Аукціон
Шрифт:
— У майстерні, де ж іще…
— З Надією розлучився?
— На Заході це називається «живемо сепаратно»…
— Ти великий мастак формулювати свої думки, Дмитре…
«Він страшенно змінився, — думав Степанов, спостерігаючи за тим, як Андрєєв метався від одного телефонного апарата до другого; голос мінявся залежно від того, хто дзвонив; п’ятдесят чотири роки, а з начальством розмовляє, як школяр; але ж це не всякому начальству подобається, — рано чи пізно дурних начальників усе-таки виженуть; і з підлеглих не слід би так кепкувати; прискіпуватись можна до рівних, хто відповість тим самим; ти до начальства прискіпувався б, та де там, стелешся. Доктор наук, письменник, публіцист…
… Степанов пригадав, як вони познайомилися з Андрєєвим чверть століття тому; в мазохізм потягло, сказав він собі, обов’язково «чверть століття», хіба не міг вжити спокійне слово «давно»? Андрєєв був тоді душею нашого товариства; ніхто не вмів так вести застілля, танцювати, жартувати, як він, ніхто не вмів так підсмажити баранячу поребрину, куплену за безцінь в кулінарії, або зварити пельмені; ніхто не був такий щедрий на поради й допомогу…
Потім він надовго поїхав за кордон; повернувся; зустрілися в Будинку журналістів, Андрєєв витяг якусь хитромудру книжечку (Степанов досі таких не бачив), перегорнув кілька сторінок, пояснивши, що це «денник» — розпис зустрічей, дзвінків, пам’ятних дат (не забути, кого й коли поздоровити), сказав замислено, що післязавтра о сімнадцятій тридцять у нього є «вікно», і він охоче випив би з Степановим чашку кави.
Степанов відчув якусь холодну порожнечу: перед ним був Андрєєв — колишній, вродливий, жвавий, лисіючий, різкий у рухах, — але водночас це була вже зовсім інша людина, яка записувала дату зустрічі з другом у «денник», у «вікно», вільне від ділових побачень і потрібних дзвінків.
Тоді Степанов подумав: «а може, він і раніше був такий, просто мусив грати роль хлопця-друзяки?» Він осадив себе: ти не смієш так думати про того, кого називав другом; а образа — поганий порадник у людських стосунках, але ж, з другого боку, людина, яка не вміє ображатися, — явище дуже шкідливе; пристосуванець і конформіст.
— Завтра подзвоню, — сказав Андрєєв.
— Коли?
— Ввечері.
— Конкретно?
— Близько десятої, згоден?
— Чекатиму.
На телебаченні посміялися:
— Товаришу Степанов, у нас же в Лондоні сидять кореспондент і оператор! Ми могли б послати вас туди, де немає наших людей… Та й то, треба було все це обговорити на початку року, коли уточнюється план поїздок…
— Але на початку року ніхто не знав, що аукціон відбудеться в Лондоні… І що на ньому торгуватимуть Врубелем. Тим, якого, — цілком можливо, — викрали з одного нашого музею.
— А скільки він коштує? Тисячі. Звідки гроші? Хто дасть?
— Це мій клопіт.
— Тобто?
— Мій клопіт, — повторив Степанов, — не одним хлібом живе людина. Є на землі добрі душі, які піклуються про російське мистецтво не словом, а ділом…
У Держкіно запропонували відрядження в Лондон на друге півріччя, — питання відпало само собою; в Міністерстві культури назвали Едінбурзький фестиваль, вересень, дуже цікаво, з’їжджаються кращі музиканти світу, спробуємо включити в делегацію.
Степанов слухав співрозмовників, а в його вухах звучав голос Ростопчина: «приїжджай восьмого ввечері, жду в холі готелю «Кларідж», це зовсім недалеко від Нью-Бонд стріт, саме там у «Сотбі» торгуватимуть Врубеля та інших російських художників, будемо боротися».
… В Зовнішньоторговельному банку дівчата-оператори видали довідку: на його рахунку, куди ВААП переказував гроші західних видавництв, залишилося сто двадцять доларів; при тому, що готель у Лондоні коштує не менше сорока доларів; а вечеря в найдешевшому ресторані, китайському, потягне десять, пускатися в справу досить ризиковано.
(Стривай, — сказав сам собі Степанов, повернувшись додому, — не гарячкуй, без паніки. В тебе ще є час. Їдь на Тишинський ринок, купи сиру, зелені, сметани, дістань де-небудь четвертинку; правда, навряд чи купиш, їх тепер не випускають, улаштуй царський бенкет, витягни записні книжки, подумай до пуття, хто може тебе підтримати. Не треба дивитися записні книжки, сказав він сам собі: там є ще телефони Левона Кочаряна, Романа Кармена, Володі Висоцького, Сані Писарєва, Слави Муразова, Олега Даля, Віля Ліпатова, господи, скількох друзів уже немає, а телефони лишилися; найстрашніше — дзвінок у порожнечу.
Він раптом виразно пригадав, як ховали режисера Івана Пир’єва; після громадянської панахиди Марк Донськой поцілував його в лоб і тихо сказав: «До побачення, Ваню».)
8
… Степанов відчув утому в тілі й зрозумів, що не натягатиме кедів і не побіжить свої обов’язкові кілометри, і знову холонутимуть руки й ноги, і туман у голові з’явиться…
Але він усе-таки примусив себе поїхати на Тишинку: куплю мацоні, яєць і помідорів, попрошу в закусочній дробкової солі, розкладу все це на газеті, постою за трапезою, яку так любив раніше, й споглядатиму ринок.
Він пройшов поміж рядами; в кооперативній палатці продавали стару картоплю, але ніхто її не брав, платили дорожче, аби лише купити в колгоспника молоду; страшна штука-девальвація довір’я. Інфляцію можна спинити, якщо не боятися ініціативи й контролювати самих себе ринком, а от як затримати девальвацію довір’я?
Торгівля йшла мляво; не було сварки, ажіотажу в битві за копійку; запитання — відповідь; велика нудьга, лінькувата діловитість. І ніколи не зможу зрозуміти, чому на Кавказі міліція розганяє бабусь з гарячою кукурудзою?! Ну, чому?! В Таганрозі притискають дідів з воблою, в Індюку — стареньких жінок з аличею; в Понирях, які завжди славилися картоплею, відтирають молодиць з кошиками, і водночас не забороняють продавати солоних огірків або слив. Чому?! Закони країни «недозволянії»? Щедрінське — «не дам, не пущу, не дозволю»?! Чи не настав час перевидати класика й примусити читати його вголос не тільки на уроках у школі, а й у виконкомах, і в сільрадах — тоді менше котитимуть бочку на нас, червоних; усе це вже було, до нас було, в минулому столітті, страшенно схоже, кого ж у цьому звинувачувати?
… І хоч сяяло сонце, і день мав бути погожий, Степанова не радував Тишинський базар, не було відчуття прийдешнього свята, а кожний день міг би стати святковим, таким уже святковим, таким ніжним, таким завтрашнім, як ніде в світі, (найсвятковішими дні були, мабуть, на Миколиній горі, у вересні того далекого року, коли я вперше побачив Надю, і ми ще не належали одне одному за жорстокими людськими законами, отже, не мали права одне на одного і не сміли ставити запитань, схожих на ті, які ставлять слідчі, покликані впіймати й викрити, а могли тільки розмовляти про минуле або мріяти про майбутнє).