявив:
— Тобі прощається, сину. Мужчина є духовник, а жінці вільно жертвуватися. Встань і йди, сину. Все решта залиши мені.
Юліян піднявся і без слова зложив цілунок на руці душпастиря.
— Не залишишся на ніч у нас?
— Ні, отче. Мені треба простору і холоду ночі.
— А завтра дістанеш причастіє .
— Не забуду.
О. Захарій посвітив йому мовчки і сам вернувся до робітні, де перебував до ранку.
Коли вийшов звідси досвіта, щоб зайти до церкви, здавалося, що злегка посивіла його голова посріблилася надобре коло висок, а коло уст склалася, мов витиснена невидним пальцем, рисочка смутку.
Тої бурхливої ночі Юліян жвавим і певним кроком спішив до Зарків. Було вже по півночі, коли прийшов до них. Проти нього вийшла сестра із високою свічкою, щоб відразу трапив до своїх дверей.
— Зарко спить, — відповіла пошепки, — він мусить раненько доставити паку з городиною на дворець.
Увійшли у братову кімнату, єдину вітальню.
— Як випав вечір? — спитала сестра півголосом.
— Як звичайно такі забави. Йди і лягай, Марійко. Завтра розкажу тобі більше, бо я зморений.
Але вона не рушалася з місця, мабуть, не довіряла його словам.
— Тобі щось прикре трапилося, — допитувалася, шукаючи його очей.
— Дай спокій з відгадуванням, Марійко, — відповів неохоче. І, не роздягаючись, кинувся на постіль. Вона сіла без слова коло нього, притулила своє обличчя до його і шепнула:
— Мовчи чи не мовчи, а серце сестри ти не обманиш. Ти мав щось нині. Скажи лише одно слово: добре чи лихе?
— Гаси світло, сестро, будь ласка.
— Не піду. Я маю право питати, ти мій єдиний брат. Хто тобі кривду заподіяв?
— Я сам.
— Як мені це слово розуміти, Юліяне?
— Я заручився з Евою.
— І це кривда?
— Бо я цього ще не хотів. Навіть не уявляв собі, тільки мріяв про це, відсував у майбутнє.
Сестра дивилась на нього, якби не розуміла, а відтак додала зломаним голосом:
— А вона, чи любить тебе?
— Любить.
— А ти її?
— Саме в цьому річ. Гаси світло та йди. Мені треба темряви, тої великої темряви, де людина почуває себе по глупих або нікчемних учинках мерцем, доки не прийде спасення і він не воскресне до нового життя. Ах, мрії мої, Марійко, мрії!..
— Господь з тобою, брате! Який ти смутний. Але спи і вспокійся. Гріх так сумувати молодому чоловікові.
— Не буду, сестричко, але йди. Та ні, дай мені ще твою руку, ту чисту, вірну руку, яку освячує чесна щоденна праця, нехай поцілую її…