Аукціон
Шрифт:
— Бонн знав і окупаційний режим, і бомбардування, і голод… Про що ж вони думають?
— Дуже міцно зв’язав їх Білий дім, план Маршалла ще в сорок сьомому почався. Але, мені здається, західні німці рано чи пізно зрозуміють своє значення в розкладі сил світу. Дядя Сем страшенно нервує, коли Бонн тягне на себе ковдру в Аргентіні, Венесуелі, Болівії, навіть з Нікарагуа підтримує особливі стосунки. Якщо соціал-демократи виграють вибори, може статися серйозний поворот у Європі. А тенденція, як не крути, — соціал-демократична — Лісабон, Мадрід, Париж, Стокгольм…
— Тенденція, — всміхнувся Андрій Петрович. — Політика бере до уваги очевидність, Дмитре Юрійовичу, особливо нинішня політика надшвидкостей… Поки ще визріє тенденція, набере сили, поки ще стане реальністю. Економіку Франції хто розстрілює? Або Іспанії? Отож-то й воно, що не французи з іспанцями. З реальністю важко боротися, з тенденцією — куди легше. А візьміть реальність американського консерватизму? Він випливає з інерції. страху й суперництва, а такі риси характеру найчастіше властиві неблагополучним людям, знедоленим групам населення, що живуть під сокирою постійної невпевненості в завтрашньому дні, вважають, що «раніше було краще»; звідси — один крок до реакційності, яка мріє реставрувати те, що було в часи дідів та прадідів. Консерваторам легше правити, опора на мовчазну
Степанов похитав головою:
— Це ви підвели мене до того, що тепер важливіша боротьба реакційного й ліберального спрямування, в Штатах, ніж помилка соціалістичних тенденцій Західної Європи з консервативною демохристиянською дійсністю? Поклали літератора на лопатки?
— Та ні. Висловив свою точку зору, хто його знає, може знадобиться для роздумів, якщо доведеться сперечатись у Лондоні. Я, розумієте, ставлюсь до суперечки не як до гладіаторства, коли один обов’язково гине; суперечка допомагає збагнути суть, у цьому її цінність… Я намагався накреслити певну схему американського консерватизму, — в зовнішній політиці насамперед. Лякає борсання: то проголошення абсолютного ізоляціонізму, то, навпаки, перенесення політичної активності в Старий Світ, — безумовне й негайне звільнення Східної Європи від комуністів, то тактика стримування Радянського Союзу, потім — війна у В’єтнамі, що стала національною катастрофою; як вихід з неї — розрядка; а тепер закликають до «хрестового походу» проти нас з вами, «виплодків пекла». Чого ж чекати далі? Куди їх поведе? Все розумію, — національна втома, розчарування в ідеалах, зростання антиамериканізму в світі, хочеться якось допомогти справі, але ж найстрашніша загроза кульці полягає не в словах, а в тому, що Білий дім не має реальної зовнішньополітичної концепції, суцільні емоції, прямо-таки царство жінок, загримованих під ковбоїв. І ще: коли правий ультра Уоллес нападає на державний апарат, як на найстрашніших ворогів, захисників лібералізму й демократії, я згадую Німеччину початку тридцятих років, Дмитре Юрійовичу… Боюся, що там, за океаном, з’являться люди, міцні люди, які гратимуть на нинішній кон’юнктурі, гратимуть круто, і це може призвести до некерованих наслідків…
II
«Дорогий Іване Андрійовичу!
Немає сил дивитися на трагедію, яка зараз розігрується в Нижньому Новгороді, на «Всеросійській промисловій і сільськогосподарській виставці».
Сава Іванович Мамонтов, котрий, видно, у добрих стосунках з міністром фінансів Сергієм Юлійовичем Вітте, почував себе тут хазяїном, але таким, якому властиві такт і доброзичливість, словом, котрі притаманні істинно російському інтелігентові, який по-справжньому піклується про культуру. Він і залучив до розпису павільйону, присвяченого Крайній Півночі, свого улюбленця Костянтина Коровіна, а величезні панно в центральному павільйоні доручив Врубелю. Звичайно, тільки Мамонтов міг дозволити собі таке, але навіть він переоцінив свої сили. Коли старі академіки розвішали в центральному павільйоні свої картини у досить чималих рамах, вони були розчавлені Врубелем. Працює він з неймовірною швидкістю і не вважає за потрібне приховувати цього. Уявляєте, як це розлючує його численних ворогів?! На одній стіні наш сюжет, російський, а на протилежній — панно «Принцеса Мрія» за Едмоном Ростаном. Він, до речі, сам і переклад зробив. Той, що опублікували, не сподобався йому; французьку, латинь Врубель знає, як російську, досконало; по-моєму, і німецьку відчуває прекрасно, тому й твір Ростана переклав майстерно, краще за наших літераторів. Взагалі ж, якщо говорити про ієрархію в світі мистецтв, то, безперечно, на першому місці стоїть музика, на другому живопис, а вже на третьому література. Адже ні Бах, ні Мусоргський перекладу не вимагають, вони входять у серця й душі зразу й назавжди. Живопис має певні межі, бо фламандців одрізниш від іспанців миттю, як і Врубеля від Мане. А література суб’єктивна в сприйнятті, та й переклад потрібен чудовий, який відповідав би написаній прозі. До речі, й тут Врубель епатує громадськість, лаючи повсюди Толстого: мовляв, несправедливий він, Анну Кареніну не любить, тому й кинув її під поїзд, князя Андрія терпіти не може, тому й примушує його, нещасного, мучитися в лазареті. Визнає тільки «Севастопольські оповідання». Вважає, що Толстой привласнив собі функції вищого судді, а це, на його думку, від папства. Достоєвського також нещадно картає, не росіянин, мовляв, конструює характер, підробка під Захід, комерція, через те в Лондоні дуже подобається. Зате Гоголя знає напам’ять; читаючи, плаче й сміється, як дитина.
Трохи відхилився. Це я збираюся в силі, хочу розповісти про те, що відбулося на моїх очах.
Гроза нависла, коли приїхали старигани з Академії особисто поглянути, як розвішуватимуть їхні картини. Коли Коровін прийшов у павільйон (Врубель саме працював під стелею, на риштуваннях, як він не злетів з них, зроблені хистко, все рипить, хитається!), подивився на привезені картини, — самі мундири з хрестами або ж безхмарні далі, і те й друге зализано пречудово, — обличчя його спохмурніло.
«Заріжуть Врубеля, Васю, — сказав він мені, — не простять, бо його панно давить цих прочан».
Я, признатися, подумав, що живописець, як і будь-який митець, схильний до перебільшень, і не повірив йому. Справді, що можна зробити з готовою вже роботою, яка вражає кожного, хто входить до павільйону?!
Але через кілька днів я ще раз упевнився в тому, що художник завжди відчуває точніше, ніж ми, грішні.
Старигани з Імператорської Академії оголосили, що не бажають виставляти своїх картин поряд з «декадентським неподобством» Врубеля. Хтось підказав їм, що рішення Сергія Юлійовича Вітте про оформлення павільйонів не погоджено з Імператорською Академією.
Бідолашний Врубель впав у прострацію, став заглядати в чарку, і, що з ним сталося б, не знаю — спочатку цькували в Києві, заборонивши розпис Собору, цькують без упину в періодичній пресі за «декадентство», якби не протегував йому Мамонтов і не боготворив його наш добрий Полєнов. Обидва кинулися в бій, кожен по-своєму. Мамонтов подався до Вітте, Полєнов — до Врубеля, опікав його, як добрий дядечко, не відходив ні вдень, ні вночі. Вітте, вислухавши Мамонтова, обіцяв подумати. Становище його складне, як-не-як живописом розпоряджається не хтось там, а Великий Князь, його слово є істина в останній інстанції. А Мамонтов, закусивши вудила, не став чекати поки вирішиться питання в Сферах, повернувся в Нижній і, не поскупившись на «борзих» для місцевого начальства, орендував пустир біля Всеросійської виставки. Незважаючи на всю нашу азіатську неповоротку зашкарублість, Мамонтов прямо-таки пробив дозвіл у властей і за кілька днів побудував павільйон спеціально для панно Врубеля. І звелів біля входу повісити величезне оголошення: «Виставка декоративних панно художника Врубеля, забракованих жюрі Імператорської Академії Художеств».
Полєнов допоміг закінчити друге панно, бо Врубель все ще був у прострації, приголомшений і роздавлений, не мав сили рухатись.
А коли ринули юрби народу, і Врубель дізнався про свій неймовірний успіх, він сів у поїзд і виїхав з Нижнього. Слава прийшла до нього під час його відсутності.
Я спитав Полєнова, що чути про нещасного, побоюючись за його життя.
Той відповів, щоб я не переживав, Врубель поїхав до своєї нареченої, оперної співачки Надії Забелі; закоханий до безтями; це, мабуть, і врятувало його від загибелі в ті страшні дні, коли всі тюкали на його геніальні твори…
Дай Боже, щоб любов завжди допомагала художникові пережити трагедію.
Та хіба лише в нього така доля?! А може, це доля всього нашого суспільства, де Істину визначає мракобіс Побєдоносцев, інквізитор наших днів, та ще ті, хто крутиться біля трону?!
Я пробуду тут до кінця місяця, Іване Андрійовичу. Адреса моя та сама, готель «Волга». Мене порадував би Ваш лист.
Низький уклін усьому Вашому сімейству.
Щиро Ваш
Василь Скорятін».
ЧАСТИНА ДРУГА
1
— Фріц Золле поховав кохану жінку півроку тому, — сказав Річардсон, пропускаючи Фола у невеличкий бар біля Репеєрбана, безлюдного, ще не освітленого різнобарвними рекламами; жодної проститутки, тиша і втома; а втім, у літні місяці дівиці працюють і вдень і вночі, напоказ; у квітні сезон ще не почався. — Посидимо тут, ніхто не заважатиме. Що питимете? Пиво? Чи віскі?
— Молоко. І хороший гамбургер.
— Молока тут нема. Я піду в «Едеку», це за рогом. Яке ви любите, жирне чи пісне?
— Жирне. Дякую, містер Річардсон, але ходити в «Едеку» не треба, не хочу завдавати вам клопоту. Вип’ю води, я погано переношу перельоти, живіт болить, з насолодою хильну з вами хорошого віскі завтра ввечері.
— Моє ім’я Стів…
— Дуже приємно, я — Джос. Ви, гадаю, знаєте предмет мого інтересу?
— Знаю. Дивно, людина з таким м’яким ім’ям займає таку тверду позицію.
— Розумну. Так точніше. Набридло відступати. Мій батько загинув у Нормандії, в сорок четвертому… Я шаную його пам’ять.
Річардсон очолював підрозділ, який займався аналізом інформації на інтелектуалів Західної Німеччини; саме йому доручили узагальнити всі матеріали, зібрані, на Фріца Золле; вказівку з Вашінгтона він дістав тиждень тому; в минулому — науковий співробітник Центру стратегічних і міжнародних досліджень Джорджтаунського університету, його залучили до роботи, коли команда Джорджтауна ввійшла в адміністрацію Рейгана, щоб відстоювати концепцію воєнно-морської присутності Сполучених Штатів у всьому світі для забезпечення контролю над ключовими енергетичними ресурсами.
— Якщо захочете смачно попоїсти, я одведу вас у хороше кафе, ситна їжа, і дешево. А я думав, що в літаку вас нагодували, тому запросив сюди — тут можна спокійно поговорити про справи, — немає відвідувачів, почнуть збиратися близько сьомої, так тут заведено.
— Ви все правильно вирішили. Давайте про Золле. Він мене дуже цікавить, Стів, дуже. Більше, ніж усі інші, — на даному етапі комбінації.
— Але я не знаю інших.
Фол відрізав:
— Я знаю.
Річардсон обернувся до бармена, щоб Фол не помітив гострого почуття неприязні, яке спалахнуло в ньому; інтелігент, він створював свої стосунки із співробітниками підрозділу на принципі довір’я, рівності й дружби, тільки тому він зумів зібрати унікальну картотеку й налагодити добрі зв’язки з провідною професурою університетів північної Німеччини (на півдні діяв інший центр, що базувався в Мюнхені, під дахом філіалу фірми «Кемікл індастрі лімітед», у Бонні працювала резидентура посольства, в Базелі та Аахені дислокувались філіали швейцарського і голландського центрів у рамках «Товариства по дослідженню проблем миру і розвитку»).
— Будь ласка, Франц, — сказав Річардсон бармену, — принесіть каву моєму другові й мені. Якби ви змогли організувати пакет молока, то було б чудово. І великий гамбургер. — Річардсон нарешті обернувся до Фола; в очах була прихильність; він давно вже підрахував, — щоб погамувати в собі гнів, йому досить семи-восьми секунд; правда, спершу на це витрачав секунд двадцять; співрозмовник, якщо він не був йолопом, не міг не звернути уваги на те, як довго Річардсон длубався в кишені, виймав сигарету, розминав її, прикурював; будь-яка затримка темпоритму неприродна; хіба що тільки заїкання. На жаль, далеко не кожен має цю дуже вигідну ваду: природна можливість продумати відповідь, погамувати непотрібні емоції, викликати усмішку чи співчуття; хто може запідозрити людину в хитрості, коли в неї природжений дефект мови?!
— Ви даремно на мене образилися, Стів, — сказав Фол. — Я ніколи не насмілився б просити імена ваших інформаторів. Кожен робить своє діло так, як вважає за потрібне, і з тим, хто йому припав до душі. Але я нікому не відкриваю того, що вважаю своїм. Зрозумійте мене правильно.
— Чому ви подумали, що я образився?
Фол знизав плечима.
— Я міг би вдати, що не помітив цього, але наші стосунки зламалися б, Стів. Я людина відверта, тому відповім вам: я знаю, як ви працювали над собою, щоб навчитися приховувати емоції. Я знаю, з ким ви ділилися своїми міркуваннями з цього питання. Навіть більше, — він посміхнувся, — знаю ім’я тієї актриси з Бохума, яка давала вам уроки, певний сплав систем Станіславського, Брехта і «Комеді Франсез»…