Апостол черні
Шрифт:
..........................................................................
Якось дивно склалося так, що в пору, коли прибула повдовіла пані Цезаревич до своєї братової пані Софії Рибко, директор Альбінський привіз до себе свою, тяжким горем прибиту 17-літню повдовілу внучку.
Дора помагала теті у господарстві і обі перебували разом на пожиточній праці довгий час. Під впливом тети Дора ставала чимраз спокійніша. Тета Оля не говорила багато, вона і не любила пестити, але те, що притягало до неї, це була свіжість її духа, природність. Хто і не хотів, мусів покладати віру в її слово і виявлятись перед нею щиро і одверто.
Дора
Годинами ходила на проходи. То лісом, де почувала себе, мов у святині, то каменистими стежками, де стрічалась із гірськими людьми і вислухувала супокійно їх жалі та радісні події, то споглядала задумливо на сусідні заліснені верхи та тонула у божеській красі природи.
Любила пересиджувати над потоками, що спадали голосно, заглушуючи інші звуки, у розгоні почерез скалисті стіни. Там, де плила гірська ріка і місцями, здавалося, наче сунулася вперед, вона ті місця обминала. Зелена, понура вода манила її своєю лякливою тайною і викликала мороз на тілі. Як дика серна, що іноді з нічого, від одного несподіваного, ледве замітного шелесту в лісі сполошена, утікала, так утікала і Дора. Ліс мав свої тайни, а вона їх ще не знала. Не хотіла знати. Зате так, на самоті, без товариства, полишена виключно на свої сили, ніби дужчала.
Любила Дора заходити на Мельниківку і тому, що тут пригадував їй кожний куток дитячі літа. Сюди приносили її з великого мешкання, коли сильно плакала і нелегко було чим-не-будь її заспокоїти. Коли була слухняна, особливо при науці, бувало, дозволяли їй іти з тетою Олею на Мельниківку. Тут в одній з кімнат відкрила Дора одного разу одну річ, яка зачудувала її і врадувала чимало. Була це прядка з колесом, на якій пряла ще її покійна бабуня Альбінська, а пізніше й тета Оля. Прядка не стояла тут невживана. Видко було, що вона ще недавно була в руху. На куделі при прядці знаходився гарно приготований лен , а на гребені звиті напрядені нитки.
— Тіточко, — сказала вона ще того вечора до панни Альбінської, коли обі розходилися до своїх кімнат на супочинок, — ви мусите мене навчити прясти. Наші бабки і прабабки всі вміли прясти. І моя бабуня, напевно, теж.
— Твоя бабуня дуже любила прясти, а дідо гнівався, що вона підтримує старосвітчину, бо з жінок гірничих урядовців ніхто цим не займався. Він все тримався здалека від демократичних почувань і не любив, щоб його хата нагадувала село і «низи».
— А чому ж дідо з попівською донькою оженився? Урядничих доньок, певно, було досить.
— Ах, тоді бабуня була донькою вже не звичайного душпастиря, а вище поставленої духовної особи і з літературної праці знаної особи. І гарна була, Доро. Із своїм білим личком і очима, як у серни, із своєю незвичайною солодкістю в усміху, і виразом обличчя вміла чарувати. Та все бували моменти, де він… — і тут урвала.
Дора не питала більше.
Вона знала бабуню лише з портрету і перед ним могла вистоювати годинами.
— Ах, тіточко, — додала з якимось нервовим поспіхом молода вдова. — Ви мене мусите всього навчити, що самі знаєте. Коли я так подумаю, скільки всього знають інші дівчата, жінки і взагалі мої ровесниці, то я видаюся собі проти них наче без змісту, і по цім світі, мов автомат, блукаю… Мені соромно. І коли я так думками вперед іду, тіточко, то Егон мусів у глибині душі перед моєю беззмістовністю і невеликим знанням очі зачиняти, бо інакше за що мене так дуже любив?
— Любов — тайна, зозулько, — відповіла панна Альбінська і відвернулася.
Про гарні дружні зносини, як вони іноді між шляхотнішим
— Я собі запросила моїх добре знайомих на маленькі сплітки , а ви нас бойкотуєте, вуйку, чому?
— Бо я не хочу вашу єдність своєю присутністю нарушувати, — відповів.
Станувши раз проти Цезаревичів на становищі ображеного колишнього високого урядовця за «безпідставне» підозріння у справі самовбивства капітана Цезаревича та з принципу тримаючись осторонь зносин з українцями, він не уступав із цього свого становища. Українців Цезаревичів заступав тут тільки жіночий пол, бо єдиний їх нащадок мужчина перебував далеко. Тета Оля, сирота по його браті, із вступом у дім вуйка заявила одверто, коли цей забажав, щоб вона в його хаті говорила тільки його матірною мовою, що вона по мамі, хоч і знімченій, — українка і нехай він не порушує цієї справи. І хоч ніколи не виявляла своїх симпатій якоїсь одної народности, говорила свобідно обома мовами і німецькою. Тета Оля, заступаючи маму сиротам, згідно з бажанням покійної, плекала в них любов до матірної української мови і до свого народу, вчила не вирікатися його і не приносити йому сорому безхарактерністю. Від хвилини, як перебрала вона обов’язок заступати дітям у вихованні маму, вона перестала існувати для себе. Її вуйко, в усіх напрямках мудрий та освічений, ішов їй на руку у вихованні дітей, лиш у вихованні синів у національному дусі забороняв їй брати участь, щоб вона і не починала. З того виходили іноді серед молодого покоління дисонанси між синами і сестрами.
Більш як два роки минуло від часу, як повдовіла Дора Вальде прийшла до здоров’я, стала зрівноважена, набрала охоти до життя і праці і мов не оглядалася за минулим.
— Чого? — сказала раз до тети Олі, — порпатися в минувшині, шукати того, чого ніколи найти не можна? Я мала його, я чула його серце, вибрану душу і я почувала себе ліпшою і ціннішою, ось і тому вже більше не нарікаю. Видно, Егонова смерть була необхідна, як і моє життя необхідне.
Її очі дивились тоді з-під білого чола з незбагненною тугою і вона так тонула в думках, наче шукала утраченого щастя. Молоді уста, сумно зарисовані, надавали її обличчю у таких хвилинах поривного виразу. Вона вже не збігала, як давніше з Мельниківки, мов газеля . Втаємничена панею Альбінською у світ бджільництва, вона потонула в ньому з такою повагою, що починала зрівнюватись у славі доброї пасічниці з тетою Олею.
З міста вислав їй тесть прегарний інструмент-фортепіян, замовлений на нову посаду померлого лікаря Егона. Дора в горах заприязнилася з ним і віддавалася виключно класичній музиці. Займалася нею поважно, мов розв’язувала проблеми, а від співу, що виривався в неї іноді сам на уста, стримувалася, майже полохалася свого власного голосу. Та коли співала, то так, що дехто з слухачів плакав від її чарівного голосу. Коли кінчала, а в хаті панувала тиша, вона сама переривала мовчанку, щоб лиш не допустити слухачів до висказання її підхлібних слів, яких не любила слухати.