Аукціон
Шрифт:
— Зрозумів, — відповів Степанов. — А тепер поясніть, як ви все це прочитуєте?
Жінка ще якусь хвилину оглядала його мовчки, важко, зосереджено, він відчував спиною погляд її голубих прозорих очей, потім злегка ляснула Степанова по плечах, прийняла руки й сказала:
— Одягайтеся… Раніше я нічого цього не вміла, — посміхнулася вона насторожено. — До того як мене вдарило струмом у кабіні мого крана, я була нормальною людиною. Відвезли в морг, це було в п’ятницю, а в понеділок прийшли студенти, почалося навчання, і один з хлопців побачив, що я жива, в шоку… Півроку пролежала в госпіталі, щось зробилося з очима, стала бачити предмет наскрізь, у кольорі… Звичайно, мені не вірили: чаклунка, самозванка… У нас важко сприймають те, що не вкладається
— Заважають?
— Тепер ні. Коли поставила десять правильних діагнозів, начальство порадило придивитися до мене, відтоді не чіпають.
— А в якому кольорі ви мене бачите? — запитав Степанов.
— Дивлячись що… Незагойну тріщинку на черепі я бачу блідо-рожевою… Ті два удари, які я відчула, навпаки, темно-червоні, мабуть, щось лишилося після гематом. Судини взагалі здаються мені перламутрово-блакитними, хоч я точно відчуваю колірну різницю між артеріями, судинами, венами, капілярами… у вас, наприклад, судини ламкі й дуже зношені… Не по роках…
— Курити, звичайно, не можна? — запитав Степанов.
— Якщо закортить — покуріть. Організм сам себе регулює… Тільки стресів уникайте… Сплющить судинку, й усе…
— А як їх уникати, стресів отих?
— Та я не чаклунка, мало що знаю, лише вмію відчувати чужий біль і кольори сприймати, розумієте?
Яка ж хитра, подумав Степанов; а втім, хитрість — не зрада; як правило, хитруни не зраджують, вони знають, що це ризиковано.
… Квітнева Ялта була прекрасна й сонячна; біла смужка останнього снігу робила Кримський хребет задником гігантської декорації; рибальські кораблики, втиснуті в свинцеву гладінь моря, здавалися нереальними, крихітними; там зараз, подумав Степанов, склянки б’ють, юшку варять, музику слухають і в кубрику сперечаються про те, хто виграє в наступному матчі — Каспаров чи Карпов; а хіба це так важливо, все одно свої, ми тільки чужим віддавати не хочемо, а тут, у Союзі, ми добрі…
2
— Мужчина, — гукнув Степанова на аеровокзалі молоденький міліціонер, — ви що, не бачите, тут ходу немає!
Степанов навіть примружився від люті, пригадав Галину Іванівну: «Тільки стресів уникайте», а це що ж таке, коли замість «товаришу» чи, принаймні, «громадянине», людина у формі звертається до тебе, як до безликого предмета, деталь міліцейського протоколу, «мужчина»?! «Ясно вам», — почув Степанов інтонацію Галини Іванівни, вимогливу, атакуючу, і водночас поблажливу й проникливу; хороший лікар повинен мати щось спільне з хорошим торговим працівником, який не цупить по-чорному, а намагається, — при всіх нерозумних і, часом, неконституційних обмеженнях, — зробити свою роботу красиво і з вигодою для обох сторін…
— Я вам не мужчина, — відповів Степанов, розуміючи, що спинити себе вже не зможе, стільки товаришів загинуло, не за себе стало страшно — за пам’ять.
— А хто ж ви? — здивувався хлопець. — Не жінка ж…
— Я — «товариш»… Або «громадянин»…
Степанов міркував: цей дурень не тямить-таки, що вдарило його і вразило; хіба це образливо, мужчина він і є мужчина.
Ох, яке ж солодке було слово «товариш» у Берліні сорок п’ятого; або у В’єтнамі — «тунжі», або в Чілі — «компаньєро», поки не прийшов Піночет і слово «товариш» почало каратися трирічним ув’язненням у концтаборі, бо воно — класове й історичне.
— Чого вас на політзаняттях учать, соромно, — вів далі Степанов, усвідомлюючи, що говорить не те, треба подзвонити начальству, розповісти про все, розмовляти з цим типом — надаремно.
— Це ми знаємо, чого на політзаняттях учать, а ви свої документи покажіть, мужчина…
— Ну й мерзотник, — сказав Степанов, — Ну, сучий сину, ходім у відділення, ходімо зараз же!
І, звичайно ж, судинку притисло, серце закалатало в горлі; все правильно, людина людині друг, товариш і вовк, як же таких бовдурів беруть, як їм дають форму, вони ж — надівши її — уособлюють не щось там, а владу?!
— Покараємо, Дмитре, — сказав (уже в Москві, в Міністерстві) генерал Гаврилов; раніше він був Серьожа (а втім, ним і залишився, слава богу, носа не задер), разом училися, разом виходили на ринг.
Але покарати так і не вдалося — з місця на Степанова надійшла скарга, спрацювали миттю, мовляв, ображав сержанта, той був коректний, а що «мужчиною» назвав, то хіба це неправильно? Міг би — ненароком — і дідом, усі, кому за п’ятдесят, цілком можуть бути дідами. А от столичному гостеві негоже так поводитись, нізащо гримати на людину, а потім валідол приймати, мабуть, хотів перебити запах горілки. Цього колектив не простить, напише листа, повідомить на роботу, зажадає покарання.
Але Гаврилов усе зумів уладнати, попросив провести бесіди з особовим складом про те, як слід звертатися до трудящих. Ніяких «мужчин» і «жінок», та й, до речі, щоб честь не забували віддавати…
Після розмови з Гавриловим, відчуваючи тяжкий біль у потилиці (погода міняється, Галина Іванівна правду казала, судини, як ганчірки; тільки чому вони перламутрового кольору, якось не в’яжеться, перламутр асоціюється з еластичністю), Степанов подзвонив на кіностудію. Він поспішав з Ялти до Москви ще й тому, що знімальна група показувала матеріал, треба було переглянути й не зірватися, бо режисери дивовижно чіпляються за кожен кадр і будь-яке зауваження сценариста сприймають, як вилазку «п’ятої колони», змову проти фільму. Вони, мабуть, забувають, що першим у титрах стоїть прізвище сценариста; він придумав твір, режисерові він сподобався, запали в око герої, фабула, діалоги, попросив дозволу на постановку… Дивно, подумав Степанов, чомусь завжди після того, коли починаються зйомки, режисер вважає за необхідне переписати діалог, замінити діда на бабу (слава Карелу Чапеку за його оповідання про те, як робиться фільм, геніально!), ввести новий персонаж і скаржитися усім в коридорах студії, начебто він заново створив сценарій, той, що написав автор, — нікудишній. Для чого ж тоді брався знімати?
— Дмитре Юрійовичу, дуже чекаємо на вас, — сказав заступник директора знімальної групи (їх три, заступники, а якби платили директорові дві зарплати, то жодного заступника було б не потрібно, пряма вигода, та де там — не хочемо поворухнутись, велична непорушність, аби не похитнути усталене). — Перегляд матеріалу призначено на восьму.
Режисер перед початком нудно й безладно розповідав про те, яким буде фільм, яке його головне завдання, аналізував героїв (начебто не я їх написав, подумав Степанов), мотивував, чому конче потрібні зміни в сюжеті; після перегляду запросив у свою кімнату. Степанов відчував, що говорить у порожнечу, — коли в людини очі схожі на ті, які бувають у варених судаків, переконувати її немає смислу; є люди, які вірять тільки собі; в мистецтві вони приречені на загибель; раз пощастить, а вдруге провалиться; почуття виключності цілі країни приводило до краху, не те що молодих режисерів.
… Повернувся додому о пів на одинадцяту, поставив на плиту каструлю з водою, — ріденький «геркулес» з оливковою олією і протертим сиром — найулюбленіша їжа, — переглянув газети, поки їздив до Ялти їх набралося чимало; телефонний дзвінок злякав чомусь — пізно вже; дзвонив Лопух.
— Здорово, старий, вітаю тебе.
— Добрий вечір, Юро… Як ти?
— Дзвоню, щоб попрощатися.
— Куди їдеш?
— Та нікуди не їду. Просто рак у мене.
Степанов притиснув вухом трубку, прикурив сигарету (із Штатів перестали поставляти якусь гидоту для радянських «Мальборо», крутися тепер, спробуй дістати, а звичка — друга натура, нічого не вдієш), важко затягся: