Апостол черні
Шрифт:
Найкраща саля малого містечка була переповнена, публика ріжних націй захоплювалася українськими піснями, що були в тих околицях мало знані. На закінчення відспівали славну пісню німецького композитора Абта [113] «Над озером» до таких слів:
Die bleiche K"onigstochter liegt unten tief im See, Sie greift in die goldenen Saiten sie singt so s"uss und so weh. Sie singt von den Tagen der Jugend, vom goldenen begl"uckenden Mai, und wie das nun alles verloren und wie das nun alles vorbei. Es klang herauf, aus dem Grunde als ob eine Saite zersprang, als ob sie dort l"auten eint"onigen Grabesgesang.113
С. 322 — Абт
У романі О. Кобилянської згадано «славну пісню німецького композитора Абта „Над озером“», яку виконали на закінчення концерту семінаристи-богослови на чолі з Юліяном Цезаревичем. І далі наводяться три чотирирядкові строфи «Пісні над озером» німецькою мовою. Існує два переклади цього твору по-українськи.
У львівському виданні 1994 р. (вступ. слово та підготовка тексту Євгена Куртяка) подано переклад з німецької Богдана Гавришківа:
Царівна в глибокому морі Лежить бліда і сумна. Торкаючись струн золотистих, Ніжно співає вона. Співає про юності пору Щасливу й буяння весни, Про те, як її не цінили, Марнотратили, не берегли. Долинули раптом з провалля Звуки, мов трісла струна, Немов там внизу монотонно З дзвінком походжає трунар.У тернопільському виданні 1994 р. (автор вступ. статті та упорядник Марія Крупа) подано переклад з німецької Майї Дітчук:
Бліда печальна королівна Глибоко в озері на дні Струн дотикається чарівних У співі ніжнім і сумнім. Вона співає — там про юність І про щасливі дні весни Й про те, як втрачені вони. Ті звуки виринають знизу, Здається, лопнула струна, І довгу монотонну пісню Веде вона.З дому Альбінського не було, крім панни Альбінської, нікого. Він виїхав із своєю внучкою до сусіднього села, щоб у тамошнього лісничого довідатися, чи не добиралися непрошені руки до Дориного лісу на вориння . Вернулись трохи пізно так, що могли піти хіба на другу частину концерту. Дора хоч мала охоту піти, не мала відваги виконати це своє бажання.
— Невелика втрата, коли і не почуєш, — сказав їй дідо, — почуєш на другий рік. Їм лише палець покажи і зараз прибудуть. Своїми піснями хочуть симпатію серед інших націй здобути, бо чим іншим?
— Дідуню, не говоріть таке, — відповіла Дора. — Що вам винна українська пісня? А коли, як кажете, нею агітують, то це право кожного, коли гарно це роблять… Чи ви не здаєте собі справи, що рвете мені серце?
— Рву тобі серце?! Жаль тобі тих, що будуть «чернь» проти наших бунтувати?
— Не забувайте, що це мої земляки.
— Земляки! Бачу вже вплив української бібліотеки і візити у старім шкільнім будинку! Іди, Доро, напийся свіжої води з малиновим соком і лягай, я змучений. І пам’ятай: не хвилюй мене такими розмовами.
Поцілував її в чоло, а коли вона схилилася, щоб зложити поцілунок на його руці на добраніч, велика сльоза впала на ту руку.
Рано-ранесенько, коли птахи і бджоли почали вилітати із своїх домівок і десь на полонині тільки чабани бачили перші світляні стрілки, молода вдова ще досипляла, почула якийсь далекий спів. Спів зливався з її сном, закрадався до її душі, голубив.
Вона розплющила очі, заслонюючи обличчя руками, і потонула в ньому. Чула українську пісню. Цілий хор співав із стуленими устами, а між ними пробивався один голос. Він виростав, розливався. У поривній красі тремтів, наче оповідав казку. Щось вдерлося силоміць до дна її душі, а там на дні верховодив один прекрасний голос, що заглушував усі інші.
— Концертанти , мабуть, знали, — говорив при обіді директор Альбінський, — кому треба ще заспівати, коли на прощання зранку без уваги на людей, що сплять, повторяли свій концерт.
— За що я вельми їм вдячна, — відповіла панна Альбінська і звернула спокійно бесіду на іншу тему.
Літо минуло, настала осінь, заповідаючи свій прихід полум’яно-жовтявим чи червоним листям дерев по садах. Зелень смеречини по горах між березиною та бучиною виглядала, як колоністи, що опинилися на чужій землі.
На каштановій алеї появлялася часто струнка жіноча постать з легкою накидкою на плечах або чорною тонкою тканиною на золотоволосій голові і спішила вгору, поки не щезла за дверима старого шкільного будинку.
Це Дора Вальде. По своїй господарській праці вона любила відвідувати смерком Оксану. Коли входила, стіл покривався шкільними зшитками, і вона з молодою вчителькою поправляла скоро і точно, доки не скінчили праці. Щойно тоді, опираючись плечима, мов потомлені бюрократи об спинки крісел, починали, якби за нагороду, про ріжне з душі говорити.
Тут, «нагорі», всім було відомо, що директор не був їх прихильником, і теж кликали її до себе умовленими знаками. Ніхто, крім панни Альбінської та Олекси, не знав, що Дора тайком із продаваного меду купувала речі для бідних дітей і помагала на св. Миколая шити теплі грубі панчохи, шапочки та камаші .
Листопадові мряки почали чимраз рідше налягати, аж по одній спокійній ночі побачили зранку мешканці землю, покриту снігом. Раз, коли земля повна була цього нового снігу, галуззя вгиналося, засвітилося на узгір’ї гостинне вікно.
— Оксана мене кличе, — прошепотіла Дора із стриманою радістю до тети. — Певно, щось нового на Миколайка здобули. Я пішла б туди. Як кажете?
— Сьогодні ти це залиши. Сніг по коліна і, як бачиш, не перестає падати. Я маю і так у місті важне діло і мушу поїхати саньми, то загляну до Оксани сама. Дідуня не можна самого в хаті залишати. Він цього не любить.
Дора всунула невеличкий пакуночок теті:
— Це Оксані, тіточко, свіжі медівнички, коли вернеться зі школи, нехай це буде привіт від мене.
Коли сутінки впали на кімнату, Дора майже несвідомо підходить до відкритого фортепіяну. Її не тягне до класичної музики, ні до хоровитих вальсів Шопена [114] , а тягне до тої мелодії, яку чула ще малою дівчинкою і пізніше ще по церквах, бо по салонах ніколи її не чула. Вона кладе руки на клявіатуру і викликує з них звільна прастару коляду «Бог предвічний…» [115] .
Нараз за нею:
— Доро!
Вона прокинулася. Це голос дідуня: «Це ти граєш?!»
114
С. 325 — Шопен Фридерик Францішек (1810—1849) — польський композитор і піаніст — створив новий стиль фортепіанного письма і виконання, новий жанр фортепіанної балади. Твори: два концерти для фортепіано з оркестром (1829, 1830), чотири п’єси, три сонати, чотири балади, експромти, ноктюрни, етюди, полонези, мазурки, пісні. Творчість Шопена пройнята пісенністю польського та інших слов’янських народів, зокрема й українського.
115
С. 325 — «[…] прастару коляду „Бог предвічний…“»
Із Різдвом, яке є найвеличнішим святом зимового циклу, тісно пов’язаний обряд колядування, що своїми витоками сягає дохристиянських часів.
Українські колядки мають християнсько-релігійний зміст. До них належить одна з найвідоміших, знана під назвою «Бог предвічний», а за першим рядком — «Бог предвічний народився».
Наводимо її текст повністю:
Бог предвічний народився, Прийшов днесь із небес, Щоб спасти люд свій весь, І утішився. В Вифлеємі народився: Месія, Христос наш І Пан наш, для всіх нас Нам народився. Ознаймив се Ангел Божий: Наперед пастирям, А вчера звіздарям І земним звірям. Діва Сина як породила, Звізда — ста, де Христа, Невіста Пречиста Сина зродила. Тріє цари несуть дари До Вифлеєм-міста, Де Діва Пречиста Сина повила. Звізда їм ся об ’явила В дорозі о Бозі, При волі, при ослі їм ознаймила: — Тріє царі, де ідете? — Ми ідем в Вифлеем З желанєм, спокоєм І повернемся. Іншим путем повернули, Погану, безстидну, Безбожну Іроду Не повідали. Йосифові Ангел мовить: — З Дитятком і з Матков, З бидлятком, ослятком Най ся хоронить. «Слава Богу!» заспіваймо, Честь Сину Божому І Пану нашому Поклін віддаймо.(З кн.: Колядки і щедрівки / Передм. Р. Кирчіва; стаття М. Глушка. — [Б. p., б. в.]. — С. 54—55).
У романі «Апостол черні» О. Кобилянська передає розмову Дори Вальде з її дідом, паном Альбінським. Виникла суперечка щодо музики, яку грала на фортепіано Дора. Вона відстоює те, що «прастара коляда „Бог предвічний…“» мусить звучати, бо нагадує «наближення найсвятішої ночі», тобто Святого Вечора і Різдва. Сама Дора ще в дитинстві по церквах чула цю колядку. Її вона протиставляє класичній музиці і вальсам Шопена.
Вона притакує головою і грає далі, майже не чуючи, що її голос зливається із звуками інструменту.
— Що ти маєш у думках, Доро?
— Чи не годиться, дідуню?
— Коли не маєш щось кращого під теперішній час, то… — і не докінчив.
— Теперішній час, дідуню, пригадує мені наближення найсвятішої ночі.
Дідо вийшов з кімнати. Небавком задзвонили перед домом сани.
— Чи ви були у Цезаревичів і передали медівники Оксані, тіточко?
— Передовсім я не була в Цезаревичів, лише у пані Рибко, так що Оксані передала пакетик на дорозі, коли вона верталась. Вона подякувала, врадувана, і зайде сама або приїде санками. «Миколайкове» добре складається.