Аукціон

Семенов Юлиан Семенович

— Слава богу, — почув Степанов шепіт Ростопчина. — Я був у відчаї, як це добре, що ти повернувся… Слухай, перед тим як прийдеш у «Сотбі»…

— Чому ти шепчеш? — здивувався Степанов.

— Тут стерво. Може бути страшенний скандал. Не питай ні про що, роби, як скажу. Перед тим, як ти прийдеш у «Сотбі», можеш навіть спізнитися, чорт з ним, — але неодмінно, чуєш, неодмінно, зайди у будь-який банк і відкрий рахунок… Почекай, а в тебе немає російського банківського рахунку?

— Є, але він дома, — посміхнувся Степанов, — та й карбованці тут не йдуть…

— Я так і думав. Отже, ти зайдеш у банк, відкриєш рахунок, поклади

хоч десять фунтів, це не так важливо скільки, головне, щоб у тебе була чекова книжка, вони її видадуть тобі, — сядеш біля мене, я представлю тебе стерву, ти виймеш з кишені банківську книжку й випишеш, але так, щоб вона це бачила, чек на п’ятнадцять тисяч фунтів… Ні, про всяк випадок на сімнадцять тисяч… Передай мені цей чек, подякуй за те, що я згодився бути твоїм представником, скажи їй, що ти в захваті від її краси, будь світським, розумієш? Учора ти правильно поводився з Золле, а я був, як ганчірка, все, до скорої…

— Стривай… Це ж якийсь спектакль…

— Так, але я не бачу іншого виходу. Коли зможу щось зробити за цю годину, то скажу тобі в «Сотбі», скажу по-англійськи, при ній не можна розмовляти російською, вона вчинить скандал, вони тут усі такі підозріливі.

(Фол ударив кулаком по коліну, сказав Робертові: «Ніякого біса не чути, цей князь пустив воду, їдьмо!» Він швидко сховав апаратуру й кинувся до ліфтів; треба встигнути перехопити містера Грібла в кафе; він повинен купити Врубеля, повинен! У крайньому разі, якщо він скупердяй, запропоную йому свої гроші, шеф, думаю, виб’є компенсацію; в таксі посміхнувся: дзуськи, коли наш посол у Гані повернувся додому у відпустку, державний департамент відмовив йому в оплаті грошей за таксі — з аеропорту Кеннеді до Сентрал-парку; таксі оплачують тільки сімейним, у кого є діти й дружина, а взагалі, найбільш надійний той посол, у якого є онуки; в ганського діяча була тільки мати; бухгалтерія державного департаменту зажадала від посла докладного пояснення, що мати була разом з ним; він написав чудову відповідь: «Я їхав у таксі, а моя мама бігла слідом з чемоданами в руках». Насміялися досхочу, але п’ятнадцять доларів так і не віддали. Чорт з ними, хай не оплатять, зрештою шкурка варта вичинки; успіх цього діла відгукнеться в майбутньому, гроші рано чи пізно повернуться сторицею, треба вміти втрачати, лише тоді можна одержати у сто разів більше.)

В банку було ще порожньо, тихо й урочисто, як у крамі.

Степанов згадав, як вони з Бембі приїхали в Гренаду і рано-вранці зайшли в старовинний, чудовий храм; зимове сонце пробивалося крізь вітражі, підлога здавалася кольоровою, жовто-синьо-червоною; ходити по такій підлозі — кощунство, але молоденькі дівчата із засмоктаними губами, з синіми тінями під очима від безсонної ночі швидко, з серйозним виглядом, прочовгали своїми «коледжами» — гостроносенькими туфельками з мідною пряжкою, без каблука, вищий шик, підкреслює форму ноги, — квапливо й діловито стали на коліна перед іконою, благаючи простити їм гріхи, завчено перехрестилися і знову заспішили по казкових тінях вітражів, кинутих на підлогу, до виходу. Бембі тоді сказала: «Нагрішили, помолилися та й знову за роботу».

Степанов подивився на клерків, які сиділи за овальними, красивої форми столами; порядок абсолютний; на висувній дощечці друкарська машинка, це тільки ми багаті, тримаємо секретарок, тут усі службовці знають машинопис

і стенографію, час — гроші, молодці, дияволи; «вчіться у капіталістів хазяйнувати, за ними двісті років досвіду»; господи, яка ж була правда у всьому, в кожному його рядку, в кожній замітці на полях книжок; Ленін і Петро, два піки російської історії. А втім, Ленін — пік світової історії; до речі, і тим, що жінки дістали тут право не тільки голосувати, а й бути прем’єрами, вони йому зобов’язані, Леніну; тутешні власті предержащі були змушені відступити після нашої революції, інакше їх змели б, якби вони не здали своїх залізобетонних старорежимних позицій.

Степанов пішов не до клерка, а до дівчини; дуже красива, одягнена надзвичайно старанно, але водночас вільно, з паризьким шиком; на обличчі усмішка: «Доброго ранку, будь ласка, сідайте, чим можу вам допомогти?»

— Я хочу відкрити рахунок.

— Особистий?

— Так.

— Тоді, будь ласка, зверніться до містера Джонса. — Вона обернулася до цибатого хлопця з типово англійською зачіскою — волосся закриває половину лоба; комірець високий, із шпилькою; галстук тоненький; сіро-чорний картатий піджак. — Боб, це до тебе.

Той підвівся, привітно помахав Степанову рукою.

— Прошу вас, сер…

— Доброго ранку, мені потрібно відкрити рахунок…

— О, ми це зробимо дуже швидко. Будь ласка, заповніть бланк. Не сердьтеся, що такий довгий. Бюрократія наш бич, — він посміхнувся. — Хочете вкласти гроші в діло, на терміновий вклад чи відкрити поточний рахунок?

— Поточний рахунок.

— Я рекомендував би вам подумати над вкладом грошей у акції «Нестле», вони різко пішли вгору… Хороша тенденція у аграріїв Айови…

— Ні, дякую, я хочу мати чеки, щоб не носити з собою грошей…

Клерк перебіг бланк-анкету, підвів на Степанова очі, в яких було доброзичливе здивування.

— Ви — росіянин?

— Так.

— Як цікаво… Яку суму ви хочете покласти на рахунок?

— Чотириста фунтів…

— Ви не написали вашої адреси в Англії, сер.

«Зараз він неодмінно зажадає якусь довідку, — з тугою подумав Степанов. — І все полетить шкереберть».

— Я живу в готелі…

— Але ви маєте намір найняти квартиру, чи не так?

— Ні. Я приїхав сюди ненадовго, не хочу носити з собою грошей.

— Взагалі ми, як правило, відкриваємо рахунок лише тим, хто має тут квартиру…

«Якщо я скажу «радянське посольство», він попросить письмове підтвердження, — подумав Степанов. — Час буде втрачено; вже пів на десяту».

— Знаєте, — сказав Степанов, — у мене є тут два видавці…

— О, ви письменник?! Уперше бачу живого письменника… Ви емігрували?

— Ні. Я — червоний.

— Як цікаво, — повторив клерк. — А ви не могли б назвати ваші видавництва?

— Так, звичайно.

Клерк вийняв з шухляди стола телефонні довідники, швидко погортав їх і похитав головою.

— Але «Макгірі енд Лі» у списках немає. Мабуть, збанкрутували, книговидавнича справа ненадійний бізнес, усі дивляться телевізор. Як прізвище вашого другого видавця? Ага, дякую. Будь ласка, дайте мені ваш паспорт, велике спасибі, о, який червоний, на фото ви значно старші за свої роки, я не дав би вам і сорока семи…

Він розмовляв, виписував дані з паспорта, набирав номер телефону, щось рахував на маленькому кишеньковому комп’ютері, приязно посміхався і навіть устигав курити нікарагуанські безфільтрові «Ройал».