Апостол черні
Шрифт:
— Я боявся нині старим мостом переходити, — обізвався Олекса. — Сіно так, якби пропало, бараболя під корчем зогниє, бідна бджола зів’яла…
— Листонош удруге ще не був?
— Був, але лиш до старшої панни була господарська газета.
— А всі здорові і все в порядку там у нас нагорі? — спитав Альбінський.
— Та ніби здорові і в порядку, пане, тільки цієї ночі зсунувся в салоні образ покійної пані із стіни на землю і роздерся надвоє.
Альбінським якби щось підкинуло.
— Портрет покійної пані, той великий, на головній стіні? Як це могло статися?
— Хто його знає? Впав та й роздерся. Панна Оля скрикнула «Єзус Марія!» і вдарила в долоні, коли я їй це розказав. Коли я хотів покійницю назад повісити, вона заборонила і казала, що по роботі сама це зробить, бо тепер не має часу.
Альбінський станув на рівні ноги і, відгортаючи волосся з чола, зморщив його грізно.
— То ніхто не винен, лише ви обоє самі, особливо старша панна. Ви з тими своїми вічними порядками і обтиранням порохів, певно, нарушили цвях у стіні. Вас усіх варто з хати повиганяти!..
— Все може бути, пане. Я лиш кажу…
— Забирайся. Де панна Оля?
— У коморі чи в їдальні. Вони дуже в роботі.
— До лиха з тою роботою, Олексо! Товчуться з нею від кількох день, а зайти сюди до мене, поспитати, чи мені чого не треба, не прийдуть. Кілько разів я не наказував, щоб мені про все здавали звіт, якщо в хаті скоїться добре чи лихе.
— Ara, — схаменувся Олекса, — от що я ще хотів доказати, та за образом був би забув. Срібний голуб, той чубатий, що панна Дорочка (що я кажу!) пані Дорочка собі вибрала і випестила, згинув цієї ночі, і я найшов його мертвим у зільнику.
З очей Альбінського, якого можна було старцем назвати, блиснуло майже молодечим вогнем гніву.
— Ти що не скажеш, Олексо, то все глупотою дише, стара баба з тебе. Іди і зачини двері від моєї веранди, бо віє.
Господар дому наче тільки ждав, щоб за слугою зачинилися двері. Відкинув з колін теплу шкіру і попрямував до салону. Тут станув, як остовпілий. Великий портрет його жінки з літ молодости, з білим, прозорим серпанком, лежав на землі. Цвях був прибитий на своїм місці. Альбінський оглянувся по обширній кімнаті, мовби шукав за винуватцем. Глибока тиша заповняла кімнату і лиш знадвору було чути, як бився голосно дощ об великі вікна, як бушував вітер і як нісся тяжкий шум. Це був шум розіграної ріки і шум шпилькових лісів.
Альбінський підняв портрет із землі, поставив його до стіни і задивився на нього. Яка гарна була тоді його дружина, та дорога, єдина. Пригадував, як по шлюбі замовив портрет у славного артиста, що перебував у Ґанинґаймів, щоб мати її назавжди такою молодою. Пригадував далі клопоти, зв’язані з тодішнім матеріальним становищем хлібодавців , як над пропастю висіло все його існування, ріжні свої вчинки з того часу під впливом людської обмежености, недбальства та слабої волі, ситуації, в яких використовував слабших, коли казав собі з погордою для себе: «Хто хоче бути молотом — мусить уміти бути і ковалом» [110] . Матеріальні здобутки вийшли блискучі, але рівночасно Немизис [111] забрала йому її з собою — ту найдорожчу цвітку враз з новонародженим немовлятком-сином, а потім майже всі діти, поки не залишився сам, як пустир.
110
С. 300 — «Хто хоче бути молотом — мусить бути і ковадлом»— це вислів, який О. Кобилянська вклала в уста пана Альфонса Альбінського. Він виражає думку про вміння підлаштовуватися під обставини, вигідно використовувати ситуацію, експлуатувати слабших людей.
У «Словарі української мови» Б. Грінченка (1908) наведено прислів’я:
Вліз між молот і ковадло. (За Номисом).
111
С. 300 — Немизис — Немезіда, Немесіда— у давньогрецькій міфології — богиня помсти, яка карає за порушення суспільних і моральних норм. Переносно вживається як загальна назва невідворотної відплати, помсти.
Цей образ в романі О. Кобилянської фігурує у спогадах старого вже пана Альфонса Альбінського. На перше місце він ставив матеріальні здобутки, часто нечесним шляхом надбані. Використовуючи на свою користь слабших, не думав про те, що все мусить мати відплату. Проте доля давала йому збагатитися, водночас забравши найрідніших: дружину й дітей. Такою була помста Немезіди. Оперування іменами з античної міфології є характерним для роману «Апостол черні» О. Кобилянської, як і для інших творів, приміром, її повісті «Ніоба».
Найстарша донька ще в молодім віці вийшла за вдівця, багатого, чесного купця, німця Вальде, батька одніського сина, тепер військового лікаря, а єдина внучка, наймолодшої, також уже покійної доньки — Дора подружена не з ким іншим, як саме з єдиним сином того купця-зятя, лікарем Егоном Вальде.
Їх саме дожидали сьогодні надвечір перед пошлюбною подорожжю молодих.
Альбінський закрив обличчя долонями. Так на нього находив сум і тяжкі спомини по втрачених дітях. Так мало залишилося йому з тих блискучих часів, часів панування Ґанинґаймів, із його колишньої сили і становища.
Коли подався в їдальню, застав свою братаницю Ольгу Альбінську, — потрохи вже посивілу, струнку, з папіроскою в устах. Вона переглядала ще раз прибраний у цвіти, порцеляну та срібло стіл до вечері для новоженців , а з ними і найстаршої доньки вуйка Альфонса, її кузинки — пані Цецилії Вальде, що справила в себе весілля для єдиної своєї сестрінки Дори та її пасерба, військового лікаря Егона Вальде. Коло стола біля тети Олі стояла одягнена в гумовий плащ, готова до відходу дівоча постать — Оксана Цезаревич, надягаючи рукавиці.
При появі Альбінського збентежилася. Він так чудно до неї ставився, якби не знав, як, властиво, з нею поводитись: раз ласкаво, раз похмуро, раз як до дитини, то як до поважної жінки на становищі.
— Це все добре і гарно, Ольго, — сказав директор не без вдоволення, кинувши оком знавця на стіл, по-панськи вкритий. — Але справа з портретом, з портретом, Ольго, попсувала мені гумор. Як це могло статися? І то саме нині. Нині вже нічого не кажу, бо не хочу собі вечора псувати, але якби не так… ти знаєш…
— Знаю, вуйку! — відповіла панна Альбінська спокійно, не підводячи очей та пересуваючи тарелі.
Півгодини пізніше Ольга майже з тріумфом принесла показати вуйкові портрет, що здалека виглядав не нарушений .
— Хоч би і не можна було його направити, — сказала, — то «жива копія» з нього все нам залишилася.
— Тобі також дотепи не в пору до голови впадають, — відповів сухо вуйко.
— Не в пору, вуйку? — сказала та оглянулася. — Наша Дора, вуєчку, наша Дора — чи це не чиста копія своєї покійної бабуні? Хто з всіх ваших дітей перебрав так цілковито її риси, очі, ті глибокі карі очі, барву її волосся, як не єдина її внучка Дора? Чи не маю рації?
— Маєш рацію, донько, — притакнув Альбінський і, постоявши біля неї в салоні, доки не повісила портрет на своє місце, задивився на двір.
Легко і певно зіскочила панна Альбінська з крісла і, сівши недалеко вуйка, витягнула з кишені папіросницю і з якимось внутрішнім вдоволенням почала курити.
Її думки кружляли коло Дори, бабуниної копії. Дора жила тут, дома, по смерти батьків перед вступом до школи; її доглядали і виховували, мов під шклом, — це ж була одиначка в діда і в тітки Ціллі Вальде. Коли настав час, тітка відвезла її до Перемиського дівочого інституту на бажання померлих родичів, особливо батька — вчителя Могиленка. Звідти на бажання молодої матері-вдовиці переїхала до виховного заведення у В., щоб вивчитися німецької мови, музики, трохи співу або гри на якімсь інструменті.