Авіаційний гурток
Шрифт:
IV. НЕСПОДІВАНИЙ ПРИХИЛЬНИК
Одного дня надвечір увійшла в майстерню якась (із різкою) жінка, ввічливо поздоровкалась, стала коло порога, дивиться.
– А що скажете?
– не кидаючи роботи, спитав її Петро Михайлович.
– Оце я прийшла до вас розпитатися, Петре Михайловичу, чи вони таки за ділом сюди щодня ходять, чи, може, тільки пустувати.
Петро чогось почервонів, усміхався...
– Всі, що тут, як бачите, коло праці, а може, де є такі, що й без діла блукають,-
– А отой білоголовий,- кивнула на Петра жінка.
– Е, тітко, цього не руште, цей у нас перший майстер.
– Ну, а я вже думала так,- в жарт не в жарт почала вже весело молодиця,- тільки застану, що він тут отирається без роботи,- так і займу лозинякою: ви ж таки подумайте - схопився зранку, не поснідав, куска хліба не взяв - повіявся. Жду обідати - нема, жду полуднувати - нема. Та що ж це за лихо таке? І це щодня. Давай, думаю, піду хоч лозиною зажену!
– До Петра.- Ну, скажи мені, оце ти і їсти не хочеш?
– Ми вже їли тут.
– Видно і по вас, що їли, бач, аж очі позападали.- Озирнула всіх, похитала головою, мовчки вийшла за двері і незабаром уносить: величезний горщик ряжанки й цілу хлібину, ложки. В хлопців аж очі заблищали - раптом почули в собі вовчий голод.
Поставали кругом столу, тьопають, аж виляски ходять по майстерні. Дякують та прихвалюють.
– Та й що ж це таке буде у вас, що он аж люди загомоніли в селі? Літати, чи що, надумались?
– розпитує.
Петро Михайлович починає розповідати їй про моделю. Слухає, усміхаючись, але очі уважні.
– А вражі люди аж гудуть: нащо воно того вчитися, який із того толк? Щоб колись ото полетів та шию собі зломив. Ну, а я, правду кажучи, люблю, як ото воно гуде над головою. Отак би й полетіла, коли б хто узяв!
– Усміхається.
– Ось ми, як колись збудуємо аероплан,- мимрить Андрій з повним ротом,- посадимо вас і полетимо з вами аж за море-окіян.
– Ой не дуже тільки далеко, щоб хоч назад утрапити.
Сміються.
Як виходила, до Петра Михайловича:
– То ви вже, Петре Михайловичу, не дуже томіть їх... Хоч обідати пускайте. А то мій уже зі сну говорить. Оце якось побудив усіх. «Стерно,- кричить,- стерно зламаєш...»
Прощається:
– Ну-ну - побачимо, яке з цього пива та вийде диво... Може, тільки потуманите людей, та й по тому. Тоді й додому не вертайся. Чуєш?
– посварилася на сина. Засміялась, пішла. Ніби аж повеселіло, поясніло в майстерні. Петро Михайлович до Петра:
– Ти б свою матір грамоти навчив.
Петро:
– Вони трохи грамотні.
– Ага, тож-бо то й є,- промовив Петро Михайлович.
V. ЩОСЬ НІБИ ВИХОДИТЬ
Минуло кілька днів. Зробили кістяк рами. Наробили поперечин, але ніхто з майстрів якось не був певний того, що їхня робота до діла. Взялися робити підтримні поверхні. Робота, що вимагає пильності, уваги і важкого терпіння... Члени гуртка, що приходили вчитись і допомагати, дивились на роботу з недовір’ям і починали говорити між собою, що з цього нічого, мабуть, не вийде. В селі почали вже глузувати, питали то одного, то другого хлопця: «Коли ж це ви будете вже літати?»
Проходив якось Петро повз крамницю.
– Ну як? Швидко ваш аероплан буде готовий? Я щодня виглядаю...
– А вам нащо?
Латка хитро посміхнувся:
– А я думав музику найняти, щоб марша грали, як ви будете летіти.
І справді, щось таке надумав він. На майдані завжди грались діти - пасли поросят, гуси, качки... Латка гукнув їх до крамнички, щось довго гомонів з ними, сміявся, на школу показував. Після того діти завжди, коли побачать школярів, кидали гратися й починали дражнити:
– Літуни, літуни, ідуть без штанів.
Хтось навіть склав на селі вірші і пустив між люди. Чи не сам, мабуть, Латка:
А у нашому селі Завелися літуни. До неба літали... Та в болото впали...Ні Петро, ні Матвій не звертали на це уваги, але Андрій, гарячий і гонористий, турбувався, лаявся, кулаками сварився...
– Ну-ну! Побачимо ще!
Але незабаром почали помічати за ним щось інше.
Руки були в нього умілі, зрозумів він усе швидко, і робота в нього завжди кипіла. Приспівував, сміявся, пританцьовував, а то зразу помітили - чогось осуворів до роботи, став в’ялий,- сам не робить, тільки все крицикує, до всього чіпляється...
Одного дня зовсім не прийшов у майстерню.
Доручили Матвієві довідатись - чому. По обіді прийшов Матвій, сумний, задуманий. Розповідає: переказував Андрій, щоб його виписали з гуртка.
– Чого?
– Казав, що з цього нічого не вийде, тільки слави наробимо. Тепер бігає з малими дітьми та змії пускає. На всьому його кутку змії аж гудуть, цілу повітряну флоту розвів.
Сів коло столу Петро Михайлович, задумався. Пожурилися хлопці... Якось уже й робота не йшла до рук. Скучно без Андрія, та й робота без нього надовго затягнеться... А може, ще й не вийде нічого...
Петро Михайлович ніби догадався про їхні думки:
– Коли й у вас, хлопці, теж є така думка, то кажіть зразу.
– Чи вийде що, чи не вийде, а кінчати, й гадаю, треба,- роздумливо казав Матвій.- Взялися, повинні кінчити!
– Ні, справа таки вийде,- після задуми гаряче промовив Петро, мало не стукнув рукою,- мусить вийти! Будемо кінчати.
– А до того я ще скажу вам, хлопці, от що,- промовив Петро Михайлович,- не будемо варті ми доброго слова, коли будемо кидати на половині свою роботу. Путящого робітника так із нас ніколи й не вийде. Ні характеру, ні волі, ні витримки... Так і будемо цілий вік починати і не кінчати. І вийде з нас не активна людина, а якась ганчірка. Тому моя думка теж така: що б не було, а діло довести до краю. Хай протягнеться ще місяць, два - все одно. Зразу не вдасться робота, розпитаємось у тямущих людей, почнемо наново, а не будемо кидати, не будемо розкисати. Під боком у нас Київ, а в Києві люди, які нам охоче допоможуть: чого самі не доберемо - поїдемо, повеземо до Києва; не буде за що - пішки підемо... І коли твердо захочемо, я певний у тому, ми справу доведемо до бажаного краю. Кажіть, не покинете діла, поки на половині?