Аукціон
Шрифт:
— Ти помиляєшся. Фізика дисциплінує… Надя їй у всьому потурає. А все через те, що ви живете окремо, Дмитре…
— Ну й що ж ти пропонуєш?
— У мене стенокардія. В лікарню треба…
Господи, подумав він, як мама любить лікуватися! Во» на завжди вигадувала собі хвороби; спочатку була бронхіальна астма, і лікував її наприкінці тридцятих відомий іспанський професор Баніфасі, втік од Франко, жив у Москві, великий був лікар; потім мама довго перевіряла печінку й шлунок, їй здавалося, що в неї виразка. Коли діагноз не підтвердився, зажурилась. І як подобрішала на старості! Стала схожою на бабусю Дуню, така ж променистоока, пригощати любить на маленьких чайних блюдечках; цього не викоріниш у нечорноземній Росії, — подавати їжу на маленьких блюдечках: це, мабуть, від традиційних злиднів; козаки кладуть їжу на великі тарілки, Ставрополля й Кубань простір люблять. Хоча Василь Савелійович правду каже, що на маленьку тарілочку можна двічі покласти, диви, як хитро!
3
… Близько третьої ночі його розбудив дзвінок; одразу зрозумів: з-за кордону, дзвонять, мов на пожежу.
— Вітаю тебе, — голос князя Євгенія Ростопчина був хрипкий, мабуть, гуляв,
— Валяй…
Ростопчин засміявся:
— Боже, як по-російськи!
— У тебе зараз котра година?
— А бог його знає… Ніч.
— Значить, у мене ранок.
— Ти сердишся? Не радий сенсації? Я пробивався до тебе цілу годину…
— Не терзай душу, Женю…
— Мені сьогодні дзвонив Фріц Золле. Він збирав документи про те, що картину Врубеля, яку виставляють на торг у «Сотбі», на Нью-Бонд стріт, було, очевидно, викрадено з музею в Ровно. Він підтвердив правоту милого Георга Штайна. Отже, сідай у літак і прилітай у Лондон. Торг відбудеться дев’ятого травня, я зупинюся в готелі «Кларідж», його хазяїн мій давній друг, економія насамперед, він мене тримає безкоштовно, як релікт — російський князь у готелі англійської аристократії. Восьмого травня о десятій чекаю тебе в лобі [2] , там кафе, ти мене побачиш… Послухай уривок з листа Врубеля… «Сотбі» наводить у каталозі чорновик: «Живу в Петергофі…
2
Хол, вестибюль (англ.).
Цікавий один дідусь; темне, як старий мідний п’ятак, обличчя з вицвілим жовтуватим волоссям і в повсть збитою бородою. Човен його всередині й зверху нагадує відтінки вивітреної кістки; з кіля — мокра й бархатисто-зелена, неначе спина якогось морського чудовиська, з латками із свіжого дерева… Приклади до неї бузково-сизувато-голубуваті переливи вечірніх хвиль, перерізаних якимись химерними згинами блакитно-рудо-зеленого силуету віддзеркалення…» Яка краса, Дмитре! Я бачу цю картину, вона в мене вся перед очима! В каталозі сказано, що на продаж приготували цілу паку листів! Про нього, Врубеля, і про Верещагіна! Це ж сенсація! Так що до скорого! Чекаю!
… Він чекає мене восьмого травня в лобі, готель «Кларідж», Лондон, Англія, подумав Степанов, закурюючи. А я повинен знайти редакцію, яка дасть гроші на цей політ. Повинен. Або витрясти бабки з ВААПу, там щось лишилося на рахунку, туди переказують вільно конвертуючу, хай їм грець! Чорт, та про що ж це я, справді?! Знайшли нашого Врубеля, а я про неконвертуючу… Знайшли Врубеля… І листи…
І
«Вельмишановний пане Миколо Сергійовичу!
Безмежно був радий, одержавши Вашого люб’язного листа. Дуже порадували Ваші слова про те, що мій огляд переставлено на номер раніше. Я, як завжди, сиджу на мілині, а хазяїн мебльованих кімнат — пан суворої вдачі, скупердяга й акуратист.
Буду Вам дуже вдячний, коли Ви посприяєте, щоб мені негайно переслали гонорар.
Тепер про новини. Їх багато!
Як завжди, Врубель удає з себе оригінала. Він посмів доторкнутися своїм пензлем до стін Володимирського собору, зробив тьму-тьмущу ескізів, нісенітниця якась! На щастя, засідала Синодальна комісія, та й ми, ревнителі православ’я, старовини й традиції, заздалегідь написали свою думку з приводу безсоромних витівок цього декадентського маляра, і йому нині розпис заборонили. Слава богу! На рішення Синодальної комісії вплинуло й те, що сам по собі Врубель — людина мерзотна, він охочий до спиртного, кривляка, розмальовує своє обличчя то в синій, то в бузковий колір, не має ні крихти серйозності.
Судіть самі: Васнецов, прийшовши до Врубеля в майстерню (стільців немає, самі лише табуретки і перехняблений стіл, усе пропиває і прогулює), побачив у нього картину, яка йому дуже сподобалась. Не знаю вже, що там йому здалося, — сам Васнецов ве-еликий оригінал і зовсім безхребетний, воістину доброта гірша за злодійство, але зразу ж поїхав до мецената Терещенка. Той подивився «витвір» і придбав його.
Як же повівся Врубель? Що зробив би справжній художник на його місці? Купив би фарби, полотно, меблі, може, найняв би іншу майстерню, одягся б по-людськи, а не в балахон, яким він дивує киян… Так ні! Невизнаний геній подався в цирк, побачив там мадемуазель Гаппе, вона покорила його тим, як дригала ніжками, запросив її до ресторації, напував найдорожчим шампанським, потім привів до себе в номер і там умовив позувати. А полотна в голубчика не було. То він усю Терещенкову картину, за яку гроші одержав і пропив, замалював тією циркачкою!
Нічого не скажеш, звичаї! Навіть його батько, полковник Врубель, з полячків, а може, й гірше, говорив своїм знайомим, що нова картина, над якою мудрує його синочок у ті короткі години, коли не вклоняється Бахусові, сіра й позбавлена смаку, хоч називається вельми претензійно — «Демон». Тягне їх усіх на велике, пнуться зруйнувати лермонтовський образ, дорогий серцю кожного росіянина! «Баба якась, а не демон», — сказав Врубель-тато. Правду сказав, хоч сам я ще не бачив цього «шедевра».
Цей «виученик» Чистякова (теж мені, академік!) взагалі не малює з натури. Якщо попросить кого руку витягти, то п’ять хвилин поводить вуглиною по полотну — і все, спасибі, більше не треба! А ми, поборники прекрасного, мріємо побачити на вернісажах труд, правду, натуру, а не плоди уяви естета. Так вони бозна-що навигадують, а нам дивитися! Я ніяк не можу збагнути, чому Академія терпить усе це! Видно, як завжди на Русі, скрізь панує обман! Не міг же Його Високість Великий Князь Володимир дозволити таке! Не міг! Користуючись тим, що Є. В. зайнятий справами государевими, часу для перегляду всього, що малюють тепер, у нього немає, користуючись добротою його, брехню підносить в абсолют нашого культурного життя. Коли я написав листа в Академію графу Толстому, відповідь надійшла дуже для мене прикра, мовляв, зважимо на це, вдячні, а висновків ніяких!
Я готую невеличку замітку (але, признаюсь, досить дошкульну) про те чуже, що несе в наше мистецтво Врубель та іже з ним. Коли вчасно не поставити на їхньому шляху загату, не заборонити гнилизні торкатися до святого храму творчості, Бог знає, яка біда жде нас, вельмишановний пане Миколо Сергійовичу…
А втім, благовидий Верещагін, далекий від застілля й Бахуса, цілком, здавалося б, росіянин (якщо тільки немає в ньому татарви), примудрився звести такий наклеп на Русь та
Просто якийсь бомбардирський залп проти традицій мистецтва та устоїв нашої Православної моралі.
Дай, боже, довгого життя Рятівникові й Заступникові Побєдоносцеву, без нього тьма нависне над Росією, розпуста й гріх.
Він люб’язно відповів на мого листа. Ідею коротких заміток проти декадентів, таких як Врубель, гаряче підтримав, зазначивши, що всепрощення лише тоді можливе, коли нема пощади духовній немочі.
Думаю, Врубель поморщиться після моїх коротких заміток. Дуже пихатий, має гонор ляха, вони сатаніють, коли проти шерсті гладиш… Безгрішшя він легко пере-і носить, про дім не дбає, пурхає по життю, веселий, компанійський, улюбленець «товариства», але мій удар, гадаю, запам’ятає надовго. Він це заслужив! Такі удари ламали людей міцніших, ніж він. Підкоситься… Я ж незлобливий. Ви це знаєте, мені, признаюсь, навіть жаль його, по-людськи жаль, але ж істина дорожча!
Лишаюся, вельмишановний пане Миколо Сергійовичу, Вашим покірним слугою
Гаврило Іванов-Дагрель
P. S. Низький уклін Вам від моєї Тетяни, вона в захваті від Ваших останніх статей у Московській періодичній пресі, а також рецензій у Суворіна в «Новом времени». Кланяються Арсюша, Мишко, Федя та Ларіоша.
P. P. S. Я маю намір послати листи старцям в Академію, тим, кому ненависне все, що ненависне Вам і мені. Нехай вийдуть із своїх ательє, подивляться власними очима, що й хто піднімає в живописі голос і голову. Гадаю, це спонукає їх діяти. До їхньої думки Є. В. прислухається, я абсолютно в цьому впевнений».
4
Прочитавши копію чергового перехоплення телефонної розмови Степанова з князем, Джос Фол відправився в службову бібліотеку, підійшов до улюбленої полиці, де стояли довідники «хто є хто», взяв енциклопедичний словник, виданий у Москві, відкрив двісті двадцять п’яту сторінку й уважно прочитав замітку про Врубеля, Михайла Олександровича, 1856 року народження, російського живописця, твори якого позначені декоративністю й драматичною напруженістю колориту, «кристалічною» чіткістю, конструктивністю малюнка; тяжів до символіко-філософського узагальнення образів, які часто набували трагічного забарвлення… Ілюстрував «Демона», зробив розписи Кирилівської церкви в Києві; твори прикладного мистецтва близькі до стилю «модерн»…
Фол не полінився відкрити вісімсот двадцять восьму сторінку того ж енциклопедичного словника й подивився пояснення слова «модерн»: цей стильовий напрям був типовий для європейського й американського мистецтва кінця минулого — початку нинішнього століття… Намагаючись подолати еклектизм буржуазної художньої культури, «модерн» використав нові технічно-конструктивні засоби й вільне планування незвичайних, підкреслено індивідуалізованих будівель, усі елементи яких підпорядковувались єдиному орнаментальному ритму й образно-символічному задумові (X. ван де Велде в Бельгії, Й. Ольбріх в Австрії, А. Гауді в Іспанії, Ч. Р. Макінтош у Шотландії, Ф. О. Шехтель у Росії). Образотворчому й декоративному мистецтву «модерністів» притаманна поетика символізму, декоративний ритм гнучких плавних ліній, стилізований, рослинний узор…
На цій же сторінці, тільки трохи нижче, «модернізм» визначавсь як загальний напрям мистецтва й літератури (кубізм, дадаїзм, сюрреалізм, футуризм, експресіонізм, абстрактне мистецтво і таке інше), що виражають кризу буржуазної культури й характеризуються розривом з традиціями реалізму…
Повернувшись до себе, Фол довго гортав старі записні книжки, потім витяг із нижньої шухляди столу спеціальні альбоми для візитних карток (на кожній стояла дата, коротка характеристика людини, що вручила її, і, звичайно, місто, вулиця, номер будинку), відібрав той, котрий був укомплектований іменами й прізвищами критиків, експертів живопису, репортерів, які висвітлювали найцікавіші аукціони творів мистецтва, проведені лондонською фірмою «Сотбі», повільно переглянув кожну сторінку, примушуючи себе згадувати обличчя людей, закладених у це його особисте досьє, й нарешті відклав три візитки: Мішель До, оглядач «Івнінг пост» з питань театру, кіно, телебачення й живопису, працював у Празі, Лондоні, Берні, Москві; брюнет років сорока, ні, зараз йому вже більше, ми познайомилися позаминулого року; хороший вік, час виходу на фінішну пряму, ніяких шарахань, стійка позиція; Юджин О’Нар, власник картинної галереї «Старз», і Олександр Двінн, посередницькі послуги при страхуванні бібліотек, картинних галерей і вернісажів, що влаштовувалися найбільшими музеями світу.
Але Мішеля До ні у Вашінгтоні, ні в Нью-Йорку не було; телефонний автомат-відповідач пророкотав голосом журналіста, що той прилетить наприкінці тижня, зараз відпочиває на Багамах, просить залишити свій телефон, подзвонить негайно, як тільки повернеться.
Юджин О’Нар був на місці, пропозицію поланчувати [3] прийняв зразу; домовилися зустрітись у рибальському ресторані на березі Потомака; чудова кухня, тихо. Олександр Двінн попросив призначити вечерю на дев’яту; в мене люди з Прадо, пояснив він, можливий вернісаж Ель Греко, іде складна розмова про те, як транспортувати картини цього іспанського афінянина, літаком чи на кораблі; всі докази про те, що кораблі тонуть частіше, ніж б’ються літаки, на людей Мадріда не впливають, що ж ви хочете, потомки Колумба, мореплавці, відстала нація, відригують інквізицію і Франко, живуть уявленнями початку століття…
3
Похідне від «ланч», тобто «сніданок» (англ.).
Потім Фол піднявся в сектор інформації, запитав усі дані про російського художника Врубеля, 1856 р. н. (крім, звичайно, інформації з довідників), на членів його сім’ї; чи живуть у Росії, чи на Заході, якщо живуть, то де саме; особливо наголосив на тому, чи не був Врубель зв’язаний з більшовиками, як футурист Маяковський (він розумів, що це запитання напевне викличе іронічну посмішку в заступника шефа підрозділу інформації, але нічого, хай собі посміхається, аби не вкусив, а посмішку можна пережити, росіяни — люди незбагненні, їхню суть визначають таємні пересікання, недоступні прагматичній логіці західної людини; тільки там бізнесмен Морозов міг давати гроші на революцію, до того ж не комусь, а людям Леніна; смішно навіть уявити собі, щоб наш Рокфеллер чи Морган давали гроші бунтарям), і, нарешті, останнє запитання сформулював так, щоб дістати вичерпну однозначну відповідь: чи справді Врубель становить для росіян історичну, художню чи якусь іншу цінність, і коли так, то чому.