Апостол черні
Шрифт:
— Ні, ні, Юліяне, не на боці. Я хочу знати, як тобі з ним на душі.
— Я ж щойно по другім році богослов’я, — відповів він спокійно, — що я можу говорити?
— Говори, як відчуваєш. Я теж рвалася на медицину і скінчу її, бо так постановила собі, але по правді сказати, мені ботаніка припадає більше до душі. Я ходжу на ботанічні екскурзії … — і нараз зупинилася.
— На ботанічні екскурзії? — спитав він і хвилинку не спускав з неї ока. Вона легко збентежилася.
— Це мені страшенне подобається. Ходити, збирати всякі рослини… ох, ти не знаєш, Юліяне, що це значить — ботаніка! Пізніше працюємо в лабораторії… — і знову урвала.
— Ево, ти тримайся вже медицини. З медициною вийдеш краще, поможеш убогому і заможньому. Не кидай її.
Юліян приступив до неї і хотів її погладити.
Вона відвернула головку і, всміхаючись, сказала:
— Я покинула медицину, а ти покинь попівство.
— Ні, Ево. Мій жереб уже впав. Я інакше не можу. Причини мого вступу на богослов’я не іграшка. Краще не порушуймо зовсім цієї теми.
З тими словами він глянув далеко вперед себе і додав:
— Ти жалуєш, що пішла на медицину?
— Не жалую. Відколи мені пояснили, що значить ботаніка, а в нас, українців, ботаніків так мало, маю вражіння, що це було б відповідніше для мене. Цей фах і так не відбігає далеко від медицини.
— З Покутівки можна буде з часом щось зразкове і культурне зробити, хоча… — задумався Юліян і не договорив.
— Що «хоча», Юліяне?
— Хоча, — хотів я сказати, — свояк Едварда, технік з Мюнхена, писав мені з Америки, щоб і я туди вибрався. Каже, що для скінченого богослова були б там гарні вигляди і навіть без богословства найшов би він там для мене добре становище, особливо як для знавця чужих мов…
Ева заперечила.
— Ти не була б за тим?
— Ні…
— Бо з тобою було б мені скрізь однаково. Там можна би не менше для своїх працювати, як тут. Там, може, і більша свобода.
— Для самих наших убогих робітників?
— Хто б мене потребував, Ево?
Ева перелякалася.
— О, ні, ніколи, Юліяне. Нам треба думати і про наших старих батьків. Я на Америку ніколи не згодилась би. Може, колись збудують і тут лікарню, Юлику. Тоді я лікарювала би, а ти хрестив би, працював культурно. Чи ти був би тоді з мене вдоволений? — і заглянула йому щиро в очі.
— Ще питаєш? — відповів і усміхнувся майже щасливий її словами.
— Ми будемо себе доповняти, — сказала Ева. — Але перед нами, себто перед тобою, ще два роки поважної фахової роботи. Бо я, ти знаєш, буду мусіти з тобою розстатись на якийсь час. Медичні студії, як відомо, вимагають довшого часу, як теологічні. Я буду до тебе і батьків на ферії приїжджати.
Він зморщив брови.
— Не згадуй мені про той час, коли я мусітиму тебе заміжню саму у світ пускати. За тобою піде і мій спокій. Не знаю, як воно буде.
Дівчина розсміялася збиточно.
— Не журися цим, Юліяне. Нам іще далеко до того.
— Коби скоріше, скоріше до ціли, думаю, щоб скоріше її, ту мою долю забрати! Ох, Ево! — додав, віддихаючи повними грудьми, — як чудово складається іноді все в житті. Кожний із нас думає, мріє, старається дійти до свого «великого дня». Але чи всі осягають свою ціль, чи всі покликані до цього?
Вона мовчала з похиленою головою.
— Та ми обоє, Ево, ми будемо нашим учинкам вірні. Чи добре так? — він схилився над нею. — Слова не все щось доказують. Слова — пусті.
Молода дівчина не відповіла зараз, але по хвилині піднялася на пальці і без слова подала йому уста.
Бували хвилини, коли Юліян, мов справдішній дітвак, піддавався найменшим забаганкам Еви і, сповнивши їх, стояв і дивився на неї з подивом і мовчазною любов’ю, а вона з легким усміхом впевняла його, що і «льва» можна освоїти.
— Як до чого, — відповів він їй, — але до «львиної» крови, Ево, не все раджу добиратися.
— Ов-ва! — кликала.
— Не раджу, дівчино…
В любові бувала Ева весела, як потічок, а він — поважний, як спокійний став.
З радістю слідила Марія, сестра Юліяна, за своєю недалекою братовою і за братом, що на очах змінявся, ставав балакучий та веселий під впливом молодої дівчини. Бабуня перестала пити і пила тільки те, що внучка власною рукою їй подавала; батьки погодились, здавалося, цілком з побутом Еви за кордоном, — одним словом над приходством у Покутівці розвіялись усі хмари.
Деякі знайомі впевняли, що чужина розвинула чудово здібности в Еві і всі гарні завдатки в ній. У поглядах Ева змінилася.
Перед своїм від’їздом вона була запальна патріотка-націоналістка, а тепер вона ніби охолола від того. Коли в політичних дебатах заходило питання, чи потрібний шовінізм українцям, яким іноді його закидали їх політичні противники, вона зворушувалася. Коли батько або Юліян мотивували необхідність шовінізму як відпорного засобу наболілої душі у боротьбі за незалежність у відповідь на шовінізм противника, вона цього не могла спокійно слухати. Признавала, що є силою у боротьбі і засобом тепер майже конечним, але загнана у безвихідну вуличку, покидала з піднятою головою кімнату або переходила на іншу тему. Наречений дивився зачудованими великими очима за нею, одначе своїх поглядів не відкликував.
— Панна Ева хоче нам защіпити бациль космополітизму [106] , — говорили деякі гості, — але це, відай , їй не вдасться. Мудренька вона в вас, нема де правди діти, і знає добре та ясно, що хоче і куди її шлях.
Одного ясного передполудня при кінці вересня, коли обоє вертались від бабуні, йшли через ліс. Ева сіла спочити на улюбленій лавці недалеко ставу, скинула свій капелюх на землю в траву і дивилася задумана на поверхню ставу. Юліян у добрім настрою спитав її, з ким вона у Цюріху найбільше товаришує. Вона пояснювала. З росіянами не приставала, бо вони підсміхувалися, дізнавшись, що вона українка, і вважали українців за ворогів, не шукала їх товариства. З француженками і деякими молодими французами підтримувала знайомство, щоби вправлятися в їх мові, з німцями жила під кожним оглядом добре, а більше…
106
С. 292 — космополітизм— ідеологія відмови від національної ознаки задля ідеї єдиного людського роду, єдиної світової держави. Космополіт — це людина, що не вважає себе представником якої-небудь національності, а визнає своєю батьківщиною увесь світ.
Саме «бациль космополітизму» (бацила, бактерія нової ідеології), за О. Кобилянською, з’явився в Еви Захарій, яка по поверненню із Західної Європи перестала бути патріоткою-націоналісткою.