Апостол черні
Шрифт:
Помимо мого щирого зусилля, моєї пильности і симпатії до одних, а антипатії до других предметів, я провалився при матурі. І гадаєте з греки і латини, що їх переважно молодь боїться? Ні. З математики і фізики.
З почуттям зазнаного пониження я вернув додому. Не „плакав“ ні вогкими, ні сухими очима, ні з жалю, ні люти, якась тверда амбіція не дозволяла. Тай мав себе у власти, неабияк — лиш говорити не міг. Бабуня, поглянувши на мене, коли я увійшов по всім і кинув мовчки книжки і капелюх на стіл, відразу відгадала, що в мені діялося. Її очі впилися в моє лице, а я — о, як тямлю ту хвилю — приступив до неї і, кинувшись на її груди та стиснувши в обіймах, мов мав розтиснути її груди, вирвався, трутивши її набік, і вибіг у сад.
Вона опісля потішала мене… добра…, бачучи, що невдача при іспиті вплинула на мене глибше, чим вона сподівалася.
Опісля намовляла поволі… розважно ще раз повторити і пораз другий ставитись до іспиту; та я вже не хотів. Ще раз на шкільній лавці сидіти, ще раз те саме „любити“ і ненавидіти… ні. Я чув, що не вдержуся, і рішив інакше.
Правда, зі сторони її батька, був чималий опір проти мого н е у р я д н и ц т в а або бодай богословства, але на просьбу доньки і її матері не розбивати її щастя, протиставлячи тому мою зручність, з котрою можна було сміло і поважно і на будучність числити, далі гарне походження, бо все-таки „офіцерський син“, добре виховання, характерність, поверховність і т. ін., доки батько не вхопився за голову і забравши від мене слово „шанувати“ його дитину до гробу, а її впоминаючи не „жалуватись“ йому колись на годинникарські недостатки — згодився.
....................................................
Ми обоє з твоєю матір’ю дуже шанували бабуню. Вона була вдома наша провідниця, наша „пані“, як ми її жартом називали, і наша дорога бабуня.
Коли наставала неділя або яке урочисте свято, вона все одягалася в якусь свою шовкову чорну сукню, прибирала святочний чіпочок на білу голову і, висилаючи нас молодих до Божого дому, сама брала свій давній зужитий молитвенник і молилася півголосно з нього.
Коли одного разу я, натискаючи на неї, спитав її, чому вона оставила мене по помершім батькові так немилосердно в домі завідателя — противника нашого народу й ініціатора самоубивства мого батька, відбираючи тим мені одиноке родинне тепло, яке я посідав в ній і своїй сестрі, котре так потрібне дитині у вихованні, — вона відповіла: „Від хвилі, як я довідалася, що твій батько з безсилля втратив у грі в карти ваш маєток і відібрав собі життя, виставляючи вас нещасних незабезпечених без шеляга, неначе на вулиці і поневірку , мене обняло таке несказанне огірчення, жаль і ненависть до того, так званого, „доброго товариства“, де виучувано і піддержувано всяке таке нездарство, що я, сказавши собі твердо, що позаяк я сама ледве чи буду в силі виховувати одинокого оставшого українця, Цезаревича, по бажанні батька, на чесного чоловіка і українця-громадянина, рішила краще віддати тебе в строгі руки противника, де б тебе не дотикано в рукавицях, а противно виучувано зараня відноситись до молота і ковадла, гострити свої сили й опритомнювати, що життя… не іграшка з судьбою, а одна тяжка боротьба.
Я знала, що завідатель і його окружения не будуть уважати за відповідний до сполонізування матеріал, хоч і якого ще молодого українського потомка, але навідворот, лиш за потомка небезпечного для їх племени — хоч би лиш і одиниці — „споконвіку“ збудять в тобі амбіцію, опір і ненависть і ти скорше духово дозрієш.
Знов була я і пересвідчена в тім, хто є жінка завідателя і що під її ангельським крилом материнської вдачі тобі не стане побут в її домі пеклом, і голоду і холоду ти за час твого побуту не зазнаєш.
Одним словом, по моїм роздумуванні, вийшло так, що ліпше дати тебе в чужі, хоч би і ворожі руки, до якогось часу на виховання, чим держати в себе у недостатках, обдавати м’якими почуваннями бабуні і сестри, боротися рівночасно з хлоп’ячим, випещеним батьком, непослухом, або, може, і по батькові унаслідженим слабосиллям чи зародком нахилу до безжурного життя, тим більше, що сей, обурюючися іноді на невідрадні матеріальні обставини, в яких приходилося по більшій части жити військовим, говорив, що скорше дав би тебе до вивчення ремісництва, коли б не вдалося набути вищої освіти, чим на офіцера, що має назверх виказувати блиск, елеганцію, а в дійсности прив’язаний нужденною платнею — до порожнього жолоба з обов’язком кождої хвилі віддавати життя за вітчизну…
Тому і лиш тому трутила я тебе на ласку і неласку судьби в дім завідателя, до котрого так само чула жаль і ненависть в душі, як і ти. Потайки числила я, як вже споминала, на дружину його, що, українка, не дала з себе стерти своєї національности, і на характерну його родичку, панну Альбінську, що не вагалася ані на хвилину станути око в око перед усміхаючимся деспотом, виявляючи правду відносно пропавших грошей штабового лікаря, котра в сполученню з висказами вчителя Рибки врятувала порушену честь твого батька, що висіла на волосочку, указуючи тим правдивого злочинця без назви імени. Лиш коли наспіла відомість про смерть пані Альбінської, я пораз перший опустила руки безсильно і не знала, що починати. Та тут прийшов мені сам вчитель Рибка на поміч, вмовляючи та пересвідчуючи мене, що панна Ольга Альбінська особа неабияка, повна чесноти, енергії і розуму, повна доброти в крові і спокою, з тактом, буде не менше совісно опікуватися сином нещасливого покійника, як і сама пані Альбінська, тим більше, що, як я від нього довідалася, твій батько перед смертею мав навіть її просити, щоб над тобою чувала. Коли по смерти пані Альбінськоі звернулася до неї з проханням займатися відтепер і тобою, чужою сиротою, одиноким наследником Цезаревичів, вона вислала мені у відповідь листа, котрий по моїй смерті і ти держи в почести, впевняючи мене, що дане в тій цілі нею проречення помершому капітанові вона, доки жива, ніколи не зломить і ти будеш для неї святою пам’яткою, для котрої вона готова і жертвуватися… На якій підставі се послідне вона, та „німка“, як назвав її дядько в сцені по похороні батька, приобіцяла — я не знаю; але утримую, що тому була якась чисто психологічна підстава; а коли так сталося, не хотіла нічого дальше догадуватися, маючи передовсім одинока і його на увазі, а і те, що твій батько, яко офіцер, не міг б е з м а є т к у хоч би і з ким одружитися. Ще я додам, що ти був в мене добрий хлопчик, мав добру пайку амбіції в собі і я пестила надію, що не даси себе легко стоптати, що і Господь не допустив.
Така була моя провідна думка, коли рішилась я усунути тебе, дорогого „орлика“, від мого серця, одинокого внука, за котрим душа рвалась. Я питала себе не раз, що я мала робити? Я мала при собі і другу дитину, котрою треба було інакше займатися, знов інше виховання давати, — сестру твою.
...............................................................
Я працювала тут з нею о наше матеріальне удержання, виховувала її як змога чесно і найстаранніше для життя, для України, щоб знала, куди її душа і вона сама приналежна, коли і її свій камінь до існування України приложити, якою їй треба українкою бути… власне українкою, а коли остаточно приїхав вже не пораз перший вчитель Рибка, що все інформував мене про твоє життя в домі завідателя і рішучо попросив о руку твоєї сестри, котра досі ще для нікого не виявила симпатії, — настала для мене друга душевна криза. Я згадала тебе… примкнула очі… заглушуючи в собі голос колишньої „ полковниці “ і сказала, не супротивляючись їй, котра вже була душею потайки прилипла до нього, „йди!“, видираючи з серця переконання, що вона — та розумниця моя — як донька і внучка вищого офіцера, з своєю гарною поверховністю і чистою, мов цвіт, душею, заслужила на інший стан. Все пусте. Се так лиш горда „бабуня“ думала — роїла собі всякі плани ради її старосвітського вихованя. В суті річи я не жалували ніколи, що дала її за нього. Як знаєш сам, він для неї добрий, шанує її, як „княгиню“, кладе до ніг, що може — а щонайважніше, він „свій“ чоловік, він наш українець, він характерний і сумлінний у виконанню свого обов’язку аж вглуб до свого психічного кореня… а за се я дякую тобі, Боже, бо в чім іншім, а надто дотично твоєї особи, я, може, і прогрішилася“.
Чи таким я став, якого хотіла мене бабуня бачити, твердим, непохитним у важких монументальних життєвих хвилях, як чоловік і член своєї народности, я не знаю. Той зародок золота — чуття, що десь спочивав на дні моєї душі, я сам в собі ніколи не виплекував, не допускав до розпалу. Тепер, де став старим, кажу: „Великі почування, викликані життям, самі розсержують душу і самі поривають її і собою до великих діл…“
Чи на добре воно вийшло, чи на противне, що з офіцерського сина лиш офіцерський годинникар, як мене прозвали військові знайомі мого батька, що давали великий процент зарібку — хто його знав? І з вас, дітей, хотів я таких поробити, зсередини витовкти молотом натвердо, щоб обзивалися на поклики важних подій в життю лиш чистим — дзвінким — а не півголосом — та… чи не знав я, як до того відповідно братися, чи урвалася тут моя сила — не знаю. Що я гартував, з своєю, життям і досвідченням висталеною , душою, те розм’ягчувала ніжність і любов вашої матері — і хто знає, чи і не ліпше воно так.