Авіаційний гурток
Шрифт:
Зашуміли, загули, і незабаром із членів гуртка вийшов наперед Петро, якого товариші вибрали одноголосно, схвильований, радісний. З дорослими справа улагодилась не так швидко. Всі хотіли, але всі боялись.
– Хай ось Максим Мичка летить: він на морях плавав.
– Ні, Мички шкода - дітей багато, хай летить Григор - він бурлака, у нього ні жінки, ні дітей...
Регіт.
– А жінкам можна?..
– Можна!
Зацокотіли, тоненько загомоніли жінки:
– Марусю! Бабу Грибиху! Тетяну! Москалівну?..
Веселий
– Люди добрі. Прошу вас слізно: беріть мою!.. Хай голови не гризе мені!
– Тетяну! Тетяну!..
Мало не силоміць випхали наперед високу, струнку молодицю, ту саму, що приносила хлопцям у майстерню горщик ряжанки. Засоромлена, червона, аж пасмо коси вибилося з-під очіпка, а очі сяяли сміливо й весело. До Петра:
– Ну, сину, коли гинути, то гинути разом. Що там не буде - полетимо!
– Оце так! Мати з сином... Оце молодиця!
Тим часом літун заохотив собі на допомогу кілька душ людей, школярів, нашвидку поясняв їм, як треба буде пускати аероплан. До матері й сина:
– Ну, тепер, сідайте! Сюди ось...- Вийняв годинника.- Без чверті чотири!
Тетяна, сідаючи, весело й схвильовано до людей:
– Ех, хоч раз у житті вирвуся з цього пекла! Прощавайте, люди добрі, не згадуйте лихом!
Кругом загоготіло:
– Це родимий літун! Вона й дівкою була угара!
– Гляньте, то їх прив’язують, чи що б то?
– Аякже, щоб часом перекидя не полетіли!
Матір і сина поприв’язували, наділи на голову шапки з довгими ушима, літун дав їм поради, як себе тримати під час літання, тоді заліз у аероплана, покрутив стернами й крикнув щось механікові. Той декілька разів повернув пропелер... Зашумів двигун, загув гвинт. Механік з допома-гачами вхопили аероплан, держали, як дикого крилатого коня, що поривався летіти...
– Пускати?..
– Заждіть! Заждіть!
– наузбіч проштовхувався якийсь дід з мішком під пахвою. Кричить: - Купіть мені, коли вже таке, то, будь ласка, півпуда солі у Києві! Там дешевше, ніж у нашого Латки! Купите? Все одно дурно будете літати!
Сміються кругом, сміється літун, рукою махає - давай, мовляв. Дід кинув мішок, літун підхопив його, поклав на аероплан. Гукнув:
– Півпуда солі? Добре!
Перегукнувся знову з механіком... Крикнув:
– Пускай!
Пустили. Аероплан покотився по землі, одірвався од неї, помчав угору.
Глянув Петро униз - серце замліло.
Механік, люди, майдан, школа - все шугнуло вниз, як у провалля... І здається, що аероплан гуде, дирчить у повітрі на одному місці, а під ним тоне, летить кудись усе: і ліс, як бур’янець, і озеро, як чорна на штанах латка, і все село маленьке, як малюночок на папері.
XIII. У КИЄВІ
– Де це ми?
Кругом люди, гомін, сміх... Трава. Якісь будови...
Либонь, це той самий аеродром. Так ніби хтось могутній перекинув їх із села
– Автомобіль у нас вільний?
– А що таке?
– Після скажу...
Гуде автомобіль.
Сіли. Загув.
Летять мимо телеграфні стовпи, крамниці, будинки... люди піші, люди на возах... трамваї, височенні будинки.
Задирчав автомобіль. Став. Перед очима - скляні двері, над ними великими літерами:
СОРОБКОП.
Літун із дідовим мішком з автомобіля - у двері - сховавсь...
Дві-три хвилини - виходить із клунком. Крикнув автомобіль, мчить...
I вже перед очима знову аероплан...
Скілька хвилин і...
«Дрр...»
Затремтів птиця-звір, і вже внизу сади, як бур’яни, Київ, як невеличкий малюнок, менший, менший... зник...
XIV. ДІЛО БУДЕ
В селі не розходились люди, посідали коло школи, дожидали. Повільно гомоніли про міське життя, про сільське, про нові порядки. Позирали на небо, прислухались. Механік вийняв годинника, заклопотано заглянув у нього:
– Двадцять п’ять хвилин пройшло - час би вже...
– Так швидко?!
– дивуються.
– Треба, щоб уже вертались,- певно, з тією сіллю забарились.
Жартували з дідом:
– Ні солі, ні мішка...
Аж ось один із школярів:
– Гуде...
Схопились з місця - всі на майдан, попіднімали голови вгору.
Дивляться, шукають у небі очима. Радісно:
– А он же й він!
– Де? Де? Ага! Бачу!
Підлітає аероплан, гуде радісно, весело, бадьоро... Виходять.
Обступили, оточили:
– Ну як? Ну що? Дуже страшно?
Петро й мати сміються, точаться, як п’яні:
– Як тепер чудно тут! Немовби й село не те...
Хтось згадав:
– А солі дідові, мабуть, не купили?
– О, я й забула - єсть.
Передають дідові клунок. Всі до того клунка:
– Гляньте! Справді! Де купували? Почім? Бачте, діду, це б пішки коли б ви доплентались до Києва?
Дід подививсь на аероплан, подививсь на клунок, подумав і до людей:
– А чи знаєте, що я вам скажу, люди добрі? Єй-право, мабуть, з цього діло буде!..
XV. УРОЧИСТІ ЗБОРИ
Перед тим, як одлітати, літун зайшов у шкільну майстерню. Там зібрався весь авіаційний гурток. Члени гурткової президії, Петро й Матвій, закінчили цієї весни школу, і на їх місце треба було обрати інших. Голова гуртка, Петро, одкрив збори. Озирнувся - нема секретаря.
– Секретар! Де ж секретар?
Андрій стояв осторонь, як чужий, чогось невеселий, задуманий.
– Я ж... виписався з гуртка,- стиха промовив він.