Авіаційний гурток
Шрифт:
– Товариші,- гукає Андрій, і очі сяють у нього завзяттям і щастям,- підемо тепер із нашим аеропланом по всьому селу, по всіх вулицях.
– Ходім, ходім!
– загули.
Збільшувалась за ним юрма, збільшувався гомін: «Що таке? Що таке?» Скрізь по вулиці із тинів, із-за воріт визирали голови, простоволосі, в шапках, заспані, розкуйовджені, молоді - в кольорових стрічках. Забіліли сорочки, заясніли вишивки, спідниці, мов живим цвітом заквітчало всі по шляху тини й загати - це шумко й радісно йшли молоді піонери в селі. І
А молодий гомін дзвенить, шумить десь аж на другому кінці села.
ІХ. ХАЙ ЖИВЕ АВІАЦІЯ!
Коли з другої вулиці вертались школярі на майдан, за ними тягнуся вже довгий хвіст. Діти, молодь, дядьки, плентались навіть десь іззаду старі, зігнуті діди з ціпками. А посеред натовпу, над аеропланчиком маяли вже червоні прапори з плакатами: «Хай живе авіація!», «Підтримуйте нашу повітряну флоту!», «Всі на допомогу авіації!». Спинились усі серед майдану. Гуде, як на ярмарку. Підходили нові й нові люди, дивились, руками лапали, прохали, щоб іще раз пустили аероплан. Пускали без ліку. Гомоніли люди:
– От тобі й наші! Яке втяли!
Інші намагались трохи розхолодити людей:
– Та хіба воно справжнє! Це ж тільки виграшки дитячі! Цяцька!
– Зробили маленьке, зуміють зробить і велике!
– казали інші.
– Не так-то легко зробити велике: ось у мене є маленький хлопчик, Костик. Він у мене оце колись возика зробив. Зовсім похожий на віз. Ану, хай він зробить великий?
– А ось ти робиш великого воза, а чи зробиш ти отаку птицю, щоб літала, як оце школярі зробили?
Регіт.
– Так бачите... то одна річ.
– Отож-бо то й є!
Дід Назар цілу аудиторію зібрав коло себе:
– Ні, браття, це не пустякове діло! Тут усякі плани треба, всякі науки - фізика, граматика... Це тільки інженери колись робили, та й неабиякі інженери! От скажемо: невр... невр... неврюри, стабі-лі-затори... Що це вам, іграшки?
Крутився у натовпі і Латка.
– А як ви гадаєте?
– дехто до нього.
Латка очицями сюди, очицями туди, ручками круть-верть.
X. ГОСТІ З НЕБА
Хтось голосно:
– Так-то воно так, а все ж це тільки маленьке журавленя. Ні, ви отакого мені журавля зробіть, як ото...- І височенний дядько підняв ключку вгору. За гомоном ніхто не чув, як високо над селом гув справжній аероплан.
Всі підвели вгору голови.
– Оце журавель! На цього наклади пудів з півсотні - повезе.
– Ні, мабуть, ним тільки хіба пір’я возити.
– Повезе,- домагався хтось,- бач, як гуде, як добрий бугай.
–
– Та чого це він кружляє на одному місці? Чи він блудить, чи він світом нудить?
– Гляньте! Чи не думає оце він тут сідати?
Всі примовкли.
Чийсь схвильований голос:
– Так і є. Сідає! Чого це він?
Аероплан робив над селом круги, спускався все нижче й нижче, сідав над майданом.
Вже можна було забачити людей на ньому. Хтось із школярів крикнув на все горло:
– Це ж наш літун... Товариш Микола.
– Петро Михайловичу! Гляньте, Петро Михайловичу, де ви?
А Петро Михайлович не чує: сам уже закинув голову вгору, сміявся, щось гукав і махав своїм кашкетом.
Загуло на майдані, загомоніло, замаяли шапки вгорі, затіпались в повітрі чуби. Але гомін на майдані став щух-нути, тонути: могутній і радісний рев велетня птаха все поглушив...
Рівно, ніби з гори по ковзалці, аероплан злетів на землю, легко торкнувся коліщатами землі, трохи прокотився по майдані й став.
Вискочив товариш Микола, веселий, несподіваний, мов із неба прилетів. Звіталися.
– Як же ваша моделя?
Показують.
Якийсь дядько:
– Ану-ну, погляньте, чи ковалівці до чого-небудь здатні, чи, може, тільки їм змії з паперу пускати?
Літун уважно з усіх боків розглядав моделю. Підійшов другий товариш, що коло стерна сидів,- здавався збоку старшим - а справді - таке гарне, симпатичне обличчя, дивиться:
– Робота досить чиста.
Літун:
– Літає?
Всі весело:
– Го-го, ще й як!
Літун накрутив, підняв, кинув - полетіло.
Засміявся літун:
– Чудово! Ніхто не допомагав? До літуна ніякого не звертались за допомогою?
– Ні, ні, самі!
– Це навіть дивно, це дуже рідкий випадок, щоб при таких умовах зразу моделя удавалася. Признаюсь, моя перша моделя не полетіла!
Розповіли йому, як спершу моделя теж не хотіла летіти, як сміялись з них, як потім Андрій догадався, що зробити, усе, як було далі.
– Молодці, товариші! Браво!
– аж очі засяяли в літуна.- Далі до людей: - Ну, як же тепер ви скажете, громадяни, путяще це діло - авіація, чи це тільки одна забавка?
– Та хто його знає... Одні так кажуть, другі інакше. Воно нам, правду кажучи, без діла, то ми не дуже до нього й доскіпуємось. Нам на ньому не літати.
– Ні, громадяни, так не можна ставитись до цієї справи, це діло наше спільне. Це ви так кажете, що мало знаєте або й зовсім нічого не знаєте про авіацію. Чув я, як дехто з вас вороже зустріли ваших сільських молодих піонерів, що почали учитися цього діла, і навмисне прибув сюди, щоб побалакати з вами про цю справу. Мені здається, коли ви мене уважно послухаєте, то самі побачите, що авіація і не така пуста справа, як вам здається, і не така вже далека вам, як ви про це думаєте. Будете слухати мене?