Авірон. Довбуш. Оповідання
Шрифт:
Що в ній, у цій мелодії? Нічого. Кілька нот. Проста вона, як рельєфи сих гір. У них теж одна лінія, дві – і вже весь контур. І коли порівняти з людським бароко чи якимось…надцятим Людовиком, де сотні ліній переплітаються в сітку й творять ніби рисунок – єдина лінія гірського рельєфу здається бідною. Але… хто б не був ти, то коли раз бачив ту лінію контурів гір – вже ніколи її не забудеш. І в житті згадаєш, як найкращий свій спомин, і на постелі смертній, як жаль невсипущий, що розстаєшся з тою красою і ніколи вже більше її не побачиш. Так і мелодія пастушої трембіти. Нескладна вона, кілька звуків у ній, але чому ж вони так хапають за серце? Чому і радість, і туга прилетять із тими звуками до
XV
Пастухів то вона кликала, трембіта, просто на вечірню роботу, на скромне поживлення і сякий-такий спочивок, якщо так можна назвати оте перебування між сном і діяльністю, в якому знаходяться цілу ніч пастухи. Ожила отара, повскакували пси, вівчарі займають кожний своє місце. Двоє йдуть попереду ботея, один іззаду, підганяючи одсталих покликом: «Гісь… Гісь…» А як наперед яка вівця вихопиться, то на неї кричить: «Пррст… Пррст…» – і звичайно вона слухається. Баран часом із великого свого ума наставить лоба і не хоче йти. Тоді підбігає пес, злегка кусає за бік – і баран хоч-не-хоч біжить на місце. А як пес зазівається – пастух уцідить буком по спині так, що відхочеться бігати. Так і посуваються в порядку вівці раз призначеними «цєпами». Будь-де гнати овець не можна, бо міг би пригнати на сукровище, тобто місце, де з тої чи іншої причини пролилася кров. Якби вівці хапнули на такім місці трави – одразу би їм «уняло манну». Наші хлопці вислуховують і це з пошаною. А пастушки помітили вражіння своїх оповідань і задаються, вигадують усяке, аби заімпонувати. На запити відповідають категорично.
– А єк же то пізнати сукровище?
– Єк? Маєш знати самий. А йк самий не знаєш, вівці тобі скажут: вони збігаютси на те місце й бліют.
Вже недалеко стоїще. Його ще не видно, але відчувається. До нього, як до центру, стікаються стада з усіх сторін. Он суєтливі кози, які й пастухів коло себе роблять суєтливими. Щосекунди з тої сторони чути: «Ці! Ці! Ці… А най бес…» Далі пастух не договорює, бо не знає, в яку мінуту скаже жорстоке слово. Хіба не бувало таких випадків, що в досаді крикнув пастух «А най би си розчєхла!» – а вона в тім моменті вже й розчахнена. Відбігають убік кози, а за ними поклик «Крьо-не!.. Крьо-не!.. А, не слухаєш?» – і важенький дубець летить у неслухняну питомицю, але рідко трапляє, бо коза вже хтозна-де.
– Іва! Іва! – несеться поклик до якогось Івана. – Ци твої всі?
– Усі-і!.. А у тебе?
– Е-е-е-о-у! – вже не може розібрати слів Іван. Аж на стоїщі довідається, чи все благополучно, а чи, може, трапилося «йке нещіське».
– Кцьо-кць-кцьо!.. – ласкаво закликає пастух яку вередливу козу, а сам хитро, боком наближається, щоб охнути коротеньким бучком швирка та хоч злість зігнати.
Бо жодна худоба так не вимордує, «єк коза». І така вже тварина клята, що її ніколи не напасеш. Усе бігає, усе скаче, там урве стеблинку, там – другу, а де походила чи сама, чи пес пройшов, чи інша худобина – там не буде їсти, хоч її ріж. Досада часом бере: паша така, що сам би їв, «а вни, кляті, полєгают і лежат собі, шукай їм єнчої паші».
Бовчарям, [62] чи як їх іще називають – гайдеям, коло рогатої худоби куди спокійніше. І рівняти не можна. Їх худоба поважна, не метушиться – не метушаться й вони. Говорять повільно, ходять повільно; на пасовиську відпочивають, часом навіть задрімати можна. І тепер, женучи, не спішать.
«Вскня! Вскня!» –
62
Бовчар – пастух рогатої худоби.
«Шшкне-е!.. Шшкне-е!» – шкне на таку, що відбилася, а розмови з товаришем не перериває.
Найвеселіший народ конярі, або як їх іще називають – стадарі. Се аристократи полонини. От кому добре! Хоч як паша далеко, а йому все одно. «Сидитси на шкапє та й їхає».
І хто найбільше співаночок знає – вони. Ще не видно стада, а вже чути вигалайкування – то знай, що коні женуть. Та все з жартом, із сміховинкою.
Ой розлука, пане-брате, розлука й розлука,Бо ти ідеш поза граба, а я поза бука.І кричить:
– Єй, вівчєрі! Кіной з дороги! Не видиш, хто їхає?
– Ци чюєш? Курєви не здіймай!
Це чисто толстовське: «Пехота! Не пыли!..»
– Ци, пршека, фист би ті вгнив.
– Ігіне!.. Ігіне!.. – це кричить на таку, що відбилася. Не потребує й пса, бо сам поскаче й заверне…
– Пріло!.. Пршо!..
І всі ці стада, всі ці відділи худоб'ячого війська течуть одночас з усіх боків в одне місце – до стоїща. Усі ці звуки, наклики змішуються, творючи якесь невпинне галалакання. Вже збіглися різні інтереси, вже розігруються пристрасті. Ляскають пуги, пси брешуть, блеють вівці, мекають кози, ревуть воли, іржуть коні, хрокають свині, визкотять поросята – і то такий рейвах зчинається коло стоїща, де ще за хвилину перед тим було пусто і глухо. Кутався ватаг собі десь у стаї, спузар у куті спав, бо це ж йому вартувати всю ніч, стерегти дівочості, безпереривності вічного вогню, як вайделотові.
І от на звук чарівної трембіти, мов на звук Роландового рога, почало стікатися звідусюди полонинське військо. Закипіла робота. Загомоніло все, що має голос, зазвучало все, що могло звучати.
– Чо пхаєшся з кіньми? Чо си охаш, кац! Ци не знаєш, що дійник має йти вперед?
– А ти там що – єлівник подав меже дійне? В охоп дай! Єлівник в охоп…
– Ходи, хло', на струнгу-у!
– Обганєй вівці в кошєру!
– Ади, хроманє лишиласи – скоч прижени!
– Полоч гєлети-и!..
– Басарунок неси, кому кау?
Телята побачили корів і рвуться у своїх загородах, мечуться. Корови теж непокояться – і ото їм дають басарунок. Це спеціально накошена трава, яку їсть корова і стоїть тоді спокійно. Бистро засідають доярі до роботи, і скоро характерне цюркання пахучих струй молока заповнить повітря. Корови дояться у кулак, хрестато – раз лівий задній дойок і правий передній, а раз навпаки. Доїння відбувається бистро, раз заведеним трибом. Молоко несуть до стаї у спеціальних дерев'яних відрах і там зливають у велику путину: в ній міститься весь одноразовий удій. З коровами стараються упоратися скоріше.
Із вівцями справа складніша. Загорода для корів одна, посеред неї жолоб, ключі та розсохи на телята – от і все. Кошара ж на овець завжди будується трохи по-інакшому.
Насамперед вона не одна, а дві. Менша – ніби передпокій, і більша – як вітальня вже чи спальня. Переділяються ці частини між собою так званою стрункою. Це найголовніше місце кошари.
Зроблено стільки проходів, скільки мається вівчарів до доїння. Вони, сі доїнники, так сідають, що, розчепіривши коліна, дістають колін сусідів. Плечима обпираються об дошку, бо якби не та дошка – не висидів би довго.