Авіаційний гурток
Шрифт:
Всі якось про це вже й забули були, тепер згадали.
– Як же тепер? Другого вибирати? Чи, може, знову приймемо Андрія? Як ти, Андрію?
– Коли приймете знову, то я...
Загули:
– Прийняти! Прийняти! Він усе ж багато працював коло моделі. Він і моделю догадався, як пустити. Прийняти! Голосуйте!
– Заждіть, товариші,- спинив їх Петро.- Андрієвої заяви ще не розглядали наші загальні збори, і коли він зараз зречеться її, то нам не треба буде й голосувати, я так гадаю.
– Правда,- загули,- сідай, Андрію, на своє місце та більше так не роби!
Андрій,
Одчинили збори. За почесного голову обрали товариша Миколу. Вітали його бурхливо, радісно. Подякувавши за честь, товариш Микола сказав промову, коротеньку, але щиру й гарячу. Він казав, що сьогоднішній день для нього справжнє свято, що в нього зростає певність і віра у розвиток, у велике майбутнє авіаційної справи у нашому краї, коли він дивиться на ці молоді, ще дитячі, завзяті обличчя. Казав: «Коли ви, діти, змогли вже в своєму селі порушити між дорослими селянами цю великої ваги справу, що ж зможете ви зробити тоді, коли набудете сили й знання й коли з такою любов’ю й завзяттям оддастеся справі авіації». Закликав поширювати свою роботу в школі і в селі, учитися, набирати членів, поширити в селі осередок допомоги авіації. Обіцяв держати з ними зв’язок, допомагати всім, чого буде треба. Радив тепер же накреслити план дальнішої роботи. Андрій відразу загорівся:
– Далі, я гадаю, нам треба збудувати справжній аероплан.
Всі засміялись.
– Ого, куди вхопив!..
– Аероплан не аероплан, а планер, я гадаю, ви могли б тут збудувати,- промовив літун.
– Планер! Планер!
– загули збори.- Щоб літати, як Яковчук!
– Стійте,- спинив усіх Матвій,- будувати, то будувати, але з чого ми будемо будувати? На які кошти?
Всі примовкли.
– Справді. Це питання цілком слушне, і його треба уважно обміркувати,- сказав товариш Микола.
Далі товариш Микола запропонував, щоб хто-небудь із членів гуртка списав усю роботу гуртка коло моделі, всі пригоди, які довелося пережити гурткові, й одіслав у редакцію авіаційного журналу «Повітряна флота», що видає його Центральне правління товариства авіації та повітроплавства у Харкові. Зрештою вийняв авіаційні значки і роздав членам гуртка. Дійшовши до маленької Марійки, він спинився здивований.
– Невже й ця дівчинка - член вашого гуртка?
– Аякже. Член, та ще й активний. Це наш бібліотекар!
Погладив по голові, дав і їй значок. Так і спалахнула вся з радощів, а очиці так і прикипіли до блискучого значка.
Коло дверей стояло душ і-з п’ять учнів, не беручи участі в зборах.
– Це теж із вашого гуртка?
– Ні, це прийшли записуватися у гурток.
– Ого, зразу п’ять душ!
– Е, це ще не всі...- Почали рахувати, хто ще казав, що хоче записатись у гурток.
– ...І Микита, і Петренко, і Кошіль, і Гончаренко, і Василь Підгірний, і Макар Підгірний...
– Дивіться, який урожай у вас сьогодні,- сміється літун. Тим часом Андрій щось гаряче почав шепотіти між товаришами, показував значок, махав руками, доводив щось, позираючи на Петра Михайловича.
– В чім річ?
– помітивши це, спитав товариш
– Петро Михайлович теж член нашого гуртка.
– А, правда. Я й забув.- І товариш Микола, сміючись, подав значок і Петрові Михайловичу. Той теж засміявся, а потім поважно пришпилив значок до тужурки. Поруч Петра Михайловича стояв дід Назар; товариш Микола подивився на нього, подивився на учнів. Всі зрозуміли: «Дати й дідові?» - «Дайте! Дайте!» Дід почервонів, засоромивсь - тікати; придержали, до свити причепили.
Посипались оплески, вигуки, радісний сміх...
Товариш Микола сказав, що, на великий жаль, він мусить зараз одлітати, і став прощатись. Веселою гурмою висипали із школи, пішли до машини. Як одлітав аероплан, кричали:
– До побачення! До побачення!
XVI. В НЕВІДОМІ СВІТИ
Зайшла ніч, але село ще не спало. Чути було сміх, гомін, парубочі вигуки, десь у вербах дівочі співи. Зайва, не витрачена за день сила дзвеніла й гула, шумувала в селі, розгонила сон і тишу. А вгорі без ліку блискучі далекі світи зоріють. Все небо, здається, двигтить і тремтить такою незміримою силою енергії, такими могучими невідомими законами-таємницями, що з давніх-давен хвилюють людину, будять думку; зорі тягнуть до себе, надихають бажанням піднятись до них... На горі за селом росте над ровом стара груша, що її знають в селі і що на ній побували малими теж, мабуть, усі. Спереду темніє смуга: через поле стояв ліс. Над лісом жевріє Марс, як жарина. Під грушею чути тиху, спокійну розмову...
– А я читав, що один вчений подавав таку думку: зробити таку гармату, щоб стріляла на сотні верстов, і зробити велике ядро, в якому можна було сидіти людям.
– Зажди, а чим би вони дихали там?..
– А дихали б вони он як...
З біноклем у руках, з блискучими значками на грудях сиділи на рові Петро й Андрій. Дивились у бінокля на Марс, говорили про те, що, певне, живуть там якісь живі створіння, можливо, розумні, що колись людський розум дійде до того, що знайде спосіб, як завести зносини з цією планетою, що невпокійний людський дух, раз пробудившись, вже ніколи не перестане пориватися туди.
– Може, багато буде невдач, катастроф, жертв, але це не спинить уже людину!
– казав Петро.
– А ні!
– згодився Андрій.- Ти ж таки подумай побути там, де ще ніхто ніколи в світі не бував! Дізнатись про таке, про що, поки світ стояв, поки жили люди, ніхто не знав, не відав!..
– Подумаєш - аж мурашки полізуть... Здається, все б за це віддав, все покинув...
– Так... є за що хоч би і вмерти!..
Затихли, задумались.
– Я тепер розумію того Ікара, що не послухався батька і полетів до сонця...
– Якого Ікара?
– А ти хіба не читав? Це є така стародавня казка...
І Петро почав розповідати одну з відомих найкращих старогрецьких легенд про того відважного хлопця, що рискнув життям, щоб побачити сонце, полетів до нього і впав у море.
А Марс вибирався над лісом все вище й вище.