Апостол черні

Кобылянская Ольга Юлиановна

— А нащо вона вікно освітлювала? Дурила мене?

— Вікно гостинної кімнати освітлене, бо гостя дістали — нареченого нашої Еви. Довідавшись про приїзд Юліяна Цезаревича, я вже не хотіла до них заходити.

— То я також не піду туди.

— Цезаревич приїхав просто з Покутівки, відвідав будучих тестів, щоб дещо про свою наречену довідатися, бо, може, вона до них пише частіше.

Між темними бровами Дори зробилися дві зморшки:

— Не знати, чого та Ева так закуталася в мовчанку. Безперечно, має багато іспитової праці. Але мовчати місяцями, не обзиватися ні до родичів, ні до нареченого я таки не могла би.

— Чую, що вона на кілька його листів прислала йому лише свою знимку без одного слова. Оригінальна дівчина.

Дора встала.

— Я хочу вийти, перейтися, не пізно?

— Чому пізно? Глянь на годинник, щойно лампи позасвічували.

Увійшов Альбінський.

— Мені причулося, що ти хочеш вийти? Пожди, я зараз одягну футро і підемо разом.

— Дуже радо, — відповіла Дора спокійно.

*

Ходила з дідунем, ішла, куди хотів, відповідала на його питання, та коли завернув на широку вулицю, де змітали сніг із тротуарів, нараз стала і хвилину дивилася кудись на узгір’я над каштановою алеєю. Дивилася пильно, як з одного невеличкого вікна блистіло світло. При фіртці з тополями, коли дідо увійшов в зільник, Дора сказала:

— Я ще лишуся трохи надворі, дідуню, хочу ще довше побути на свіжім повітрі, — і поспішила в алею каштанів.

Де-не-де світилися ліхтарі, сніг, хоч і підмітуваний, насідає грубою верствою на дорогу. Мала вже виходити з алеї, як почула за собою спішні кроки і знайомий голос.

— Ми за вами, пані Доро! — кликнула Оксана. — Вчора приїхав брат і ми, наговорившися досхочу, рішили вийти трохи у такий білий вечір. Може, захочете піти з нами поробити деякі невеличкі орудки на «Миколайка»?

Дора згодилася і Юліян, ідучи, оповідав, як вирвався з семинарії на недовгий час до Покутівки, як застав о. Захарія та їмость зажурених поважною недугою пані Орелецької, як бабуся хотіла б бачити Еву, а вертатись їй тепер з чужини не було на часі.

— А ми знову нічого не знали, що в Покутівці діється, — сказала пані Вальде. — Якби лиш мене так хотіли з дому пустити, я поїхала би хоч на недовгий час доглядати недужу. Вона ж рідна сестра мого діда. Що ти кажеш на це, Оксано?

— Тебе не пустять, — відповіла Оксана. — Тета Оля — може, але пан директор — ніколи.

— До Покутівки я міг би вас відпровадити, щоб самі не їхали, — обізвався Юліян і його погляд промайнув по ній, — одначе не міг би там залишатися. Я й так винятково дістав відпустку від ректора, маю ще іспити перед собою. Тому думав побути тільки на Миколая, котрий, може, і мені щось принесе, — і при цьому усміхнувся якось дивно.

Обі жінки станули перед виставою і радилися, чого і скільки треба купити, а Юліян проходжувався мовчки тротуаром. Задумався, пригадуючи, як батько дав йому читати свій денник , для нього написаний, як дістав від Зарка першу знимку Еви. Коли прокинувся з надуми і перед виставою пань уже не було, він зайшов до крамниці.

Дора саме побачила малий шліфований флакон на цвіти і казала собі його подати.

— Саме такий, лише трохи гарніший, з гіяцинтом я дістала весною від мого чоловіка ще під час заручин та, на жаль, він розбився. Запакуйте мені це.

«Від мого чоловіка, — повторив якийсь голос у Юліяновій душі і якесь прикре почування заворушилося в ньому. — Навіть двадцять чотирьох годин не прожила з ним і говорить про якогось чоловіка! Ні, не пара вона Еві!»

*

Другої днини настала заметіль. Снігом віяло так сильно, що двері, коли їх хто відчиняв, боролися з вітром. Ліси видніли, мов крізь білий серпанок.

Дора ходила поважно і стиха з кімнати тети Олі до діда і щохвилини зазирала до вікна. Її тягнуло вийти хоча б і в заметіль, але дідо противився у безнастанній тривозі за неї, навіть коли вона почувалась дуже здоровою і давала доказ своєї молодої сили і жвавости.

Та і в таку сніговію добився до них старий листонош і приніс два письма: одно — до тети Олі, друге — до директора, який, прочитавши його, сховав сквапно до кишені.

Лист до панни Альбінської був з Покутівки від о. Захарія і подавав до відома, що бабуня Орелецька тяжко хора, що вони приготовлені на катастрофу , і що бажала би побачитися як уже не з братом, то бодай з панною Альбінською. «Сирітку» Дору хотіла теж поблагословити.

Панна Альбінська, рішена до виїзду, поклала без вагання лист на стіл перед Альбінським і сказала, що виїде найдальше позавтра зранку.

— Але знаєте, вуйку, — додала, — я взяла б і Дору. Я знаю, як тета прив’язана до своєї Еви, як дуже тужить десь тепер за нею і ледве чи побачить її. Я забрала б Дору, щоб уприємнити їй, може, ті останні дні видом тої дитини, що така подібна до її покійної братової.

— В тебе вже сиве волосся, Ольго, а таке вигадуєш! Що тобі Господь дав? Узимі, у заметіль забирати дитину до вмираючої жінки? На те, щоб набралася прикрих вражінь або і простудилася? Її рідна внучка, «тяжко засмучена» її недугою, не може приїхати, але як та бабуня замкне очі, то загранична панна, заглиблена в науці, загорне без найменшого вагання цілий її маєток і буде його пропускати, напевно, не в ріднім краю! Ти, Ольго, як хочеш їхати сама, то їдь. Мені буде приємно, як хтось з моєї хати буде при ній в її останніх хвилинах життя, але Дори я ані за поріг не пущу з хати! Мені жаль сестри та її змарнованого життя, але знай, що інше так само важне.

З тими словами він вийняв з кишені заховане письмо і передав його панні Альбінській «на увагу».

Тета Оля читала лист від її кузинки, пані Ціллі Вальде із столиці. Її уста викривилися з легкою іронією. Пані Цілля та її чоловік хотіли запросити Дору до себе на Різдвяні свята, щоб нею по довгій відсутности натішитися і дати їй змогу ближче познайомитись з одним гарним молодим купцем, сином товариша Егонового батька. Він поважний і симпатичний, віддається совісно купецьким справам, горнеться до них, мов до своїх батьків. Коли Дора вже своє відсумувала, не вадило б їй пізнати інших молодих людей. Цей лист нехай сам батько візьме поважно «на увагу» і хоч на короткий час до них загляне, а певно не пожалує.