Апостол черні
Шрифт:
О. Захарій, зустрівшись з очима доньки, відвернувся.
Та тут бабуня заворушилась.
— Батько тобі не скаже того, що я тобі скажу. Він душпастир, але я, жінка, дам тобі відповідь. Господь зсуває на людську душу мрії на те, щоб і на землі був для смертних рай. Такими ночами ми забуваємо за своє горе, за свою самотність, за те, що нас в ясну днину картають , бо — сонячне світло зрадливе. Ціле життя мені чогось не доставало, я побивалася за чимось і завсіди надаремне. Може, ти, моя наслідниця, ліпше мене зрозумієш. Ангелику мій, єдина радосте моя, нащо те все? Чому не може все так бути, як люди хотять, як
Сказавши це, старуха обернулася до їмості, що мала очі та вуха тільки для свого чоловіка і доньки і, піднісши визивним рухом руку, кликнула:
— Давай чарку, донцю, нехай вип’ю на щастя Еви! Нині я дихаю ще вчорашнім переживанням, а ти, Ево, вспокійся, ти чула, що твій батько вибачив тобі. Він добрий і мудрий, — він душпастир. Хто ж інший має прощати, як не він?
О. Захарій підніс руку, наказуючи мовчанку, але вона говорила далі.
— Гадаєш, дитинко, що був би прокляв? Пусте!.. Хто проклинає любов, той проклинає молодість.
І, сказавши це, вийшла з кімнати, а дівчина поспішила за нею.
О. Захарій звернувся до Юліяна, що сперся коло вікна у поважній задумі.
— Чи я вас добре зрозумів, Цезаревичу, чи справді ви рішилися вступити на богослов’я?
— Так, отче, — відповів Юліян. — І тепер я хотів вас ще спитати, чи вам досить цього з моєї сторони?
О. Захарій поглянув зачудовано на нього.
— З вашої сторони? Ага! — і вдарив себе злегка по чолі. — Ви себе хочете мені в жертву принести, молодий чоловіче? Що вам до голови прийшло? Я на це ніколи не дозволю!
— Так, я рішився, — відповів Юліян, зложивши руки на грудях.
— Так знайте, що я з вами не годжуся. Поступайте, як хочете.
О. Захарій почав роздратований ходити по хаті.
— Що за ідея!
Юліян здвигав мовчки плечима.
— Небавком я виїду до Львова [103] . Хіба, може, хорий батько затримає мене якийсь час дома, та нічого не змінить моєї постанови. Чи маєте ще якісь бажання, отче, або доручення щодо Еви? Я буду старатися їх точно сповнити.
103
С. 277 — Львів— місто в Західній Україні, на ріці Полтві. Львів заснував князь Данило Галицький. Вперше місто згадується в літописах під 1256 р. Центр Галичини.
— Ні, — відповів нервово душпастир. — Хіба ще хотів би вам доказати, що це з вашої сторони рисковна гра вступати у стан, до якого не почуваєте покликання, хоча я не таю, що мені було б мило мати за зятя богослова. Він по моїй смерти міг би перебрати тутешню громаду…
О. Захарій не встиг докінчити своїх дальших міркувань, бо їмость появилася в кімнаті, а з нею Ева.
Душпастир поглянув на свою доньку довгим поглядом.
—
— Так, отче, — відповів поважно Юліян.
— Чи ваші почування такі, що ви можете… але ні… — поправився нараз нетерпляче, — скажемо простіше. Чи ви почуваєте в собі силу дотримати своїй нареченій обіцянку? Ви… ви бували у світі і, щоб правду сказати, я вас тепер мало знаю.
Юліянове обличчя змінило колір.
— Як це питання торкається моєї дотеперішньої поведінки у вашій хаті, отче, то нехай воно мене не мине, — відповів він.
В його очах заблисла сльоза.
— Татунечку! — кликнула Ева, підбігла до батька і сховала своє личко на його грудях. — Що спонукує вас ображати Юліяна таким підозрінням?
— Мій коханий Юліяне, ти вражений, але батько, певно, не думав так зле. Татунечку!..
— Так, Ево, — обізвався врешті о. Захарій, здержуючись у ході. — До такого питання спонукала мене твоя вдача, Ево. Не відтягайте ніколи своєї руки від неї, Юліяне, тої руки, що врятувала її раз уже від смерти чи каліцтва. В Еві є щось непостійне, ріжні пориви, що раз рвуть її до доброго, часом до геройства, а часто і до нерозумних учинків. Якби до того ще не ті божевільні слова її бабуні, що в Еві збереглися всі прикмети Альбінських, то я ніколи не був би поставив такого питання.
— З бабунею справді треба числитися, вона небуденна, — обізвався з притиском Юліян.
— Вибачте, пане Цезаревич, — обізвалася тут нараз їмость. — Я маю також кілька слів сказати, хоч цілком про щось інше. Я не знаю, чому тут стільки зайвого говорити, замість того, що найважніше. Краще нам спільно обрадити, коли мало б відбутися вінчання, ніж розводитися над вдачею Еви і над вашою постановою.
— Я прийду в означений час за Евою, отче, — обізвався Юліян твердо, — але раніше мушу сам із собою поладнати. Я не хочу бути лише чоловіком своєї жінки.
Їмость подивилася заляканими очима на Юліяна.
— А Ева, а весілля? — спитала майже з розпукою.
— Ева буде до того часу при вас.
Ева, що ще тулилася до нареченого, прокинулась при тих словах з цілою живістю своєї вдачі:
— Юліяне! — кликнула, — що тобі Бог дав? Я буду при батьках, тут? Тобі не відомі мої наміри? Ти вже забув, що я вчора говорила, що їду на медичний факультет і що через те між мною і батьком дійшло до непорозуміння?
— На медичний факультет? — відповів він. — Так, ти говорила про це, це правда. Але тепер ти повинна зрозуміти, що твій замір мусить уступити перед іншими обов’язками. Відколи ти стала моєю, нареченою богослова, ти не можеш віддаватися медичним студіям.
— Юліяне! — кликнула Ева і сплеснула в долоні, — богословом? Ти — богословом? Відколи це? Я ніколи не чула з твоїх уст, щоб ти хотів коли бути священиком. Я уявляла собі тебе не інакше як ученим, професором, урядовцем, військовим, усім іншим, але ніколи попом! Ні, ніколи попом!
— Попом? — повторив Юліян придушеним голосом. — Ево, схаменися, що говориш? Чим є твій батько? Не священиком?
— Залишіть її, Юліяне, — вмішався о. Захарій, дуже супокійний, усміхаючись гірко. — Вона ніколи неправдою не орудувала і тепер сказала те, що думала.