Аукціон
Шрифт:
Коли ж у коханні з’являється власник? Коли починається боротьба за обов’язковість свого?
9
… Федоров прийшов у нову газету з першою «командою»; пересидів усіх редакторів, став нарешті шефом, швидко набув «начальницької форми» й тому слухав Степанова з погано прихованим роздратуванням; пересував на великому полірованому столі прибори, час від часу поправляв стосик паперу, рівняючи його так, ніби готувався продати прискіпливому клієнтові, а потім усе-таки не витримав,
— Слухай, Дмитре Юрійовичу, давай я внесу тобі зустрічну пропозицію?
— Давай, — погодився Степанов, уже зрозумівши, що марно сюди прийшов.
— Хочеш, я дам тобі відрядження на Кубань? До Сибіру? На Ставрополля? Напиши про посівну. Або про те, як вирішується справа з культурним охопленням трудівників полів. Про нове в сільському будівництві. Про бригадний підряд, нарешті, про невирішені проблеми економіки.
— Добре, — зразу погодився Степанов — Напишу. А ти поїдь у Лондон і постарайся повернути Врубеля. Домовились?
— Нехай це зробить Міністерство культури, воно зобов’язане. Воно. А не ти. І не я.
— «Зобов’язане», — повторив Степанов. — Кожна людина зобов’язана робити те, що вона, як громадянин, вважає за свій обов’язок. Інакше бути не може. Якщо інакше, то дров багато наламаємо; досить уже наламали, поки чекали коли нас зобов’яжуть згори, директивно. Що ж до проблем села, то я, — на жаль, не спеціаліст, — бачу, що те саме питання ще не вирішене ні в промисловості, ні в науці, ні на селі: недовіра до керівника, дріб’язковість опіки, страх перед заробітком, опозиція ініціативи. Якщо керівник зможе платити хорошому робітникові премію не сім карбованців десять копійок, а три чи п’ять зарплат, якщо він матиме право тримати стільки робітників, скільки потрібно для діла, а не за штатним розкладом, для зручності статистичної звітності, якщо ініціативу гарантуватиме закон про трудові доходи, тільки тоді ми підемо вперед — воістину семимильно.
— Ти даремно гніваєшся, товаришу Степанов. Не ображайся, але я справді вважаю літературу про робітничий клас, про село провідною. Решта — гарнір. Потрібний, не, заперечую, але — гарнір.
— А я думаю, що найважливіша література для робітничого класу і селянства. Не вважай робітничий клас початківцем від культури. Ти вір йому, а не присягайся ним. Він сам розбирається, яка література йому потрібна, а яка — ні. Послав би свого кореспондента на книжковий базар, там можна переконатись, яку літературу втридорога купує робітник, а яку тягне на макулатуру.
Федоров відкинувся на спинку стільця, примружився, вперше подивився прямо в очі Степанову.
— Ну, і яку ж він тягне на макулатуру?
— Спекулятивну.
— Це як зрозуміти?
— Та дуже просто. Зокрема, коли літератор описує в романі технологію виробництва сталі, лампочок чи шин якихось… Треба поважати читача, пора, він заслужив це. Або ж погодитися з тим, що ніякої культурної революції у нас нема, як були тьму-тараканню, так і залишились.
— Демагогія.
— Чому? Оголення проблеми, всього-на-всього. Ти сам, товаришу Федоров, обливаєшся слізьми над романом, де головний інженер бореться з директором-консерватором? Чи до Пушкіна припадаєш, який більше приділяв уваги проблемам політики, кохання, історії, етики? — Степанов підвівся. — Жаль, що прийшов до тебе. Перед бійкою не слід наражатись на непотрібні стреси. Їй-богу, жаль.
— Та й мене твій візит не втішив, — озвався Федоров. І — От ми й поговорили відверто, —
10
… Звичайно ж, урятував справу Андрій Петрович, — сивоголовий, моложавий, зібраний, елегантний (тільки на пляжі Степанов побачив, яке зранене й обпалене його тіло), розпочав війну на світанку двадцять другого червня, горів у танку, партизанив, визволяв Польщу, закінчив Парадом Перемоги; Надзвичайний і Повноважний посол у минулому, член ЦК.
— Усе розумію, — сказав він, вислухавши Степанова. — Яку реальну вигоду з вашого вояжу можна чекати? Яку користь, — крім спроби врятування Врубеля, — матиме моє відомство? Коли б ви провели прес-конференцію про культурні програми в нашій країні, про нові фестивалі в Ленінграді та Криму, про підготовку до ювілею Новгорода, як-не-як друга тисяча років іде місту, про Пушкінські дні в Михайловському, тоді мені з руки ввійти з пропозицією про ваше відрядження в травні… Згодні на таку умову?
— Звичайно.
— Встигнете підготуватися?
— Постараюсь.
— Я попрошу наших товаришів з управління культури підібрати деякі матеріали. Знадобляться.
— Ще й як.
— Думаєте писати про це?
— Навряд, Андрію Петровичу… Просто серце крається, коли бачиш наші картини там… Убили вдову Василя Кандинського, років з три, мабуть, тому кращі його картини вона тримала в сейфі, в банку, здається, в Цюріху; те, що вкрали в домі старенької, як у воду кануло: жоден музей не купить, тільки приватна колекція, а це згубно для пам’яті живописця.
— Не кожен зважиться купувати такі картини, скуповування краденого у них теж засуджують.
— Не скрізь. Якщо довести, що річ була у вашому домі понад тридцять років, то забрати її через суд неможливо… Мій друг з Гамбурга, дослідник Георг Штайн, витоптав ікону чотирнадцятого століття, Іверську; нацисти вивезли із Пскова. Вона опинилася в молитовні кардинала Сполучених Штатів Спелмана… Писав, вимагав повернути викрадене в російський храм — марно. Звернувся до папи. Після цього сім’я покійного кардинала подарувала ікону церкві в Сан-Франціско, начебто закону дотримано, ікона потрапила до православних, а там по-російськи ніхто й розмовляти не вміє, старше покоління вимерло, молоді не знають мови, вони прибічники тієї культури, а не нашої, про війну теж знають лише з чуток…
— Трагедія сучасної війни ще й у тому, що зразу ж не стане ні світла, ні води, ні тепла, — замислено, ніби ведучи розмову з кимось, сказав Андрій Петрович. — Нинішня війна — це знищення дітей і старих людей насамперед. До початку Вітчизняної в містах ще були колодязі; газ вважався новиною; в селах хліб пекли, а тепер? Як жити без звичного водопроводу, електрики й газу? Це ж кінець, загибель… Рейган не може уявити собі, що це таке, але ж європейці повинні пам’ятати війну?
— Поляки пам’ятають… Югослави… Норвежці… Французи… Лондон не знав окупаційного режиму, але пам’ятає ФАУ Гітлера.