Апостол черні
Шрифт:
— Я гадав би маму забрати до себе, коли ви вже таку тему порушуєте. Але вам нема чого такими гадками займатися. Дасть Господь, криза у вас промине і ви ще проживете між нами… тепер займайтеся тільки собою.
Батько заперечив головою.
— Як уже, певно, тобі відомо, були в нас моя сестра, тета Софія з тетою Олею Альбінською відвідати мене. Коли я їм, особливо моїй сестрі, одверто говорив про стан свого здоров’я і, як старшу та єдину мою родину просив заопікуватися нашою мамою, особливо Оксаною по моїй смерти, вони подали мені, щоб мене успокоїти, готове рішення, і я мусів на нього дати свою згоду. Мати про це ще нічого не знає. Тета Софія забере
Опустив голову і полежав часок із заплющеними очима. Юліян, схиливши голову, заслонив рукою очі, щоб батько не доглянув, як у них зібралися сльози. Він ніяк не міг погодитися з гадкою, щоб це втілення енергії та залізної волі могло перестати існувати.
— Юліяне!
Юліян прокинувся і звернув лице до батька.
— Тепер до тебе. Отже, ти записався на класичну філологію [104] ?
— Ще ні, тату.
— Але вступиш на той факультет?
104
С. 283 — класична філологія— наука, що вивчає світ стародавніх греків і римлян. Вивчення грецької і латинської мов, античної літератури.
— Вже ні, тату.
Батько підняв голову.
— Може, знов їдеш?
— Виїду.
Батькові заблисли очі і щось ніби усміх на його уста:
— Знову з Едвардом? Він тобою кермує. Але що це я говорю? Мене вже нема. Поступай, як знаєш. Я думав, що хоч до мого кінця залишишся між цими стінами, де жили ми традиційним, патріархальним життям, щоб мама, як мене будуть спускати в землю, не була сама. А тебе, як журавля, все наново манить кудись-то в вирій.
— Я не з Едвардом виїду, тату. Я змінив свою постанову: вступаю на богослов’я. Туди стелиться мені дорога. Саме, як ви сказали, традиційна і патріархальна.
— Підойми мене, сину, і повтори ще раз.
— Я вступлю до семінарії, на богослов’я до Львова.
— Ти мене дуриш?
— Я вас люблю, тату, і кажу святу правду.
— Але чому? — і хорий знову намагався піднятися. — На богослов’я? З якої причини? Ти скажи, щоб я не вмер, не дізнавшись, чому ти, не почуваючи в собі ніколи звання до… — і урвав.
— Я вступаю на богослов’я без фальшу в душі, щоб міг із чистим сумлінням людям в очі дивитись. У душі віднайду супокій і рівновагу щойно тоді, коли візьму тягар на себе. Я не хочу перед самим собою паленіти, що не відпокутував свої молоді проступки, головно один такий. Я хочу у самому собі побороти те, що для мене таке важне, щоб здобути право називати себе чесним. Я їду, тату, як покутник на богослов’я. Це моя тайна. Але не перед вами…
— Підсунь мене вище, сину.
— Ви дивуєтеся цьому. Коли я вернувся з подорожі, я так не говорив, я був юнак. Але я пережив одну подію і став видющим, неначе відразу дозрів.
— Я тебе не розумію…
Юліян притиснув своє обличчя до батьківських вихуділих рук і говорив:
— Я свого часу врятував найчеснішому, найідеальнішому з душпастирів доньку від небезпеки, а, може, і його самого. Від того часу він називав мене спасителем
Хорий порушив головою; на його лиці показався вираз гніву.
— Ти к р а в…
— Назвіть це, як хочете.
— Слабосильний, як д і д о.
А по хвилині напруження спитав:
— Хто ж це такий?
— Той, тату, звідки я недавно вернувся, — о. Захарій, а вона, вже тепер моя наречена, внучка пані Орелецької, вашої знайомої з хлоп’ячих літ.
Хорий дивився, наче непритомно, на сина, якби шукав давніх споминів:
— Орелецька з дому Альбінських? Ах, хлопче, це якась інтрига демонів! І ти для нього, для того душпастиря це робиш?
— Він вибачив мені, тату.
Хорий усміхнувся недовірчиво.
— Чи міг?
Юліян здвигнув плечима:
— Є злочини, тату, для яких нема вибачення. Мені здається, жаден суддя не осудив би мене так суворо, як осуджує мене моє власне сумління. Тому піду на богослов’я, а потім і в народ. Покину свої мрії і пожертвую себе тій діяльності, яка ніколи мене не манила. Коли моя амбіція, якась погорда, якесь легковаження для того стану щезнуть, і я переможу себе, щоб стати трудовиком , мій нарід буде мою працю благословити, тоді я буду із свого життя вдоволений і підойму чоло гордо.
По хвилині відпочинку батько більше до себе, ніж до сина, обізвався:
— А кров Альбінських, а наші противники?
— Я її люблю, тату. Хай буде, що буде, а вона мені дорога, — відповів Юліян. — Вона українка і батьки її українці.
— Але Орелецька не нашої нації. Кров з кров’ю змішається, і ворожий елемент брав віддавна верх над нами. Стережися, щоб ти не потонув у ворожім таборі. Ти однісінький наслідник Цезаревичів. Заверни, коли час.
— Ні, тату. Мій жереб упав.
— Заманила у вир. Я, хоч який обезсилений і вже не для цього світа, а повторяю: це все наче не діло людських рук.
Притягнув руку сина до своїх грудей і грубі сльози сплинули по його вихуділих щоках.
— Жаден з Цезаревичів не був зрадником, — прошептав він.
— І не буде, тату, — докінчив Юліян твердо.
Довга година минула.
Незамітно налягли осінні сутінки на цілу кімнату і настала тиша. Вона зливалася з чимраз то густішою темнотою. Одностайне тикання великого старосвітського стінного годинника, який доглядала роками рука майстра, нараз замовкло.
Юліян прокинувся.
Ледве чутний дотик чиєїсь руки до його чола збудив його.
На порозі стояла жіноча постать, що тримала високо світло, яке, розпливаючись матовою ясністю над її обличчям, надавало їй вигляд святої постаті. Нечутно наблизилася вона до постелі і обоє з сином схилилися враз над недужим.
Майстра не стало.
По похороні батька і переносинах мами в гори, до тети Софії та Оксани, Юліян відвідав їх на кілька днів.
Виїжджаючи вже зовсім з гір, вертався з Оксаною, що проводила його на двірець, дорогою попри ліс. Ранок був чудовий: осінній, трохи холодний, як звичайно буває у горах. З деяких яруг між горами клубилися мряки та, пронизувані струями сонця, розпливалися у біленькі, дитячі хмарки, що, знявшись у синяву, линули кудись у безвісти. Галуззя старих смерек звисало попри білу тверду дорогу густими перлинами роси.